— Все, мамо, поїхали ми. — Ольга обійняла матір на прощання і пошепки додала. — Все налагодиться.
— Бабусю, а це тобі, щоб ти без мене не сумувала! — маленька Ліза простягнула бабусі зайчика.
— Дякую, моя крихітко. Ми з зайченям чекатимемо на твоє повернення. — Надія Василівна поцілувала онуку і ніжно подивилася на дочку.
— Дякую за все, Надія Василівна, постараємося відвідувати частіше. – попрощався зять Сергій, завантажуючи в машину залишки речей.
За хвилину машина зникла за поворотом. Надія Василівна піднялася в квартиру. Посадивши зайчика на підвіконня, налила собі чаю і, замислившись, сіла в улюблене крісло біля вікна.
Надії Василівні було 58 років, її дочка Ольга з чоловіком і маленькою Лізою жили в іншому місті, а її чоловік Микола цього року пішов від неї до іншої жінки.
З ним вони прожили разом більше 30 років. Микола був старший за дружину на 4 роки. П’ять місяців тому він зізнався дружині, що вже майже рік зустрічається з однією з підлеглих. Що у них кохання і все серйозно.
Що Надія, звичайно, повинна зрозуміти його і відпустити спокійно, без скандалів. Підлегла виявилася сорокачотирирічною пишногрудою брюнеткою. Це остаточно засмутило Надію Василівну.
— Молодшу знайшов, значить. — дорікнула вона в серцях чоловікові.
— Надія, не починай. — відрізав той.
Надія Василівна і сама вирішила, що немає сенсу шукати причину. Пішов, значить, не кохає, чи варто тепер розбиратися.
Але думки про прожиті роки і те, як жити далі, скребли на душі чорною кішкою. Згадувала Надія Василівна, як вони з Миколою познайомилися. Як життя починали, з нуля, як то кажуть. Заробляли, збирали, відкладали.
Микола багато працював, Надія теж працювала, паралельно займалася вихованням дочки і домашніми справами.
До цих же 44 років Надії Василівні здавалося, що ось вона та сама щаслива життя і дім повна чаша. Коханий чоловік, дочка-студентка, квартира, машина, поїздки на море.
Поки дочка вчилася в інституті, прикупили другу квартиру, для неї на майбутнє, але так склалося, що Ольга з чоловіком переїхали в інше місто.
Квартиру було вирішено здавати. Саме в цій квартирі, пізніше Микола і зустрічався зі своєю коханкою.
Коли Ольга подорослішала і переїхала, турбот у Надії Василівни поменшало. Стало навіть якось нудно.
І вона запропонувала чоловікові купити дачу за містом. Миколі ідея не сподобалася. Йому не дуже хотілося пахати на грядках.
— Дітки у Оленьки підуть, будуть до нас на канікули приїжджати, свіже повітря, ягоди, фрукти. Та й пенсія у мене скоро, за вислугою. — наполягала Надія Василівна.
— Поживемо, побачимо. — відповів Микола і більше до цього питання не повертався.
Всі вечори сім’ї тепер були схожі один на одного. Надія Василівна поверталася з роботи раніше за чоловіка, а потім і зовсім вийшла на пенсію.
Готувала вечерю, яка найчастіше остигала до моменту появи Миколи. Уже тоді Надію Василівну почали відвідувати думки, що не просто так чоловік часто затримується на роботі. Але вона відганяла їх від себе.
Жінкою вона була доглянутою, привабливою для свого віку. Так вважала не тільки вона, але і подруги. Хоча від самого Миколи компліментів вона давно не чула.
Надія Василівна намагалася якось урізноманітнити сімейне життя, пропонувала то похід в театр, то відвідати друзів або запросити гостей, то знову заводила розмову про дачу.
Але чоловік відмахувався, посилаючись на втому на роботі.
— Надя, ну що мені в цьому театрі, сходи з кимось із подруг. І взагалі, придумай собі якесь заняття, якщо тобі нудно.
І Надія Василівна придумала: почала відвідувати йогу і курси з художньої майстерності.
Але коли вона розповідала про свої успіхи у створенні картин з підручних матеріалів і навчанні живопису, чоловік тільки кивав головою, іноді вставляючи схвальні репліки.
Було видно, що ці розмови не викликають у нього інтересу. Надія Василівна засмучувалася, але не показувала цього. Закінчилося все тим самим оголошенням про відхід.
Ольга намагалася підтримати матір. Ось і на новорічні свята приїхали всією родиною. Подруги у Надії Василівни теж були, і теж втішали і підтримували. Та й хобі свої Надія Василівна не закинула.
Але все ж, вечорами, коли вона залишалася одна в порожній квартирі, з якою було пов’язано стільки спогадів, їй ставало шалено сумно і самотньо. І дуже лякала думка, залишитися на самоті і далі.
Подруги втішали, мовляв, і в цьому віці можна зустріти гідного чоловіка, але Надія Василівна надій не плекала.
***
— Добрий день, Надія Василівна. Як справи? — привітно привіталася сусідка Марина.
— Привіт, Мариночко. Все добре, а у тебе? Проходь, проходь. — ласкаво відповіла Надія Василівна.
Марина була сусідкою по майданчику. Їй було 25. Познайомилися вони, коли Марина паркувалася у дворі і злегка зачепила майже нову машину Миколи.
У той час Надія Василівна ще жила з чоловіком. Микола був злий, а Марині, яка тільки нещодавно здала на права, було страшенно ніяково.
Надія Василівна заспокоювала чоловіка, що подряпина зовсім невелика, і ремонт буде копійчаний. А з Мариною вони з тих пір подружилися по-сусідськи. Хоча Микола цю дружбу не схвалював.
Марина приїхала з села, закінчила інститут, знайшла роботу, зняла однокімнатну квартиру і тільки нещодавно купила в кредит недорогу стару машину, щоб простіше було добиратися до роботи.
Марина часто забігала до Надії Василівни, то зі свіжими овочами, то з закрутками у вигляді подарунка.
— Мариночко, звідки це? — дивувалася спочатку Надія Василівна.
— Тато прислав. — посміхалася Марина. — Він у мене в селі один залишився, мами ж моєї вже давно не стало. Але він молодець, і мене виростив, і город не кидає.
Надія Василівна ще й тому прониклася теплотою до Марини. Їй подобалася жвава цілеспрямована дівчина.
А через те, що Марина виросла без матері, жаліслива Надія Василівна співчувала їй.
Марина теж тягнулася до приємної і доброї сусідки. Коли вона дізналася, що Надія Василівна залишилася одна, дуже переживала за неї.
— Я на чай вас хотіла запросити. Бачила, ваші сьогодні поїхали. Ось подумала, ми з вами ще Новий рік не відзначили. У мене варення вишневе. Ходімо. — запросила Марина.
— А у мене пироги. Доньці в дорогу пекла, а вони мені цілу гору залишили. Одній не осилити. — Надія Василівна з радістю погодилася.
— А це мій тато Олексій Миколайович. Теж до мене в гості нарешті вибрався, — представила Марина, коли вони увійшли до кухні.
— Ой, Марино, чому ти не попередила. Якось ніяково. — збентежилася Надія Василівна.
— Приємно познайомитися. Марина багато про вас розповідала. — Олексій Миколайович посміхнувся, і Надія Василівна відзначила, що посмішки у них з Мариною однакові. — Сідайте. Ми люди прості, чого нас соромитися.
Вже через п’ять хвилин розмова налагодилася сама собою. Олексій Миколайович розповідав про дивовижні місця поблизу села, куди він часто ходив по гриби і на риболовлю.
— А повітря, повітря яке, Надія Василівна! Ну, молодь зрозуміти можна, тісно їм у селі, у місті життя кипить, для них це саме те, а у нас тиша, спокій.
Ви варення баночку візьміть. Вишня у мене своя, розлога. Цього року врожай на вишню був. Пиріжки ваші, дуже смачні, до них би сметани ще домашньої. Та цього разу поспіхом зібрався, Марина дуже кликала.
Сметану і молоко у сусідів беру, а тут напасть така, не виявилося у них. Надішлю потім, з попуткою. Ти, Марино, обов’язково Надії Василівні передай. – наказував Олексій Миколайович.
– Обов’язково, – відповіла Марина. – Вибачте, дзвонять, я зараз. – Марина вийшла. – Терміново потрібно дещо зробити по роботі.
Я в кімнаті за ноутбуком буквально п’ятнадцять хвилин… – повернувшись через хвилину, вибачилася Марина. – Тату, а ти поки Надії Василівні чаю налийте.
Марина повернулася не через п’ятнадцять хвилин, а через п’ятдесят, але ніхто цього й не помітив.
Надія Василівна та Олексій Миколайович розмовляли так, ніби знали один одного багато років.
— Надія Василівна, а ви завтра зайняті? — запитала Марина. — Хотіла тата в театр відвести, квитки вже купили, та все-таки доведеться на роботу їхати. Може, підете разом?
— Я не зайнята, із задоволенням сходжу, — відповіла Надія Василівна і злегка почервоніла…
***
— Ну як вистава? — запитала Марина у батька ввечері наступного дня.
— Прекрасно! Так, заради цього і з глушини своєї іноді вибиратися потрібно. Я ж з молодості в театрі не був.
Завтра вирішили в музей сходити. Надія Василівна ідею подала. – відповів Олексій Миколайович і мрійливо подивився на стелю.
– Чудова ідея. – відповіла Марина, намагаючись, щоб батько не помітив її задоволену посмішку.
***
– Надія Василівна, куди це ви з такою великою сумкою? – сусідки зустрілися на сходовому майданчику.
– Та ось, Мариночка… У село. – Надія Василівна стояла, як спійманий за пустощами школяр. – Олексій Миколайович запросив. Весна, каже, все цвіте, краса.
– Давайте я вас на вокзал підвезу. – відповіла Марина, її очі хитро блиснули. – А навесні в селі, і правда, краса.
Марина знала, що батько обмінявся з Надією Василівною телефонами і вони щодня телефонували один одному.
Але щоб не бентежити сусідку, нічого не питала у самої Надії Василівни.
Вона повернулася через два тижні.
– Мариночко, тут така справа… – Надія Василівна не знала, як продовжити.
– Не переживайте. Я все знаю, тато розповів про пропозицію. Дуже рада за вас. – Марина поклала долоню на руку Надії Василівни. – Тато дуже хороший, і ви теж.
— Так, Олексій Миколайович чудова людина. — посміхнулася Надія Василівна. — Мариночко, я з Оленькою вже поговорила.
Їм квартира не потрібна, та й продавати поки що немає потреби. Ми подумали, може, ти поки що тут поживеш. Тобі знімати — тільки зайві витрати.
– Та що ви! – Марина сплеснула руками. – Немає сенсу. Здайте кому-небудь. Я справляюся.
– Ні, ні, вирішено. – зупинила її Надія Василівна.
***
– Ой, мамо, яка краса! – нахвалювала Ольга, яка приїхала провідати маму в селі. – І Олексій Миколайович золотий чоловік. – підморгнула вона. – Точно не клопітно вам буде з Лізонькою все літо?
– Та що ти, які клопоти. А дитині роздолля. – заспокоювала Надія Василівна.
***
– Батько дзвонив. – Ольга подивилася на чоловіка. – Питав, де мама, чому не може до неї додзвонитися. Приїжджав додому, не застав.
– Навіщо? – нахмурився Сергій.
— Кинула його краля. Повернутися вирішив. А я ось знаєш, що думаю, мама за ці три роки номер не змінювала. І зв’язок у селі хороший. — подружжя обмінялося розуміючими поглядами.
— Скажеш їй?
— Ні. А йому сказала, що у мами все добре, щоб не шукав і не турбував. — відрізала Ольга. — Ох і огірочки у Олексія Миколайовича цього року. — Ольга з задоволеним виглядом підчепила черговий огірок на виделку. — Хочеш, останній залишився? — запитала вона Сергія.
— Їж давай. — розсміявся Сергій. — Там ще капусти п’ять банок. Не пам’ятаю, щоб з Лізою тебе так на солоне тягнуло.
— А тоді огірочків таких не було. Або хлопчик все-таки буде. — розсміялася у відповідь Ольга…
