— Я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете…
…— Мішка, вставай, час на роботу! — потрясла чоловіка за плече Люба.
— Не тряси мене, не піду на роботу, — відповів Михайло і відвернувся. Дружина розсміялася:
— Що це за новини? Все, досить, погуляв. Відпустка закінчилася, весілля минуло. Пора і за роботу. Справ скільки!
— Сказав не піду, значить, не піду. На моєму місці вже іншого прийняли.
Заяву на відпустку написав з подальшим звільненням. Ось так. Відчепися. Дай поспати.
— Та ти що, справді звільнився? Ой, дурню, що ти наробив? Таку роботу просто так не знайдеш, а він, будь ласка, комусь подарував.
Гаразд, — із примиренням сказала дружина, сподіваючись, що це все жарт, — ти пожартував, я посміялася. Вставай, сніданок холоне.
— Люба, ти що, зовсім не розумієш? Я… не працюю із сьогоднішнього дня.
— Ти з глузду з’їхав? З чого це раптом ти не захотів працювати? Як жити далі будемо?
Моя пенсія маленька. Ну, яка причина все-таки, а? — розлютилася Люба, зрозумівши, що її благовірний не жартує.
— Втомився, чесно кажучи. Ось останню дочку заміж віддали, тепер у мене немає ніяких турбот. Сама посуди.
У нас п’ятеро дітей. Три сини і дві дочки. Всіх підняли на ноги, навчили. У всіх професії, на хороших місцях працюють.
Скільки сил було вкладено?! Ось останню дочку Машу заміж віддавали, розумієш, вже не було сил.
Думав прямо там впаду з нападом. Але, нічого витримали. Тепер пора на спокій. Відпочиватиму.
— Все сказав? А на що жити зібрався, а? Гаразд на пенсії був, сказала б, гроші отримує. Тобі до пенсії два роки залишилося. Потерпи.
— Не витримаю, чую, загнуся на роботі.
— Нічого, не загнешся. А хто цікаво, тебе годуватиме ці два роки.
— Діти прогодують. Їх п’ятеро. Як-небудь батька голодним не залишать.
— Чого? — задихнулася від несподіванки Люба, — ах, ти нелюд, у дітей з рота шматок хліба хочеш вирвати? Безсовісний.
Дармоїдством надумав займатися? Не дам я тобі цього зробити, ану вставай! — вчепившись за рукав, потягнула Михайла дружина.
Чоловік махнув рукою, та й відлетіла до стіни:
— Не бісись! Сказав, не піду, значить, не піду, ти мене знаєш, — миролюбно і при цьому твердо сказав Михайло і знову відвернувся до стіни.
Люба надто добре знала твердий і до того ж впертий характер чоловіка. Вражена жінка, забувши навіть про сніданок, вискочила з дому і побігла до сусідки, баби Зіни.
— Ой, баба Зіно, що робиться, що робиться? Що з чоловіком моїм сталося?
— Ти віддихайся, Любо. Ну і що таке робиться з твоїм чоловіком? — спокійно запитала усміхнена старенька, баба Зіна. До неї всі біжать за порадою. Мудра жінка.
— Не хоче працювати, втомився, каже. Йому всього два роки залишилося до пенсії, паразит такий. Як його напоумити, не знаю. Може, напоумиш якоюсь порадою?
— Не дивно, що твій Михайло втомився. Адже скільки сил треба, здоров’я, щоб п’ятьох підняти, та й у житті влаштувати, еге ж? Надорвався твій чоловік, ось що скажу. Спокою йому хочеться.
— А мені спокою не хочеться? Ось все про дітей думаю. А йому, негіднику, і місяць не світи. Всіх влаштували, нічого не скажу. А хто їм допомагати буде?
— Твоя жіноча натура така, курці-насідці схожа, аби тільки кудкудакати. Що скажу, чоловіка не чіпай, а то зараз в рознос піде. Йому зараз спокій, та ласка потрібна, а там все владнається.
— Я йому зараз влаштую і спокій, і ласку покажу, ось діти приїдуть, мізки вставимо ледарю, — рішуче заявила Люба і пішла додому.
Через тиждень приїхали всі діти. Люба кожному зателефонувала і попросила прибути на сімейну раду.
На питання, що сталося, слізно говорила, що батько з розуму сходить, в дармоїдство вдався, і треба всім зібратися, мізки вправити йому.
У неділю до будинку почали з’їжджатися машини. Люба і Михайло радісно зустрічали кожного з дітей, онуків.
Все навколо наповнилося дитячим сміхом і молодими голосами. Пообідали галасливою компанією, онуки втекли на вулицю, невістки прибрали посуд зі столу.
Настала незручна тиша. Михайло сидів і чекав, він відчував, що недарма всі діти одночасно приїхали.
Старший Олексій кахикнув:
— Ми це, батьку, хотіли запитати у тебе, ти чого це надумав не працювати?
— Втомився я, діти мої. Хочеться трохи вже відпочити.
— А зараз що робиш? Відпочивай, ніхто не проти, а роботу кидати навіщо?
Тобі до пенсії терміну з гулькин ніс залишилося, — озвався середній син, Артем, — два роки всього. Стільки років працював, вже дотягнув би.
Молодший Сергій і дві дочки мовчали, сподівалися на старших. Люба теж замовкла і трималася осторонь. Михайло випростався і сказав.
— Я, діти мої, дійсно втомився. Ось чую, недовго мені тягнути в цьому житті залишилося.
Вирішив на два роки раніше перестати працювати. Стажу у мене більше сорока років, з лишком вистачить на пенсію.
— А ці два роки, чим годуватимешся, га? — наче з отрутою в роті запитала дружина.
— Сподіваюся, що п’ятеро дітей зможуть мене прогодувати на цей термін, а там і пенсія підійде, — відповів Михайло.
Всі заворушилися. Старший знову перший почав:
— Я, наприклад, не можу тобі надсилати гроші, ось тільки кредит оформили, нову машину купувати будемо. Так що, батько, не суди суворо.
— І ми теж в такому ж становищі, дочка вчиться в музичній школі, там витрати чималі, ще до репетитора ходить на англійську, там теж гроші потрібні.
Не ображайся свекор, але ми теж пас, — відповіла дружина Артема. Син мовчав.
— Тату, у мене ремонт у квартирі розпочався, до зими треба закінчити, потім її продати і купити з доплатою іншу, побільше, — наважився сказати молодший Сергій.
Дочки разом заговорили, переконуючи батька в своїх скрутних становищах.
У кімнаті стало шумно, кожен з дітей доводив один одному важливість майбутніх фінансових витрат.
Молодша Марина зі сльозами сказала:
— Ми хотіли в квартирі всю обстановку змінити. Вже навіть в розстрочку меблі замовили. Сподівалися на тебе, батько, а ти…
Люба тріумфувала. Вона встала, всі замовкли.
— Ну, бачиш, Мішенька, як їм, твоїм дітям? Ось, який ти батько після всього цього? У всіх проблеми, турботи.
Їм допомагати треба, а ти від них тягнути надумав. Ну як тобі не соромно? Так що давай, годі тобі дуріти.
Ти хороший працівник, місце добре знайдеш. Завтра зранку на пошуки роботи підеш, бо колишню через дурість втратив.
І без заяви про прийняття на роботу, додому не з’являйся. Зрозумів? Ось всі діти сидять і чекають твоєї відповіді.
— Зрозумів, я зрозумів. Ех, діти, я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете, — глухо сказав Михайло і вийшов з кімнати.
Діти роз’їхалися. А Михайлу дійсно на ранок пощастило, його пошуки закінчилися прийняттям на роботу.
Правда не таку грошову, як була раніше, але вважати можна нормальною.
Наступного дня Михайло під добрі побажання дружини пішов на роботу і не повернувся.
З лікарні прийшла звістка, що Михайла не стало…
На роботі чоловікові стало погано. Відвезли на «Швидкій». Інфаркт. Не врятували.
Тепер Люба живе одна на крихітну пенсію. Діти відвідують, але рідко і то більше дочки, ніж сини.
