Віка давно підозрювала, що у її чоловіка з’явилася інша. Та Сергій особливо й не приховував цього останнім часом.
Разом вони прожили майже двадцять років, виростили сина, Максима, який зараз навчався в сусідньому місті. І тоді вони зрозуміли, що стали один одному чужими.
Раніше вирішували питання, які стосувалися переважно Макса, а тепер кожен був зайнятий своїми справами.
Віка не раз хотіла з чоловіком поговорити, збиралася з думками, але ніяк не наважувалася. І подумала, що спочатку потрібно порадитися з подругою.
Зі Світланою вони дружили з того моменту, як вступили до інституту. На її очах Віка познайомилася з Сергієм. Світлана і на їхньому весіллі була серед почесних гостей.
— Розповідай, чому не захотіла побачитися вдома? — відразу запитала Світлана.
— Розумієш, тут така справа, що треба поговорити віч-на-віч. Вдома, сама знаєш, і у стін можуть бути вуха. Мені здається, що Сергій ось-ось піде. Я на межі.
— Так ти ж сама казала, що ви з ним стали чужими, що у вас немає спільних тем для розмов. Нехай йде. Тобі всього сорок три, знайдеш іншого. Подумаєш! Бери приклад з мене.
— Але ти ж знаєш, що я так не можу. Нехай почуття зникли, але прихильність залишилася. Ми один одному не поаністю чужі люди, син у нас спільний.
— І що? Згадай, як я переживала, коли мій Едік мене кинув, пам’ятаєш? А зараз я хотіла б йому подякувати. Хіба я змогла б побачити світ, якби як і раніше варила йому супи та борщі? Ніколи в житті. Кращі роки присвятила б своєму чоловікові. А так з ним розлучилася, син — у військовому училищі, а я — вільний птах. З ким хочу, з тим і час проводжу.
До речі, Віко, я і тебе можу «прилаштувати». Запитаю у когось із своїх залицяльників, хто з їхніх друзів-товаришів найдостойніший.
І будемо з тобою разом по курортах розкочувати.
— Ой, подруго, плани у тебе грандіозні, але мені, якщо чесно, зараз хоч би з моїм розібратися. І в разі чого, розлучитися по-людськи.
— Мені здається, що Сергій порядний в цьому сенсі. Він не мій Едік, не стане ложки з виделками ділити.
— Хоч би так і було. Ти мені, Світланко, скажи, як його на розмову вивести? Не хочу ходити в дружинах, які роблять вигляд, що в родині все в порядку.
— А ти почекай трохи, — порадила вона, якщо у нього «там» все серйозно, то він сам з тобою про це заговорить. Якщо ж це тимчасове захоплення, то він побачить твою байдужість і кине ту, з якою «закрутив».
— Почекаю, але довго так не витримаю.
***
Та й довго чекати Віці не довелося. Того ж дня Сергій зізнався дружині.
— Віка, нам треба серйозно поговорити.
— Слухаю тебе.
— Це треба було зробити ще раніше… Загалом, я йду.
— Хто вона? — тільки й вимовила Віка.
— Як хто? Жінка. Тільки прошу, не починай мені говорити, що я вчинив нечесно. Ми вже давно в шлюбі просто формально, — поспішив заспокоїти Віку чоловік. — Давай краще подумаємо, як нам розійтися без образ і взаємних претензій. Я не буду претендувати на квартиру, а ти — на мою машину і на нашу дачу. Підійде?
Віка швидко прикинула, що дача і машина в сумі коштують більше, ніж квартира, тому не погодилася:
— Ні, Сергію! Я залишуся з сином у квартирі, а ти поїдеш зі своєю жінкою до нас на дачу, де можна жити не гірше, ніж у місті? Ні!
— А як ти хочеш?
— Мені треба подумати, — відповіла Віка, вирішивши, що їй треба терміново порадитися зі Світланою, яка напевно щось придумає або дасть слушну пораду.
***
Подруги знову зустрілися наступного дня. Віка все розповіла, при цьому не змогла стримати сліз.
— Я не розумію, чому ти плачеш? Сама ж казала, що почуття давно зникли, — Світлана говорила роздратовано, не приховуючи, що їй добряче набридло втішати Віку.
— Все-таки син у нас спільний, а йому, виходить, дістанеться лише квартира зі мною навпіл. Подивися, який мій Сергій. Я й подумати ніколи не могла, що він так розцінить все.
— А я тобі про що? Всі вони хороші, — погодилася подруга і раптом схаменулася, — слухай, Віка, ти золото хоч придумала заховати?
— Ні.
— Треба прибрати його поки що в надійне місце, щоб на очі не потрапляло.
— Та у мене з особливо дорогоцінного — кольє… хоча ще й сережки з діамантами, та й каблучка коштує пристойних грошей.
— Ось я й кажу, все треба на якийсь час приховати. А так дійде справа до поділу майна, Сергій заявить, що й золото збирається ділити. А ділити не буде чого! — посміхнулася подруга.
— А куди мені його сховати? У мене й схованки ніякої немає.
— А я тобі для чого потрібна? — Світлана здивовано подивилася на подругу. — Все візьму і збережу, не переживай. А коли розлучитеся, забереш свої прикраси назад. Сподіваюся, Сергій про них і не згадає. Не до того йому зараз. Любов у нього одна в голові!
— Тоді завтра я тобі все принесу, — погодилася Віка.
— Можна і сьогодні. Під’їдемо до твого будинку, я підніматися до вас не буду, внизу почекаю, а ти принесеш.
— Домовилися. Не будемо втрачати ні хвилини.
Світлана сіла за кермо, Віка влаштувалася поруч на передньому сидінні, і вони разом поїхали до будинку, де жили Віка та Сергій…
— Ну, подруго, ні пуху тобі ні пера, — сказала Світлана, коли зупинила машину.
Віка нічого не відповіла і поспішила до свого під’їзду. Добре, що вдома не виявилося Сергія, і вона спокійно змогла забрати прикраси в красивій скриньці. Потім разом з нею вийшла на вулицю.
— Ось, Світланко, вручаю все тобі на зберігання!
— Можна відкрити коробочку?
— Звичайно.
— Яка краса! — із захопленням вигукнула подруга. — Я завжди мріяла про такі вишукані сережки.
— Я піду, а ти їдь, щоб не зустрітися з Сергієм, — попросила Віка подругу.
— Залишаємося на зв’язку! — заявила Світлана.
***
Віка і Сергій домовлялися досить довго. Навіть вирішили, що продадуть і квартиру, і машину, і дачу, а потім поділять гроші між собою.
— Це буде найправильніше рішення, — висловила свою думку Віка. — Все по-чесному.
— Зачекай, — не погодився Сергій, — тоді й золото твоє бери до уваги. Нагадати тобі, скільки коштують кольє і сережки? Їх теж продамо!
— Чому? Це ж був твій подарунок!
— І що? Чеки у мене всі цілі! Гроші бралися з сімейного бюджету, значить, треба продавати і подарунки! Мені мама теж на машину додавала, і що? Ти ж не збираєшся мені поступатися.
Після довгих суперечок і тривалих розмов, Віка і Сергій дійшли єдиної думки.
Сергій забирає машину і дачу, але третину від вартості виплатить Віці. Їй дістається квартира, гроші, які виплатить Сергій, а ще золото.
Що стосується сина, то вони обоє вирішили, що і квартира, і дача будуть заповідані йому.
Весь той час, поки тривав процес розлучення, Віка і Світлана телефонували одна одній, розповідали одна одній новини.
— Як тільки я розлучуся, ми з тобою підемо в ресторан, щоб відзначити мою довгоочікувану свободу! — озвучила свої мрії Віка.
— Я тільки «за»! Тож справа за тобою, — відповіла Світлана.
***
Довгоочікуваний день нарешті настав. Він минув нервово і метушливо. Віка відчувала себе вичавленою як лимон.
Дивилася на тепер уже колишнього чоловіка і не розуміла, як вони з ним могли стільки років жити разом?
Все-таки подруга була права, їм з Сергієм треба було вже давно розлучитися, а не співіснувати під одним дахом.
Як тільки Віка вийшла із зали суду, одразу ж зателефонувала подрузі:
— Ти замовила нам столик у ресторані?
— Поки що ні, я чекала на твій дзвінок. Зараз все швидко організую. Тільки скажи, ми будемо «по повній» замовлення робити або «скромно» все відзначимо?
— По повній, я за все заплачу!
— Відмінно! — радісно вимовила Світлана.
— Мало не забула, захопи, будь ласка, мої прикраси!
— Домовилися, — вже не так весело відповіла Світлана, але Віка нічого й не запідозрила.
Коли Віка приїхала до ресторану, подруги ще не було. Подруга прибула хвилин через десять у поганому настрої.
— Уявляєш, тепер у мене неприємності. Зупинили, коли я додому їхала.
— Штраф виписали?
— Ні, тільки попередження дали, але мені все одно не дуже приємно.
— Я розумію, але нічого, зараз піднімемо собі настрій!
— Хотілося б!
Віка раптом схаменулася:
— Світлано, ти принесла мої прикраси?
— Вибач, у поспіху забула. Вибач за неуважність. Ти ж не будеш сердитися?
— Ні, але тоді заїдемо до тебе, я їх заберу.
Подруга кивнула на знак згоди, і вони пішли за свій столик.
Коли до закриття ресторану залишалося всього півгодини, Світлана заявила:
— За мною мають заїхати. Тож я, мабуть, піду!
— А ми не разом? — здивувалася Віка.
Вона хотіла нагадати про золоті прикраси, але засоромилася. Подруга буде не одна. І Віка вирішила, що нагадає про все завтра.
***
Через тиждень, протягом якого Світлана всіляко уникала спілкування з подругою, до Віки почало доходити.
Щось тут не так! Вона зібралася і після роботи пішла до неї, але тієї вдома не виявилося.
Зате в соціальній мережі з’явилася її фотографія в кольє і сережках.
Віка не могла повірити своїм очам і навіть хотіла написати пару рядків, але коментарі були відключені.
Додзвонитися до Світлани вона змогла тільки через ще один тиждень. Подруга томним голосом запитала:
— Що тобі, Віка?
— Мої прикраси.
— У мене нічого немає. Мій останній залицяльник виявився ще тим огірочком. І твоє золото, і моє — все виніс підчисту.
— Так в поліцію треба звертатися!
— Чим вони допоможуть? Не хочу навіть з ними зв’язуватися! Та й де його шукати? Він уже далеко, тому його точно не знайдуть.
— Виходить, що я залишилася без коштовностей? — обурювалася Віка.
— І я теж, ми обидві постраждали.
Віка кинула слухавку і замислилася. Як вчинити далі, вона не знала.
Чомусь словам Світлани повірити не могла, але й що робити, не знала.
Довести, що та привласнила її прикраси, Віка не могла. Поплакавши, зрозуміла, що сльозами справі не допоможеш. Сама винна, бо не було чого зв’язуватися. Краща подружка — подушка.
Віка вирішила, що почне абсолютно нове життя, де не буде ні зрадника-чоловіка, ні брехливої подруги.
