— Все? Вона пішла? — голос Кирила в телефонній трубці був напруженим, як натягнута струна.
На тому кінці дроту була тиша. Недовга, всього секунду або дві, але за цей час він встиг уявити найгірше.
Потім пролунала тиха, виснажена відповідь Аліни:
— Пішла.
— Ти в порядку? Вона… щось зробила?
І знову ця пауза, в якій тонули всі слова. Він чув її дихання — рівне, майже беззвучне, і це було страшніше за будь-який крик або схлип.
— Я в порядку, Кирило. Все нормально. Просто приїжджай.
Він не став більше нічого питати. Кинувши на стіл недопиту каву і схопивши зі стільця піджак, він вилетів з офісу.
Дорога додому перетворилася на тортури. Затор на мосту, який зазвичай викликав глухе роздратування, зараз відчувався як фізична перешкода, як стіна, яку хтось навмисно збудував між ним і його квартирою.
Він з силою стискав кермо, кісточки пальців побіліли. У голові, як заїла платівка, прокручувалися всі його попередні розмови з матір’ю.
Всі ці «Мамо, будь ласка, не треба», «Це наша сім’я, ми самі розберемося», «Аліна — доросла людина».
Кожен раз вона дивилася на нього своїми світлими, пронизливими очима, кивала і обіцяла.
Обіцяла, що більше не буде приходити без дзвінка, що не буде «вчити молоду господиню життя», що буде поважати їхні рішення. І щоразу її обіцянки розсипалися в пил через тиждень-другий.
Він повернув ключ у замку. Двері піддалися занадто легко — Аліна навіть не зачинилася зсередини. Це був перший тривожний дзвінок.
Перше, що вдарило в ніс, — густий, задушливий запах материнських парфумів, якась суміш конвалії та гвоздики.
Цей запах в’ївся в стіни його дитинства, і зараз він відчувався як чужорідне, агресивне вторгнення.
У передпокої було ідеально чисто. Занадто ідеально. Сумка Аліни, зазвичай недбало кинута на комод, стояла рівно біля ніжки.
Він пройшов у вітальню. На журнальному столику стос книг, які Аліна читала перед сном, був вирівняний за лінійкою.
На кухні панував той самий стерильний, неживий порядок. Тільки на стільниці, немов доказ, залишений злочинцем, лежала розкрита кулінарна книга.
Не Аліни, а стара, пошарпана, видана ще в радянські часи. Мамина. Вона була відкрита на сторінці із заголовком «Як правильно варити наваристий борщ».
Поруч стояла каструля з їхньою вчорашньою вечерею. Кирило підняв кришку.
Суп був холодним, але він чітко бачив на поверхні жирні плями, яких вчора не було. Мати «поліпшила» його, додавши масла. Щоб був «ситнішим».
Аліну він знайшов у спальні. Вона сиділа на краю ліжка, пряма, як аршин проковтнула, і дивилася на стіну навпроти.
На ній був той самий домашній костюм, в якому він бачив її вранці, але зараз він здавався чужим, казенним. Її руки просто лежали на колінах, долонями вниз.
Вона не плакала. Її обличчя було спокійним, майже безтурботним, і від цього спокою у Кирила по спині пробіг холод.
Це було обличчя людини, яка пережила удар, але біль ще не прийшов, залишилося тільки оніміння.
— Аліна? — тихо покликав він, підходячи ближче.
Вона повільно повернула до нього голову. Її очі були сухими і величезними.
— Вона сказала, що я неправильно зберігаю крупи. Що в шафі повинен бути лавровий лист від жучків.
Голос у неї був рівний, безбарвний, ніби вона читала прогноз погоди.
— Потім вона сказала, що я прасую тобі сорочки при занадто низькій температурі, тому комірці виглядають несвіжими. Вона дістала з шафи твою сорочку і показала мені.
Він сів поруч, не наважуючись її торкнутися.
— А потім?
— А потім вона почала говорити, що я нічого не вмію. Що я погана дружина. Що якби не вона, ти б давно заріс брудом і харчувався б одними бутербродами. Я мовчала. Я просто стояла і мовчала.
І тоді вона… — Аліна замовкла і потерла плече, хоча на ньому не було ні синця, ні подряпини. — Вона підійшла дуже близько. І сказала, що навчить мене поважати старших. Хочу я цього чи ні.
Кирило дивився на її руку, на те місце, якого вона торкнулася. І в цей момент щось всередині нього клацнуло.
Всі його спроби згладити кути, знайти компроміс, бути хорошим сином і хорошим чоловіком одночасно — все це з тріском провалилося.
Він зрозумів, що намагався склеїти розбиту чашку, в той час як її продовжували бити об підлогу. Він підвівся.
— Побудь вдома. Я скоро, — сказав він.
У його голосі не було злості чи погрози. Тільки холодна, остаточна рішучість хірурга, який дійшов висновку, що пухлину потрібно вирізати. Негайно. Разом з усім, що її оточує.
Він вийшов з квартири, сів у машину і поїхав до матері. Він точно знав, що їй скаже.
Чоловік відкрив двері своїм ключем. Квартира матері зустріла його знайомим, в’їдаючимся в шпалери запахом печених яблук і валідолу.
Тут все було на свлїх місцях, все було її продовженням: мереживна серветка на старому телевізорі, шеренга порцелянових слоників на полірованій стінці, фотографія його, Кирила, в шкільній формі на комоді.
Це був її світ, її фортеця, де вона була повноправною і єдиною господинею. Людмила Петрівна була на кухні. Вона щось наспівувала собі під ніс і протирала і без того блискучий чистотою стіл.
Побачивши сина, вона просяяла, її обличчя миттєво прийняло вираз привітної, трохи втомленої від праведних трудів турботи.
— Синку, ти чого так рано? Щось сталося на роботі? Проходь, я якраз пиріжки поставила, з капустою.
Він не роздягнувся. Залишився стояти в передпокої, в пальто і вуличному взутті, навмисно порушуючи встановлений нею порядок.
Він дивився на неї, на її акуратний фартух, на її руки, що так діловито стискали ганчірку. Ні тіні каяття. Ні краплі сумніву у власній правоті.
— Мамо, ти більше не будеш приходити до нас додому, — сказав він. Його голос був рівним, позбавленим будь-яких емоцій. Це не було обговоренням. Це був вирок.
Людмила Петрівна завмерла. Її посмішка зійшла з обличчя, змінившись здивуванням, ніби вона недочула. Вона поклала ганчірку на стіл і випрямилася, впираючись руками в боки.
— Що за дурниці ти говориш? Я приходжу допомогти, доглянути за домом. Твоя Аліна ж сама не справляється.
Вона ж у тебе елементарного не вміє, в будинку безлад, їжа прісна. Я ж для тебе намагаюся, для сім’ї.
— Наша сім’я — це я і Аліна. І ми впораємося самі. Тому твої візити припиняються. Зовсім. Якщо ми захочемо тебе бачити, ми подзвонимо і запросимо.
Ось тут гребля і прорвалася…
Здивування на її обличчі змінилося багряними плямами гніву. Вона зробила крок йому назустріч, її тіло напружилося.
— Та як ти можеш забороняти мені приходити до твого дому?! Я твоя мати! І я навчу твою дружину поважати старших і робити все так, як мені треба, хочеш ти цього чи ні!
Її голос перервався на крик, який луною рознісся по маленькій квартирі. Вона почала ходити по кухні, від столу до вікна і назад, її жести стали різкими, рубаючими.
— Це вона тебе налаштувала? Наспівала у вуха, що свекруха — монстр? Я бачила її, коли прийшла! Сидить, як принцеса, нігті пиляє, а в раковині чашка з ранку стоїть!
Я їй слово сказала, по-доброму, як старша, як жінка жінці, а вона дивиться на мене і мовчить! Ніби я порожнє місце!
Кирило стояв нерухомо, як скеля посеред бурхливого моря. Він не перебивав.
Він дивився на неї, на спотворене люттю обличчя, на те, як вона розмахує руками, і бачив не свою матір, а чужу, одержиму владою людину.
Він дозволяв їй виговоритися, виплеснути все, що в ній кипіло.
— Я їй і про крупи, і про сорочки твої сказала! Хто ще її навчить, якщо не я? Вона сирота, її ніхто не вчив розуму, тож я цю функцію на себе візьму!
Для її ж блага! А ти, замість того щоб подякувати, захищаєш її! Забороняєш мені приходити! Ти що, забув, хто я така?
Вона зупинилася прямо перед ним, піднявши підборіддя. Її очі блищали. Вона виплеснула першу, найлютішу хвилю і тепер чекала відповідної реакції.
Жінка була абсолютно впевнена, що зараз він здригнеться, почне вибачатися і просити не ображатися на Аліну. Так було завжди. Вона влаштовувала бурю, а він потім збирав уламки і всіх мирив.
Але він мовчав. Він просто дивився їй в очі, і в його погляді не було ні страху, ні провини. Тільки холод і втома.
Людмила Петрівна вперше відчула, як по спині пробіг неприємний холодок. Вона чекала капітуляції, але замість цього бачила перед собою чужого, незнайомого чоловіка.
Тиша, що настала після її крику, була нестерпною. Людмила Петрівна важко дихала, її груди здіймалися.
Вона дивилася на сина з переможним і зухвалим виглядом, чекаючи, що він ось-ось зламається, почне виправдовуватися, благати.
Ця пауза була її тактикою, її моментом тріумфу, коли противник мав впасти. Але Кирило не падав.
Він витримав її погляд, і коли вона вже відкрила рот, щоб нанести вирішальний удар, він вимовив фразу, яка змінила все.
— Ти не навчиш її нічому.
Його голос був таким же тихим і рівним, але в ньому з’явилася твердість металу.
— Тому що ти її більше не побачиш.
Людмила Петрівна моргнула. На мить її обличчя стало абсолютно порожнім, розгубленим.
Впевненість, яка ще секунду тому наповнювала її, випарувалася, як пара з гарячої каструлі.
Вона не зрозуміла. Це не вписувалося в жоден із сценаріїв їхніх звичних сварок.
— Це ще чому? — запитала вона, і в її голосі замість гніву пролунало щире, майже дитяче здивування.
І тут Кирило почав методично, слово за словом, розбирати її світ на частини. Він говорив тихо, але кожне його слово падало в оглушливій тиші кухні, як камінь у глибокий колодязь.
— Тому що я сьогодні написав заяву на переведення. У філію в іншому місті. За отні кілометрів звідси. Квартиру я вже виставив на продаж. Ми з Аліною їдемо через два тижні.
Шок. Це було не невіра, це був чистий, незамутнений шок, що паралізував свідомість.
Її обличчя з багряного стало блідим. Вона дивилася на нього так, ніби він заговорив незнайомою, жахливою мовою.
Продає квартиру? Виїжджає? Це було неможливо. Цього не могло бути. Це був її син, її Кирило, її продовження. Він не міг просто взяти і зникнути.
— Ти… що? — прошепотіла вона. — Ти брешеш. Ти мене просто лякаєш.
— Я не брешу, мамо. Оголошення вже на сайті. Завтра прийде ріелтор робити фотографії. Я взяв відпустку на два тижні, щоб зібрати речі. Це не обговорюється. Це вирішено.
Усвідомлення почало пробиватися крізь пелену шоку, і воно було потворним. Це був не блеф. Це не була погроза, щоб змусити її замовкнути.
Це був план, який вже виконано. Її син, її хлопчик, став проти неї. І паніка, холодна і липка, почала затоплювати її зсередини.
— Ти не можеш! — викрикнула вона, і її голос затремтів від наступаючого жаху. — Ти не можеш просто так все кинути і поїхати! А я? Як же я? Ти хочеш залишити мене тут одну?
Вона вчепилася в цей аргумент, як потопаючий у соломинку. Синівський обов’язок. Турбота про старіючу матір. Це завжди працювало. Але Кирило тільки похитав головою.
— У тебе є сестра. У тебе є подруги. Ти не одна. Ти просто залишишся без можливості контролювати моє життя. Ось і все.
Контролювати… Це слово вдарило її на повну силу. Він посмів! Він посмів назвати її турботу — контролем! Лють повернулася, але тепер вона була іншою — відчайдушною, загнаною в кут.
— Так це все через неї! Ця нахаба забирає у мене сина! Я знала! Я з самого початку знала, що вона зруйнує нашу сім’ю! Вона налаштувала тебе проти рідної матері, змусила зрадити мене!
Вона знову перейшла на крик, але тепер у ньому не було колишньої сили. У ньому чулися нотки істерики, безсилля.
Вона більше не була королевою у своєму замку, вона була поваленим монархом, який спостерігав, як руйнується її імперія.
Вона металася по кухні, хапаючись то за спинку стільця, то за край столу, ніби земля йшла у неї з-під ніг.
— Ти не продаси квартиру! Я не дозволю! Це і мій дім теж!
— Ця квартира — моя, мамо. Вона куплена мною. І я буду робити з нею те, що вважаю за потрібне для благополуччя моєї родини, — відрізав він.
Вона зупинилася посеред кухні і подивилася на нього. В її очах відбивався жах від усвідомлення повної, тотальної поразки.
Всі її важелі, всі її маніпуляції, весь її багаторічний досвід управління сином виявилися марними.
Він стояв перед нею, як чужа людина, яка прийшла повідомити їй погані новини. І в цей момент вона зрозуміла, що це ще не кінець. Він ще не все сказав.
Він дивився на неї так, ніби збирався не просто піти, а спалити за собою всі мости. І їй стало по-справжньому страшно.
Вона дивилася на нього, і страх, що проступив на її обличчі, був тваринним, первісним. Страх не втрати сина, а втрати влади над ним.
Це був жах диктатора, який раптом побачив, що армія повернула зброю проти нього.
Вона зробила крок, простягаючи руку, немов хотіла торкнутися його рукава, повернути все в звичне русло одним дотиком.
— Кирило, синку… не треба так. Давай поговоримо. Я… я, може, була неправа. Занадто різка… Але ж я з найкращих спонукань.
Її голос, який ще нещодавно гримів металом, став вкрадливим, благальним. Це був її останній прийом, перехід від батога до пряника, який безвідмовно діяв на нього в дитинстві.
Але він не відсахнувся. Він просто подивився на її простягнуту руку, а потім знову їй в очі, і його погляд був холодний, як скальпель хірурга.
— Ти хотіла навчити мою дружину повазі, — промовив він так тихо, що їй довелося напружити слух. — Замість цього ти навчила мене…
Вона завмерла, не розуміючи.
— Чого… чого я тебе навчила? — прошепотіла вона.
— Ти навчила мене, що є проблеми, які не можна вирішити розмовами. Є люди, від яких не можна захиститися словами.
Ти методично, рік за роком, показувала мені, що будь-які домовленості з тобою нічого не варті.
Пам’ятаєш, як ти прийшла до нас з «подарунком» на новосілля? Зі старою, в плямах, скатертиною для нашого нового столу.
Ти сказала: «На перший час зійде, поки на пристойне не заробите». Ти принизила Аліну, її смак, мій заробіток. Я просив тебе так не робити. Ти обіцяла.
Він зробив паузу, даючи їй згадати. Вона пам’ятала. І вона пам’ятала те почуття переваги, яке відчула в той момент.
— Пам’ятаєш, як Аліна готувалася до важливого проекту, працювала з дому, а ти зателефонувала її начальнику і сказала, що у неї «поганий, хворобливий вигляд» і їй потрібен відпочинок?
Ти назвала це турботою. Це була диверсія. Ти мало позбавила її проекту, над яким вона працювала пів року. Я знову говорив з тобою. Ти знову обіцяла не втручатися.
Кожне його слово було цвяхом, який він методично і безжально вбивав у кришку її світу.
Він не звинувачував, він констатував факти, і ця холодна фактологія була болючою.
— Сьогодні ти прийшла «вчити її готувати борщ». Ти увійшла в мій будинок, як до себе в комору, щоб навести порядок.
Ти чіпала наші речі, ти критикувала наше життя, ти намагалася фізично вплинути на мою дружину. На людину, яку я кохаю.
І ти думала, що я приїду сюди, і ти поставиш мене на місце, як поганого школяра.
Він зробив крок до неї трохи ближче, і Людмила Петрівна інстинктивно відступила назад, поки не уперлася спиною в кухонний гарнітур.
У його очах не було ненависті. Було щось гірше — повна байдужість.
— Отож, мамо, твій урок засвоєно. Ти навчила мене, що єдиний спосіб захистити свою сім’ю від тебе — це фізично прибрати її якнайдалі. Повністю. Безповоротно.
Це не втеча. Це ампутація. Ти — це хвороба, яка отруює моє життя, і я вирізаю тебе з нього. Радикально і остаточно.
Людмила Петрівна відкривала і закривала рот, але не могла видати ні звуку. Повітря скінчилося. Слова, які вона хотіла викрикнути, застрягли десь у горлі грудкою пилу.
— Дзвонити не потрібно. Номер я зміню, — додав він уже з порога кухні.
Він повернувся і пішов до виходу. Не озираючись. Його кроки коридором були рівними, впевненими.
Клацнув замок. Потім звук вхідних дверей, що відчиняються і зачиняються. І все.
Людмила Петрівна залишилася стояти, притиснувшись спиною до холодного фасаду кухні.
У квартирі стояла абсолютна тиша, яку порушував лише тонкий, солодкуватий запах капустяних пиріжків, що почав пробиватися з духовки.
Запах дому, затишку, турботи. Тепер він здавався нудотним, запахом брехні.
Вона повільно сповзла по дверцятах шафки і сіла на підлогу. Жінка не плакала. Сліз не було.
Всередині було порожньо. Ніби з неї вийняли все — кістки, м’язи, душу — і залишили тільки оболонку.
Вона сиділа на підлозі своєї ідеально чистої кухні, у своїй фортеці, яка щойно перетворилася на її в’язницю, і дивилася на протилежну стіну.
На стіні висів календар. Син колись обвів червоним маркером її день народження. Вона дивилася на цю червону позначку і розуміла, що цей день більше ніколи не настане. Не для нього. А значить, і не для неї.
Пиріжки в духовці почали підгоряти, наповнюючи квартиру гірким запахом диму. Але вона цього вже не помічала…
