Мені тридцять три. Іноді це звучить, як кінець чогось. А іноді — як початок.
Але в той січневий ранок, коли мороз малював химерні візерунки на шибках мого невеличкого офісу, усе, що я відчувала, — це втому. Втому від одноманітності.
Я працюю в аптечному складі. Приміщення, де завжди пахне картоном, папером, дезінфекцією.
Щоранку я приходжу ще до світанку, натискаю кнопку на електричному чайнику — старому, як мої мрії — і чекаю, поки задзижчить, заповнюючи кухню звуком хоч якоїсь мети. Іноді цей чайник — єдине тепле, що зустрічає мене вранці.
Але сьогодні він не вмикався.
Я намагалася витягти й вставити вилку ще раз. Потрясла корпус, ніби це могло допомогти. У відповідь — тиша. Глуха й байдужа, як день, що тільки починався.
— Ну, прекрасно, — пробурмотіла я, схрестивши руки.
На вулиці ще не розвиднілось. Трамваї стукотіли десь у далині, а сніг лягав повільно й беззвучно. Місто спало під товстою ковдрою льоду.
Я вдивлялась у вікно й намагалася не думати, що цей день буде, як і всі інші — з тінями людей, списками препаратів і кавою з автомата, що завжди тече криво.
У двері постукали.
Перший дзвінок у цю годину? Зазвичай ніхто не з’являвся до дев’ятої. Я здивовано озирнулась і повільно підійшла.
За склом — силует. Тонка постать у пухнастій шапці й яскравому рожевому шарфі.
Я відкрила.
— Пробачте, — її голос був тихим, обережним, як той сніг, що падав з даху. — Я новенька тут. Сусіди сказали, що у вас найближча аптека. Можна?
Я кивнула. Вона переступила поріг, озираючись, наче боялася зіпсувати повітря.
В руці — список.
Очі — як ранкове світло: глибокі, сумні, уважні.
Я ще не знала, що цей день змінить щось більше, ніж мій чайник.
— Мені здається, я все правильно написала, але ці назви такі складні, — сказала жінка, простягаючи список, написаний охайним, майже каліграфічним почерком.
Я взяла папірець і пробіглась очима: декілька стандартних препаратів, вітаміни, мазь для суглобів, сироп від кашлю.
— Усе знайдеться, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено, хоч у голові ще гуділо від невдалого ранку.
Вона кивнула, обережно зняла шапку.
З-під неї вибились тонкі пасма сріблястого волосся, яке красиво обрамлювало її обличчя з ніжними зморшками біля очей. Не старість, а досвід. Тепла втома.
— Я — Ніна Павлівна. Щойно переїхала сюди, у третій під’їзд, квартира над магазином. Після втрати чоловіка… якось стало важко залишатись там, де все про нього. А тут… інше навіть повітря.
Я мовчала. Мене раптово торкнулося її зізнання — без пафосу, без нарікань.
Просто факт. Життєвий, неминучий. Вона мовила його легко, наче вітання.
— А ви? Тут давно?
— З дитинства, — відповіла я коротко. — Виросла в цьому районі. І залишилась. Робота, рутина…
— О, рутина — вона, як стара сумка. Здається зручною, поки не спробуєш нову.
Ми обидві усміхнулись.
Вона розглядала приміщення — шафи, коробки, стоси паперів, засніжене вікно.
— Холодно у вас, — мовила. — І пахне самотністю. У хорошому сенсі. Знаєте, як у бібліотеці або в кімнаті дідуся, який усе життя збирав поштові марки.
Я засміялась.
Її слова проникали глибше, ніж просто у вуха — вони торкались чогось у мені, що давно заснуло.
— Може, чаю хочете? — вона додала раптом. — У мене цьогоріч вийшло дуже смачне малинове варення. Класичне, як у бабусі. Справжнє. Можу пригостити? Зайдете після зміни?
Я застигла.
Ніхто не пропонував мені чаю… мабуть, роками.
У нас це не заведено.
Люди тут швидкі, мовчазні, зайняті. Усі щось «планують» і «не встигають».
А вона — ні.
— Гаразд, — сказала я. І одразу відчула, як у грудях щось потепліло.
Її квартира була теплою. Теплою не лише фізично — а тим особливим домашнім теплом, яке не купиш за гроші й не отримаєш за квадратні метри.
Я переступила поріг і одразу втягнула носом повітря: пахло корицею, старими книгами, дерев’яною підлогою й чимось… солодким, знайомим. Мабуть, спогадами.
— Сідайте, — Ніна Павлівна жестом запросила на кухню, а сама тим часом зняла пуховик, повісила його на гачок, де висіла вже знайома мені шапка та яскрава хустка.
Її кухонька була крихітною, але затишною. На вікні — фіранки з дрібними жовтими квітами.
Стіл, накритий вишитою скатертиною, стояв навпроти плити, поруч — поличка з банками варення: вишневе, абрикосове, айвове… І, звісно, малинове.
— Ви не подумайте, я не якась консервативна домогосподарка, — усміхнулась вона, наливаючи окріп у дві різні чашки. — Просто коли робиш варення, ніби знову розмовляєш з мамою. А іноді мені цього не вистачає.
Я кивнула. У мене не було мами вже вісім років. І кожен день без неї — мов приглушене світло.
— Вам із лимоном чи просто чай?
— Просто, дякую, — я опустила погляд на свої руки. Вони тремтіли трохи. Від морозу? Від несподіваного тепла? Від того, що мені раптом було приємно бути тут?
Вона поставила переді мною чашку й маленьке блюдце з хлібом і щедрою ложкою малинового варення.
Я спробувала. Варення було… таким, яким мало бути. Не магазинним. Не солодким до нудоти. А домашнім, живим. В ньому була якась нота літа. Спокою. Безтурботності.
— Добре? — запитала вона.
— Неймовірно, — я не стрималась. — Ніби у дитинстві. Десь на дачі, з бабусею… Ви знаєте, у мене колись було щось схоже. Але з того часу — нічого подібного.
Вона кивнула.
— У спогадах смаки — справжніші.
Ми мовчали. Але це було мовчання, в якому не тисне порожнеча. Воно було затишним, майже музичним.
Я подивилась на неї: як вона тримає чашку, як нахиляє голову, слухаючи чайник, як згладжує край скатертини пальцями — не навмисно, а з любов’ю. Людина, яка вміє бути присутньою. У кожному русі.
— Ви тут надовго хотіли б залишитись? — запитала я.
— Надовго, якщо здоров’я дозволить. І якщо не буде занадто самотньо.
Я хотіла сказати: «Ви не будете самотні», але не наважилась.
Може, тому, що сама не була певна — чи не зникну я знову у своїй рути́ні.
Коли я вийшла з її квартири, вже темніло. Повільно падав сніг — пухнастий, щедрий, такий, який діти називають «казковим». Вулиця, здавалось, дихала повільно.
Я ступила на засніжений тротуар і пішла назад, в сторону аптеки, але не спішила. Кожен крок ніби хотів затримати мить.
Варення залишило післясмак, такий самий, як її слова. Не солодкий — глибокий.
«Самотність — це, коли ніхто не помічає, що ти більше не ставиш другу чашку на стіл», — пригадала я, як вона це сказала, ніби між іншим. І в мене защеміло всередині.
Я подумала: скільки ж нас таких — з другим кухлем, який стоїть у шафці вже роками, і пил осів на ньому мов мовчання.
Проходячи повз знайомий під’їзд, помітила сусіда — дядька Григорія, якого всі називали просто Грішка. Старий, вічно буркотливий, у шапці-вушанці, яку не знімав навіть у спеку. Сидів на лавці біля входу, палив і мовчки вдивлявся в сніг.
— Добрий вечір, — привіталась я, що буває зі мною рідко.
— Ага, — буркнув він, але не грубо.
— Холодно.
— Та не в холоді справа. Сніг гарний. Якби не німі балкони — можна було б подумати, що знову 70-ті, і десь за рогом чекає твоя перша дівчина. З рум’янами і в пальті. А ти — з букетом і віршем у кишені.
Я не очікувала.
Сусід раптом здався мені не лише сварливим дідом, а людиною з історією. І, можливо, з такою самою порожнечею, як і моя. І як у Ніни Павлівни.
— Ви давно його не розповідали. Вірш той.
— А він і не мій був. Я його забув. А вона — пам’ятає, мабуть. Або ні. Я ж у неї був лише на одну весну.
Я знову мовчала. І він мовчав. І сніг падав між нами, як пауза.
— Ви знаєте, — раптом сказала я, — я щойно їла малинове варення. І це було краще, ніж будь-які ліки.
— Малинове? — ожив він. — Справжнє?
— Так. Ніна Павлівна з третього під’їзду пригостила. Вона щойно переїхала. Дуже світла жінка.
Він зітхнув.
— Треба буде занести їй ключа запасного. Ми завжди так робимо. Якщо щось — сусіди повинні мати ключ. Раптом щось трапиться. – сказав він.
Я кивнула. І подумала: а як давно я взагалі говорила з кимось не про роботу, не про ціни, не про чергу?
У під’їзді було тихо. Освітлення блимає, поштові скриньки — з відлупленою фарбою. Я затримала погляд на своїй — у ній не було нічого. Знову. Навіть реклама більше не надходить.
У квартирі — знайомий запах порожнечі. Тиша. Вимкнений телефон. І ледь жевріючий чайник, який я поставила ще вранці.
Я зняла пальто і залишилася стояти посеред кімнати.
Може, завтра знову зайду до неї?
Може, принесу свій чай? У нас же й досі залишився другий кухоль.
Наступного дня я вийшла з дому раніше. У термосі був мій улюблений чай — зелений з жасмином, злегка терпкий. Я вирішила: просто занесу, скажу “дякую” за вчорашнє. Можливо, залишу чай і піду. Можливо.
Сніг ще не встиг розтанути. Тротуаром, як ковдрою, стелилася його білизна — така ж чиста, як мої несподівані наміри.
Двері Ніни Павлівни відчинилися після трьох стуків. Вона усміхнулась, як старим знайомим. Трохи здивувалась моєму термосу — і одразу запросила на кухню.
— Ви мені чай? — запитала вона з м’яким подивом.
— Вчорашнє варення не виходить з голови. Мені здалося справедливим поділитись чимось у відповідь.
— Як гарно сказано. Проходьте, — вона відчинила двері навстіж.
Але ми були не самі.
На табуретці біля столу сидів хлопець. Молодий, з рудуватими кучерями, веселими очима й трохи розгубленим виглядом. Його руки обмотані бинтами.
— Це Рома, — пояснила Ніна Павлівна. — Він мій сусід знизу. Впав з велосипеда. Знову.
— Не знову, — буркнув він, знизуючи плечима. — Я вперше так конкретно. І взагалі, це був самокат, не велосипед.
— Тоді пробач, — з усмішкою відказала вона. — Самокат. Уявляєш, він прийшов по сіль, а я кажу: “Хлопче, присядь та видихни хоч на хвилину, в тебе ж губа тріскає, ще й пальці в синцях!” От і сидить.
— Ви мене примусили, — захищаючись, додав Рома.
— Не примусила, а прийняла.
Я сіла поруч і поставила термос на стіл. Рома дивився на мене з неприхованою цікавістю.
— Ви аптекарка?
— Так. А ви — мій постійний клієнт. Бинти, перекис, зелений пластир з машинками — пам’ятаю.
Він засміявся.
— Точно, це був я! Але той пластир — не мій. Для племінника.
— Звісно, — кивнула я. — Усі вони «для племінників».
Ніна Павлівна засміялась. Це був той сміх, що заповнює кухню до стелі.
— Знаєш, — звернулась вона до мене, — я колись мріяла мати таку онуку. Розумну, спокійну. Щоб ми пили чай і читали разом книжки.
Я встигла помітити, як Рома зиркнув на мене. Мабуть, ми обидвоє в той момент відчули щось… рідне.
— А у вас є онуки? — запитала я.
— Один. Але далеко. Його мама й тато дуже зайняті. Він знає мене за фото і голосовими повідомленнями. Часом надсилає малюнки. Я їх тут зберігаю, — вона показала на коробку під вікном, де акуратно лежали листівки й кольорові каракулі.
Мені було тепло від усього цього. Чай, сміх, поранений хлопець із самоката — все це раптом створювало щось справжнє.
Мікросвіт. Маленький осередок доброти у світі, що кричить «біжи», «встигай», «досягай».
— Я теж не маю дітей, — сказала я тихо. — І ніхто не надсилає мені малюнки.
Ніна Павлівна подивилась на мене з якоюсь особливою ніжністю.
— Але тепер ми маємо один одного.
І я знала: вона говорила не тільки про себе.
Наступного ранку я поспішала на роботу. Було морозно, і я загорнулась у свій улюблений вовняний шарф — сірий, широкий, з китицями по краях.
Він був старий, але мені з ним завжди було затишно, як із кимось рідним.
Коли я зупинилась біля аптеки, до мене підбіг знайомий «голос»:
— Ви його загубили! — Рома. Він задихався, тримаючи в руках… мій шарф.
Я автоматично торкнулася шиї. Справді, він злетів десь по дорозі.
— Ти навмисно наздоганяв мене? — я була здивована.
— Та ні, — махнув він рукою. — Просто вийшов по каву, побачив ваш шарф на землі. Спершу не впізнав, а потім — знайомі китиці. Ви завжди в ньому.
Я взяла шарф і, неочікувано навіть для себе, сказала:
— Заходь увечері. У Ніни Павлівни буде нова порція варення. Я — з чаєм. А ти — з самокатом, якщо він досі живий.
Він розсміявся.
— Домовились.
Цілий день я думала про це. Про те, як легко іноді все складається, коли не плануєш нічого особливого. Один шарф. Один жест. І от — ти вже не сам.
Коли я ввечері знову ступила на знайомий ґанок, у вікнах уже мерехтіло світло, а запах яблучного пирога линув ще з під’їзду.
Рома прийшов раніше. Він сидів на кухні в Ніни Павлівни, жував печиво і щось жваво розповідав.
— Кажу їй, уявіть, я падаю, а бабуся з балкону кричить: “Сам винен, шолом треба носити!” — і зображає голос тієї бабусі, карикатурно піднімаючи брови. — А я лежу, мов тюлень. Не те що шолом, руки ледве згинаються!
Я засміялась, і він раптом замовк.
— От і ви, — сказав тихо, але з радістю.
На столі — миска з печивом. На кожному печиві — маленький папірець, як у китайських передбаченнях. Ми витягали їх і читали вголос. Сміялися, сперечались, а подекуди — мовчали.
Мені дісталося: «Найбільше щастя — віддати частинку себе, не чекаючи нічого натомість».
Я притихла. Бо знала — саме це я шукала в житті, тільки не знала, як назвати.
День за днем ми зустрічались у цій невеликій кухні. То я приносила чай, то Рома — пиріжки з пекарні біля метро, іноді ми просто сиділи мовчки.
Одного разу Рома несподівано спитав:
— А ви давно тут живете?
— Дванадцять років. Після втрати… чоловіка.
Він кивнув, нічого не питаючи зайвого.
— А ти?
— Я втік від батька. Тобто… ну, просто переїхав. Він суворий. Завжди хотів, щоб я був «нормальним». А я — падаю з самокатів і люблю читати вірші.
— Іноді найкраща втеча — це шлях до себе, — сказала я.
Ми сиділи в тиші, дивлячись у вікно. Сніг падав густо, а світло ламп лягало м’якими колами на шибки.
У тій миті я зрозуміла — поруч зі мною не просто молодий сусід. А людина, яка чує. Яка бачить. І яка відчула самотність у такому ранньому віці.
Наступного дня я прийшла до Ніни Павлівни раніше. На кухні було порожньо. На гачку біля дверей висів мій сірий шарф.
Вона його попрала. А поруч — новий, в’язаний вручну, у блакитну смужку.
До нього була прикріплена записка:
«Тепло — це не те, що носять. Це те, чим діляться. Для вас. — Р.»
Я сіла, тримаючи шарф у руках. У грудях щось пекло — приємно, боляче й надійно водночас. Вікно було трохи відчинене. До кухні линув зимовий вечір і запах кориці.
За кілька хвилин з’явився Рома, приніс лимонний пиріг. Ніна Павлівна вже наливала чай. Усі ми мовчали, а потім вона сказала:
— Знаєте, що я думаю? Люди не просто зустрічаються. Вони знаходять одне одного тоді, коли вже не можуть не знайти.
І я з цим погодилась. Без жодного «але». А Рома тільки кивав головою, бо рот був зайнятий лимонним пирогом, змащеним малиновим варенням.
