— Ви пропонуєте мені «продати» дочку? — обережно запитала Лариса Василівна, почувши пропозицію свого начальника.
— Ну, навіщо так грубо? — трохи зніяковівши, сказав Роман Сергійович.
Хоча зніяковіння він відчував рідко. Дорослий, самодостатній чоловік, який побудував власний бізнес і цілком міг почуватися впевнено. Але не в цьому випадку.
— Я всього лише намагаюся домовитися з вами, як би це висловити, про взаємодію чи що, — відвівши погляд убік, відповів Роман Сергійович. — Хоча, що тут вигадувати… Ларисо Василівно, я прошу руки вашої дочки!
Ця розмова між директором і підлеглою відбувалася в кафе з ініціативи чоловіка — поза стінами офісу, щоб зручно спілкуватися на нейтральній території.
Лариса Василівна вісім років пропрацювала в компанії Романа Сергійовича, якому було сорок п’ять; рік тому він розлучився.
А три місяці тому на роботу до Лариси Василівни забігла її дочка Анюта — двадцятип’ятирічна незаміжня красуня. Просто по справі, на хвилинку зайшла.
Подивишся на неї – нічого зайвого немає, ніякої вигадливості, і косметика в міру, але гарна дівчина, ох яка гарна і свіжа…
Лариса, переговоривши, вийшла разом з дочкою в коридор проводжати, там і зустрівся їм директор. Зупинився. Лариса Василівна просто представила їх один одному. Ситуація така склалася.
Поклавши руку на серце, вона ж і не думала їх знайомити, їй і на думку не спадало, вважаючи, що директор для них недосяжний. Так що вийшло все абсолютно випадково.
І Анюта уваги не звернула, і Лариса значення не надала цій зустрічі, хтозна з ким директор вітається і знайомиться.
Але Роман Сергійович після випадкової зустрічі втратив спокій у прямому сенсі. Образ блакитноокої дівчини був перед очима.
А ще її голос сподобався: легкий такий, що огортає м’якістю… Адже вона просто привіталася.
Спочатку діяв без посередників, будучи впевненим у перемозі. Та й хто б сумнівався в респектабельності та заможності Романа Сергійовича?!
Успішний, впевнений у собі, він міг пальцем поманити будь-яку дівчину. Але тільки не Аню.
Незважаючи на м’якість у голосі та миловидність, у неї був свій характер. І своя любов була.
Норовлива красуня два роки мріяла про ровесника Максима. Молодий, симпатичний, енергійний — подобався він їй.
І Анна подобалася Максиму, але ось одружуватися з нею він не поспішав. Та й сварки у них часто траплялися.
Залицяння Романа Сергійовича вона відкинула з першого дня, абсолютно не уявляючи його своїм майбутнім чоловіком.
Лариса Василівна — звичайний бухгалтер у компанії Романа Сергійовича, дізнавшись про несподіваний поворот, просила дочку бути тактовною з її начальником.
Більше нічого не було потрібно, просто залишатися хоча б ввічливою.
Треба сказати, що події розвивалися на самому початку двохтисячних років. Це був час, коли хтось успішно зміг піднятися і «застолбити» місце в бізнесі, а хтось продовжував підійматися.
Так ось Роман був з перших, хто вже твердо стояв на ногах. Ну і за хороші місця трималися, та й просто боялися втратити роботу.
І Лариса Василівна якраз з тих, хто боявся втратити хороше місце, тим більше до пенсії залишалося три роки.
— Не хочу роботи втратити, у нас же кредит ще висить, та й Артему на платне треба вступати… Аня, подумай про молодшого брата… я ж все для вас роблю, хоч і одна…
— Мамо, але що я можу зробити, якщо він проходу мені не дає, букетами квітів завалює. Я в житті не бачила стільки квітів… ну це ж перебір.
Та хоч би від коханого чоловіка квіти — інша справа і інший настрій був би… а так… І найголовніше: не хочу, щоб Максим дізнався про Романа Сергійовича.
— З твого Максима толку, як з козла молока, вибач за прямоту, — роздратовано відповідала Лариса Василівна, — а Роман Сергійович, між іншим, ще далеко не старий чоловік, та він взагалі в розквіті сил!..
І ось тепер, сидячи в кафе, Роман Сергійович пропонував Ларисі Василівні допомогу в погашенні кредиту.
Натомість просив лише одне: поговорити з дочкою і переконати її не уникати його.
Лариса мучилася сумнівами: пропозиція свого начальника їй не подобалася, точніше сказати, було щось у цій пропозиції неприємне, продажне.
Але походивши тиждень у роздумах, вона погодилася, не обіцяючи стовідсоткового результату.
З цього дня в будинку Лариси постійно велися розмови про Романа Сергійовича.
Вона знаходила привід, щоб похвалити начальника, відзначити його людські якості, звичайно, все це заради того, щоб імідж її керівника поліпшувався в очах дочки.
А Роман Сергійович, зі свого боку, атакував Аню розкішними подарунками. А тут ще Максим знову збунтувався і поїхав на море з новою подружкою.
І до того Анюті набридла мінливість Максима, його вибуховий характер… вона замислилася над пропозицією Романа Сергійовича.
Чи то Максиму хотіла помститися, чи то вмовляння матері подіяли, але Аня здалася. І Роман Сергійович, вечеряючи з прекрасною Анною в ресторані, виглядав натхненним.
Вони достатньо швидки відіграли багате весілля, вирушили в романтичну подорож. Але спочатку Роман Сергійович, як і обіцяв, погасив кредитний борг Лариси Василівни, приховавши це від молодої дружини.
Поступово життя Ані і Романа Сергійовича увійшло в спокійне сімейне русло. Немолодий чоловік обожнював свою дружину, в той час як Анна просто дозволяла себе кохати, не розпорошуючи свої почуття на некоханого чоловіка.
Чи помічав її ставлення Роман Сергійович? Звичайно помічав, але не показував цього.
Йому достатньо було, що дівчина, від якої він втратив розум з першої зустрічі, тепер поруч з ним. А якими шляхами домігся її, нехай Бог розсудить.
Минуло десять років. Аня впевнено увійшла в роль дружини бізнесмена. Із задоволенням стежила за порядком у будинку, займалася сином, возила його до школи і на секцію.
Вона вже давно забула про Максима, звикнувши до свого статусу дружини Романа Сергійовича. І треба сказати, виконувала цю роль бездоганно.
Але їх сімейний човен, що так плавно погойдувався на життєвих хвилях, раптом закрутився, немов потрапив у вир.
А почалося з того, що вже немолодий Роман Сергійович захворів. Лікарі виявили діабет, та ще й загроза інсульту з’явилася.
Зовні Роман Сергійович помітно здав: посивів, погладшав, з’явилися лінь і апатія. Від бізнесу став поступово відходити, передавши справу синові від першого шлюбу.
До дружини став ставитися майже байдуже, постійно перебуваючи в задумливості і немов відучуючи, відштовхуючи її від себе. А потім раптом заявив Ані, що їм треба розлучитися.
Для Анни це було настільки несподівано, що вона подумала, у чоловіка хтось є. Але Роман Сергійович відразу розвіяв підозри дружини, а своє рішення пояснив браком здоров’я.
— Вибач, але я вже не тягну на «молодого чоловіка», — він плеснув себе по лівій стороні грудей, — «мотор» підводить.
— Хіба це привід розлучатися? — дивувалася Анна. — Якщо ти хворий, значить, нам треба разом боротися за твоє здоров’я. Або ти мене більше не кохаєш?
— Кохаю, — говорив чоловік, — але ось ти мене ніколи не кохала. Я тобі здоровий не був потрібен, а хворий так і зовсім.
Тож залишаю тобі квартиру, машину, рахунки в банках, — будеш повністю забезпечена і вільна. Звісно, з сином я буду спілкуватися, і він також ні в чому не буде мати потреби.
У Анни почалася істерика: вона не розуміла рішення чоловіка.
— То ти розлюбив?! А я ж тебе кохаю! — кричала Анна, немов хотіла докричатися до нього, хотіла, щоб він її почув.
— Твоя любов куплена, — не підвищуючи голосу, сказав Роман Сергійович. — Нехай пробачить мене Лариса Василівна, моя дорога теща, але я тоді підкупив її.
Ось вона і вмовила тебе вийти за мене заміж. Так я і жив всі ці роки у своєму штучному світі: любив тебе, не вимагаючи нічого натомість.
Анна плакала, вмовляла чоловіка передумати, клялася, що кохає Романа Сергійовича, що ніхто інший їй не потрібен, але чоловік був непохитний.
— Згадай, скільки хорошого було у нас! Як ти мене з сином із пологового будинку зустрічав, як ночами до Ілюшки вставав, заколисував його, як відпочивати їздили…
І як ти біля мого ліжка сидів, коли у мене температура під сорок була… А зараз моя черга доглядати за тобою… Рома, дозволь ти мені допомогти тобі, твоєму здоров’ю!
Роман Сергійович ходив по квартирі з кута в кут, немов обдумуючи щось, а потім знову повторював своє:
— Нам треба розлучитися, я хочу звільнити тебе від будь-яких зобов’язань, тому що в тобі зараз говорить лише почуття обов’язку.
— Так, і почуття обов’язку теж… а що в цьому поганого? Не дарма кажуть: і в горі, і в радості… А все тому, що люблю тебе! Ну чому ти мені не віриш!
Роман Сергійович мовчав. І свого рішення не скасував.
Не маючи більше сил сперечатися з чоловіком, Аня зібрала свої особисті речі і разом із сином з’їхала на орендовану квартиру.
Такого повороту Роман Сергійович не очікував: адже він залишив дружині майже все рухоме і нерухоме майно.
А вона відмовилася ним користуватися, відповівши, що їй все в комплексі потрібно — тільки разом з ним. А без нього нічого не має сенсу.
Так минув місяць. Романа Сергійовича поклали в лікарню на планове лікування. І Аня щодня приходила до нього. Тепер вони помінялися ролями: раніше він її домагався, а тепер вона.
Після відвідування Анною хворого чоловіка в палату увійшов лікар і не стримався, помітивши, яка вони чудова сімейна пара.
— Та що ви, я в такому становищі… — не повірив Роман Сергійович.
— Навіть у такому становищі — ви з дружиною прекрасно виглядаєте. Повірте мені, я за тридцять років багато кого бачив, — сказав лікар.
Та й Роман Сергійович відчув, нарешті, що за ці роки вони стали з дружиною як одне ціле. І в день виписки він здався: розлучення не буде.
— Може, і була у нас раніше куплена любов, — сказала Анна, — але зараз у мене найсправжнісінька любов до тебе. Іншого чоловіка і батька нашому синові, крім тебе, нам не треба.
