— Лідо, — спитала якось Ірина Вікторівна невістку, — а що ти своїй мамі зазвичай даруєш?
Свекруха була енергійною жінкою п’ятдесяти семи років, яка жила у власному сільському будинку.
Вона звикла розраховувати лише на себе, хоча невістка Лідія та син Артем регулярно допомагали їй і матеріально, і морально, і фізично.
От і цього Великоднього ранку подружжя приїхало разом із доньками не лише відсвяткувати світле свято, а й допомогти літній жінці по господарству.
— Мамі? — здивовано перепитала невістка.
– Зазвичай роблю подарунок практичний. Ось нещодавно купила їй страховку на автомобіль, бо термін підійшов.
— Ясно, ясно… — протягнула Ірина Вікторівна й невдоволено скривила обличчя.
– Ми ж без машини живемо, значить, нам можна й пледики дарувати…
Ліда одразу зрозуміла, на що образилася родичка. Вона вже не раз помічала, що свекруха вважає, ніби їй дарують дешеві подарунки, а от свасі — дорогі.
Можливо, все через те, що Артем із дружиною купували для Ірини Вікторівни як подарунки скоріше приємні доповнення до повсякденного життя, ніж необхідні речі.
Увечері, повернувшись додому в місто, Ліда поділилася своїми думками з чоловіком.
— Ти думаєш, мама образилася? — поцікавився чоловік, гойдаючись на стільці перед комп’ютером.
— Звичайно, сьогодні вона навіть не намагалася цього приховувати, — впевнено відповіла дружина.
– Тепер я розумію, що мої подарунки не так вже їй подобаються, як я думала раніше.
— Ну добре, — задумливо відповів Артем. — Наступного разу подаруємо щось краще.
Минуло ще трохи часу, і настала чергова подія — день народження свекрухи.
Цього разу Ліда вирішила підійти до вибору подарунка інакше. Замість звичних рамок і тарілок вона придбала сертифікат на медичне обстеження та абонемент у басейн.
Коли вся родина зібралася у просторій вітальні будинку Ірини Вікторівни, Лідія з урочистим виглядом підійшла до столу й поклала конверт поруч із тортом.
— Це Вам від нашої родини! Сподіваюся, цього разу вам точно все сподобається! — радісно повідомила невістка.
Іменинниця усміхнулася й, обережно відкривши конверт, виявила всередині два сертифікати.
— Ого! — вигукнула вона здивовано. — Я давно хотіла пройти повне обстеження, та все руки не доходили.
А басейн — взагалі чудова ідея, давно мріяла знову плавати!
— Радий, що тобі сподобалося, — з гордим виглядом промовив Артем.
— Сподобатися-то сподобалося… — задумливо промовила Ірина Вікторівна. — Та от тільки, як я з нашого села до басейну їздитиму?
Подружжя зніяковіло перезирнулося й не змогло одразу відповісти на це питання.
Їм знадобилося близько пів години, щоб обговорити цю тему між собою й дійти спільної думки.
Увечері, зібравшись усією родиною за вечерею, Артем озвучив свою думку:
— Мамо, ми хочемо запропонувати тобі варіант, який влаштує всіх. Ти можеш переїхати до нашої квартири, а ми з родиною проведемо літо у твоїй хаті.
Так ти зможеш відвідувати басейн і пройти медичне обстеження, а ми відпочинемо від міської метушні.
Ірина Вікторівна спочатку недовірливо подивилася на сина, але незабаром усміхнулася:
— Давненько я в місті не жила… Цікаво спробувати! У мене якраз влітку відпустка.
Подружжя зраділо, що жінка прийняла їхню пропозицію, і наступного дня поїхало до себе в місто.
На початку червня Артем і Ліда зібрали речі й разом із доньками переїхали в село.
Оскільки чоловік працював віддалено, у нього не виникло проблем із роботою, та й дружина в цей час перебувала у декретній відпустці.
У квартиру подружжя вселилася Ірина Вікторівна. У жінки було не так багато речей, тому син перевіз їх за один раз. Однак життя на новому місці виявилося непростою адаптацією для жінки.
Її турбував стан городу й саду, залишених без нагляду.
За пару тижнів Ірина Вікторівна зачастила в село, щоб перевірити, як ідуть справи.
Одного ранку, прибувши перевірити свої грядки, вона побачила Ліду, яка відпочивала на лавці біля хати.
— Що це таке?! — обурилася жінка.
— Сад занедбаний, грядки заросли бур’янами, а ти тут прохолоджуєшся?
Невістка спробувала пояснити, що скоро почне прополювати, але Ірина Вікторівна продовжувала бурчати:
— Ви все неправильно робите! Тут поливати треба частіше, грядки з огірками й помідорами на ніч закривати…
Артем, почувши гучну розмову на вулиці, вийшов із хати й спробував заспокоїти матір:
— Мамо, ми ж ніби домовилися, що тепер тут усім розпоряджаємося ми. Якщо ти нам не довіряєш, то ми можемо вже сьогодні зібрати речі й переїхати в місто.
Жінці довелося змиритися з позицією сина, і на деякий час вона перестала приїжджати в село.
Однак затишшя тривало недовго.
Ірина Вікторівна не могла втриматися від постійних порад і контролю. Напруга між родичами поступово зростала.
Одного вечора, стомлена від нескінченного втручання, Ліда сказала чоловікові:
— Нам потрібно серйозно поговорити. Твоя мама, м’яко кажучи, дістала мене. Замість того, щоб відпочивати, я отримую від неї щотижневі вказівки й докори.
Артем визнав, що ситуація справді вийшла з-під контролю.
Вони вирішили обговорити проблему, що виникла, з Іриною Вікторівною відкрито.
Однак не лише Ліда була стомлена ситуацією, що склалася.
Через напружену атмосферу й постійні конфлікти роздратування свекрухи досягло свого піку.
Чергового разу, коли вона приїхала в село, то не змогла стримати накопичені претензії до родини.
— Ви зовсім мене розчарували! — обурено заявила вона синові й невістці.
– Мені доводиться майже щодня бігати сюди, перевіряти, як ви справляєтеся. Через вас я пропускаю заняття в басейні й обстеження відкладаю.
— Але ж ми домовилися, що самі дбатимемо про господарство, — похмуро нагадала їй Ліда.
— Домовлялися-то домовлялися, — роздратовано (розповідь спеціально для сайту Цей День) кинула Ірина Вікторівна, — але хто дивиться за городом? Хто доглядає за садом? Без мого нагляду все пішло шкереберть!
Артем спробував втрутитися й пом’якшити ситуацію:
— Мамо, ми розуміємо твої переживання, але ж ми дорослі люди. Тобі теж потрібен відпочинок і турбота про здоров’я…
— Відпочинок! Турбота! — спалахнула жінка. – Який там відпочинок, коли я кожну хвилину переживаю, що ви тут накоїте?! Я втомилася від усього цього напруження й постійного занепокоєння.
Розмова перейшла у сварку.
Усі спроби подружжя примиритися з жінкою виявилися марними.
Зрештою, обидві сторони дійшли висновку, що краще повернутися до колишнього способу життя.
Наступного ранку Артем оголосив матері своє рішення:
— Ми повертаємося в місто. Житимемо так, як жили раніше. Хата залишається тобі, але ти повинна розуміти, що ми більше не зможемо допомагати тобі тут…
— Нехай так, — холодно погодилася Ірина Вікторівна.
– Тільки пам’ятайте, що такий спосіб життя може призвести до серйозних проблем у вашому господарстві.
Таким чином, конфлікт завершився повним розривом тимчасового обміну житлом.
Кожен повернувся до свого дому, і відтоді спілкування між родичами стало виключно формальним.
