Виходячи заміж, Наталя навіть не здогадувалася, що на додачу до коханого чоловіка їй дістанеться і його колишня дружина.
Ігор розлучився з нею за два роки до знайомства з Наталею. Про те, що у нього за спиною невдалий шлюб і маленький син, чоловік не приховував.
На питання: «А чому ви розійшлися?», яке Наталя задала скоріше за інерцією, ніж з бажання дізнатися щось таке, він відповів дуже просто:
– Не зійшлися характерами.
Наталю відповідь цілком влаштувала. Її навіть порадувало, що Ігор дружину брудом не поливав, не звинувачував у всіх можливих гріхах, не виправдовував себе.
Додав лише, що вони розлучилися цивілізовано і підтримують спілкування виключно заради сина.
Тоді Наталя на це «одкровення» особливої уваги не звернула. Та як виявилося, даремно…
Спочатку все було добре. А потім почалося. Колишня дружина дзвонила в будь-який час дня і ночі, не зважаючи на те, що в Ігоря нова сім’я, інша жінка.
Схоже, її це взагалі не хвилювало. Вона, анітрохи не соромлячись, залучала колишнього чоловіка до вирішення всіх своїх поточних проблем.
То кран потрібно полагодити, то цвях забити, то дитину забрати з садочка.
Вона просто дзвонила і віддавала розпорядження. Жодного разу не поцікавилася, чи є у Ігоря якісь інші плани.
Він просто був зобов’язаний робити те, про що вона його просить.
Плюс до цього син Ігоря всі вихідні дні, починаючи з вечора п’ятниці, проводив з батьком.
Ігор привозив хлопчика після садка і відвозив до матері тільки в неділю ближче до вечора.
Ігорю навіть на думку не спадало, що Наталя може бути проти такого частого спілкування.
Чоловік був упевнений, що дружина все розуміє, тому не вважав за потрібне питати її думки з приводу регулярного перебування сина у них вдома.
А Наталі все це вкрай не подобалося. Вона бачила, що колишня систематично маніпулює Ігорем, а він, не зволікаючи, мчить до неї на першу вимогу.
В черговий раз, після дзвінка колишньої, яку, як виявилося, потрібно терміново забрати з дитиною з гостей.
А все тому, що на вулиці йде дощ, а у неї немає парасольки. Тут вже Наталя не витримала:
– Ігор, і ти поїдеш її забирати?
– Звичайно, – не замислюючись відповів чоловік.
– А нічого, що ми збиралися влаштувати романтичний вечір? Що я приготувала вечерю, десерти?
Що ми цілий тиждень толком не бачилися через твій завал на роботі?
– Я швидко, не ображайся. А вечерю можна буде розігріти…
– А, може, вона зможе викликати таксі? Або твоя колишня не знає, що такий вид транспорту існує?
– Наталко, припини вередувати. Ти ж не маленька дівчинка, повинна розуміти.
– Що саме розуміти? Що твоя дружина використовує тебе на повну? Що її інтереси для тебе важливіші, ніж наша сім’я?
– У мене там син, – роздратовано кинув Ігор, – мій син!
– А тут – твоя дружина! Твоя! Поки що…
– Що ти хочеш цим сказати, Наталя?
– А те, що якщо ти зараз підеш, я теж піду. Від тебе.
– Цікаво, – Ігор, який уже простягнув руку за курткою, подивився на Наталю з подивом, – і є куди йти?
– Знайдеться, не переживай.
– Тоді йди, якщо така розумна. Я тебе не тримаю.
– Навіть так? – Наталя ледве стримувалася, щоб не розплакатися, – тобто ти готовий ризикнути нашим шлюбом заради того, щоб виконати примху колишньої дружини?
Як тільки він вийшов, Наталя, обливаючись сльозами образи, кинула в сумку речі на перший час і теж пішла.
Приїхавши до сестри, з порога заявила:
– Все. Я йду від Ігоря.
– Ти з глузду з’їхала? – Ольга, яка була старша років на п’ять, витріщила очі, – а як же дитина?
– Я йому не сказала. Сьогодні хотіла порадувати за романтичною вечерею, але… Як завжди, подзвонила його колишня… А вона для нього важливіша.
– Наталя, не сміши сене. Та він, як тільки дізнається про те, що ти носиш під серцем вашу дитину, про ту колишню і забуде.
– Не впевнена. Зате впевнена в іншому: він переступить через мене і через мою дитину, аби їй догодити.
Тож питання вирішене. Поки справа стосувалася мене, я терпіла. Але сьогодні моє терпіння скінчилося.
– Але ти ж його кохаєш! І він тебе!
– Не знаю, я вже не впевнена. Особливо після сьогоднішньої розмови. Чоловік, який кохає, так себе не поводиться.
– Все одно: я думаю, ти поспішаєш з висновками, мила.
– Поживемо, побачимо. Думаю, що він навіть шукати мене не буде. Завтра п’ятниця: сина забере на три дні. Не до мене йому буде…
Наталя як у воду дивилася. Не знайшовши дружину вдома, Ігор навіть дзвонити їй не став.
Подумав: «Перебіситься і прийде. Нікуди не дінеться».
Потім були вихідні, син у гостях, клопоти, розваги. Наталя нічого не приготувала? Ну і нехай. Замовимо піцу, сходимо в кафе.
У понеділок поїхав на роботу…
І так минув тиждень, а Наталя все ще не з’являлася.
«Ну-ну, – думав Ігор, – характер показує. Даремно старається. Адже я не поступлюся жінці. Вона повинна зрозуміти, що я буду чинити так, як вважаю за потрібне. Завжди».
Він, звичайно, сумував. Але прийняти думку, що образив дружину, не міг і не хотів. І вибачатися не збирався. Чекав.
Був упевнений: вона кохає, довго не витримає, сама повернеться. Ще й вибачення проситиме.
Не дочекався… Наталя подала на розлучення. Отримавши повістку, Ігор істерично розреготався.
І знову не подзвонив, не спробував зустрітися, якось виправдатися, врятувати шлюб, поки це ще було можливо.
Розлучили їх швидко, буденно якось. Ділити було нічого: не так довго вони прожили разом. Про дитину Наталя Ігорю так і не сказала.
Зустрівши її випадково через пару місяців і побачивши округлий животик, Ігор розгубився:
– Це що? – Запитав він у Наталі з досить дурним виглядом.
– Це? – вона розсміялася, – це живіт, Ігор, а в ньому – твоя дитина. Точніше, моя дитина. Не переживай, на аліменти я подавати не збираюся. Пам’ятаю, що у тебе вже є одні.
– Як ти могла?
– Що могла?
– Приховати це від мене?
– Могла. У день, коли я збиралася розповісти про дитину, ти вважав за краще рятувати від дощу свою колишню. До речі, сподіваюся, вона не застудилася тоді?
– Знущаєшся?
– Ні. Я навіть вдячна тобі, що ти в одну секунду зруйнував наш шлюб і ілюзії, в яких я перебувала. Не переживай. У нас все буде добре.
Обіцяю, що не буду тебе турбувати, як твоя перша колишня. І у твого сина ніхто не збирається забирати тата. Живіть спокійно.
– А ти впевнена, що це моя дитина? – Ігор сам не зрозумів, як у нього вирвалося це питання.
Наталя не здивувалася. Вона явно була до нього готова:
– Думай, що хочеш, Ігор. Прощавай. Сподіваюся, моя дочка не буде на тебе схожа.
З цими словами Наталя розвернулася і пішла в інший бік.
«Дочка», – відгукнулося в Ігоря. Він ще довго стояв на місці, намагаючись осмислити те, що дізнався.
Минуло кілька років. Ігор повернувся до першої дружини: вона-таки домоглася свого. Їхній син уже школяр.
Наталя поки не заміжня. І, хоча, у неї є шанувальник, причому з найсерйознішими намірами, жінка не поспішає пов’язувати себе узами шлюбу.
Все своє життя вона будує навколо дочки, якій скоро виповниться чотири роки.
Ігоря, як і обіцяла, Наталя не турбує. Навпаки: не знає, як відвадити.
Він регулярно з’являється, пропонує гроші, допомогу, намагається зблизитися з дочкою.
У тому, що це його дочка, чоловік не сумнівається: всі татові риси підібрала.
Якось сестра запитала у Наталі:
– Не шкодуєш, що тоді пішла від Ігоря?
– Не шкодую. Ось він зараз не знає, як мені догодити. А залишилася б – сама була б на його місці. Ні. Все правильно. І кожному – своє.
