— Виховала марнотратницю, аж нудить дивитися! Фу, невдячна!
І це все після того, як Аля попросила купити їй сукню на випускний, на який вона чекала 11 років.
Втім, так було завжди. Ходити до школи в старих речах — це норма.
Її мати Іраїда Миколаївна була непохитна. Вважала, що немає сенсу купувати новий одяг, поки старий цілий.
Дійсно, яка різниця? Тільки йди й поясни це невдячній дочці.
Алі просто хотілося бути красивою й ошатною. Дівчинка, зрештою! Та й тільки ледачий однокласник не висміював її за спиною і в обличчя.
— Дивіться, Алька знову в старій одежі приперлася! — показував на неї пальцем Женька. Той самий хлопчик, який дражнив більше за всіх.
— Ахахаха, мабуть, зовсім нічого вдягнути! — підхоплювали інші.
— Аль, ти хоч на випускний пристойно одягнися. А то загальну фотографію всім зіпсуєш, — вибухнули сміхом однокласники.
Протягом 11 років Аля намагалася донести до матері, що не можна бути настільки економною.
Банальні витрати на одяг — це не марнотратство. Але кожна розмова закінчувалася черговою лайкою.
Настав час готуватися до випускного. Усі дівчата продумували свій образ, а Аля не знала, які слова підібрати, щоб мати погодилася купити їй сукню.
— Та ще й витрачатися я буду! У тебе й так повно речей. Подивися що-небудь там у шафі.
— Але це звичайні сукні, а мені потрібна бальна. Невже ти не розумієш? Усі дівчата будуть красиві й ошатні, а я знову не знаю, на кого схожа?
— Ану, перестань нити! Я сказала тобі, що є з чого вибрати, і це не обговорюється. І не розраховуй, що я дам тобі гроші на зачіску. Заплетеш коси — і цього буде достатньо.
Аля розплакалася і втекла до своєї кімнати. У ній жила надія, що мати схаменеться і прийде просити вибачення.
Але цього не сталося. Більше того, вона також не змінила своєї позиції.
Того дня їй зателефонувала бабуся, і Аля розповіла про те, що відбувається.
— Ох, ця Іраїда. У житті була жлобихою, а тепер взагалі з глузду з’їхала. Але ти не переймайся, онучко. Ми обов’язково щось придумаємо.
— Та що тут придумаєш… — гірко відповіла Аля.
— Приїжджай до мене на вихідних. Здається, у мене є ідея, як тобі допомогти.
У суботу Аля поїхала до бабусі й гадки не маючи, що та задумала. Однак було досить цікаво.
«Уявляю, якщо бабуся запропонує мені сукню своєї молодості», — з іронією подумала дівчина.
Однак насправді все виявилося зовсім інакше.
— Бабусю, звідки це у тебе? — здивовано запитала Аля, дивлячись на сучасну сукню персикового кольору, яка висіла в шафі у бабусі.
— Якби я тобі сказала, що це моє, ти б навряд чи повірила, — засміялася Зінаїда Степанівна.
— А справді, чиє це плаття?
Аля просто горіла від цікавості.
— Пам’ятаєш Надю, твою двоюрідну сестру? У неї 3 роки тому був випускний. Вона хотіла продати плаття.
Та мені воно так сподобалося. У підсумку вона сказала, що залишить його мені на згадку.
— Ого, я не знала, — здивовано вимовила Аля.
— Думаю, що настав час одягнути його ще раз.
— Так, бабусю, ти вмієш робити сюрпризи.
На цьому сюрпризи від бабусі не закінчилися. З зачіскою вона також допомогла.
Виявилося, що дочка сусідки Зінаїди Степанівни — перукарка.
У підсумку вона погодилася зробити класну зачіску, але не за гроші, а за бабусині пиріжки. Вона їх дуже любила.
Аля була безмежно щаслива. Вона ніколи не сумнівалася у своїй бабусі, бо протягом усього свого життя Зінаїда Степанівна могла знайти вихід практично з будь-якої ситуації.
І навіть зараз вона виявилася її головною «рятівницею», яка не кинула в біді.
У підсумку Аля прийшла на випускний. Вона була впевнена, що мати не прийде на свято. Однак та з’явилася.
Яким було її здивування, коли вона побачила дочку в святковому вбранні.
— Ну, і звідки у тебе гроші на сукню? — незадоволено запитала Іраїда Миколаївна.
— Це вже не має значення! — байдуже відповіла Аля.
У цей момент мати хотіла щось заперечити, але до них підійшла жінка з батьківського комітету.
— Я так розумію, у кафе ви не їдете?
— У якому сенсі? А це чому? — здивовано подивилася на неї Іраїда Миколаївна.
Тим часом жінка абсолютно спокійно продовжила.
— Ну, як же, весь клас скинувся на випускний, і тільки ви не внесли гроші. Тому, на жаль, на вас ніхто нічого не замовляв.
У цей момент Іраїда Миколаївна згадала, як дочка слізно благала її здати гроші на випускний. Але та вважала, що це зайві витрати.
Спочатку вона пропонувала всім зібратися в шкільній їдальні й не витрачати гроші на кафе.
Звичайно ж, більшість батьків не підтримали її ідею. Тоді вона пішла на принцип і відмовилася від свята.
— Нічого страшного, обійдемося і без вашого випускного. Вдома з Алею чай з тортиком вип’ємо.
Цю фразу вона сказала на загальних зборах і повторила зараз.
У цей момент Аля горіла від сорому і кинулася тікати геть. Вона назавжди запам’ятала ці презирливі погляди однокласників і співчутливі погляди з боку вчителів.
Одна вчителька навіть хотіла внести оплату за свій рахунок, але Іраїда Миколаївна була непохитна.
— Нам подачки не потрібні. Усього доброго!
Того вечора Алі не був потрібен ані торт, ані товариство токсичної матері.
Мало того, що 11 років її позиція отруювала їй шкільне життя, так ще й на випускному зганьбила так, що всі запам’ятають.
Який сором! Як же хочеться втекти від усього цього кошмару!
Пощастило, що іспити вдалося здати на відмінно і тепер можна вступити на бюджет. Хоч у цьому ніхто не дорікатиме.
Аля твердо вирішила, що буде жити в гуртожитку і ні за яких обставин не залишиться з матір’ю.
Знайде роботу і буде сама себе утримувати. Але жити в рідному домі нізащо не залишиться.
— Тобі що, нічим зайнятися? Ще по гуртожитках будеш мотатися! Додому годину їхати, а вона жити зібралася не зрозуміло де! — не вгамовувалася Іраїда Миколаївна.
— Та краще не зрозуміло де, ніж з такою токсичною матір’ю, як ти! Все життя мені отруювала. Ганьбити мене в універі я не дозволю. Школою вже сита!
— Ах, ти невдячна дрянь! — мати схопила рушник і замахнулася на дочку.
— Давай, продовжуй, ну! — крикнула Аля.
— Добре. Раз так, то ти від мене й копійки не отримаєш! Забирайся і забудь, що у тебе є дім!
— Та будь ласка.
Аля взяла заздалегідь спаковану валізу й поїхала.
Спочатку було нелегко. Стипендії ледь вистачало, щоб оплатити гуртожиток і купити собі продукти.
Допомагала бабуся, яка з пенсії надсилала гроші. До матері дзвонити не було ніякого бажання.
Мало того, що не допоможе, так ще й чергову порцію негативу виллє як із відра.
У підсумку Алі вдалося влаштуватися офіціанткою в один престижний ресторан. У цьому їй допомогла однокурсниця, яка порекомендувала дівчину.
Аля була дуже працьовитою людиною, тому проблем з нею не було.
А керівництво і відвідувачі завжди залишалися задоволеними. До того ж, залишали щедрі чайові.
Згодом Аля накопичила на нові речі і почала одягатися модно. А ще трохи пізніше, після проходження практики, їй запропонували стажування в одній престижній фірмі.
Через пів року її взяли на роботу, і вона успішно поєднувала роботу з навчанням.
Аля закінчила університет з червоним дипломом і була однією з випускниць, якою заклад особливо пишався.
Їй почали надходити різні пропозиції щодо працевлаштування.
Через деякий час вона отримала підвищення. І тепер уже не бабуся допомагала їй, а вона — бабусі.
— Ну, що ти, онучко. Мені нічого не потрібно. Адже у мене все є. А головне ти — моя красуня і гордість.
Після випускного Аля почала знімати квартиру і відкладала на власне житло.
Мати так і не давала про себе знати, але вона й не горіла особливим бажанням спілкуватися з нею.
Одним словом, життя почало налагоджуватися і, нарешті, можна було собі ні в чому не відмовляти.
Вона була дуже задоволена собою і, в першу чергу, дякувала своїй бабусі.
Однак в одну мить все змінилося. Алі зателефонували і повідомили, що її бабусі більше немає…
Це було для неї справжнім ударом. Адже Зінаїда Степанівна ніколи особливо не скаржилася на здоров’я.
Все сталося буквально в одну мить, і лікарі були не в силах допомогти.
Аля не могла повірити в те, що відбувається, і не знала, як жити далі.
Кожен день вона ридала від безсилля і в якийсь момент ловила себе на думці, що не хоче жити.
Але бабуся не схвалила б таких думок. Тому вона вирішила, що мусить жити далі, і взяла себе в руки.
Поринула з головою в роботу й намагалася брати на себе якомога більше завдань.
Раптом пролунав дзвінок. Це був нотаріус, який хотів зустрітися для оголошення заповіту.
На зустрічі також була присутня її мати, яка навіть не подала виду, що це її дитина, коли її дочка увійшла до кабінету.
— Будь ласка, ознайомтеся, — нотаріус передав заповіт родичам.
У цей момент Аля була в шоці.
— Ні, цього не може бути! Як вона могла! Я не вірю! — кричала Іраїда Миколаївна.
— Це було рішення Зінаїди Степанівни.
Аля читала й не вірила своїм очам. Виявляється, бабуся заповіла квартиру своїй онучці й написала заповіт задовго до свого відходу.
— Бабуся… — тихо промовила Аля й розплакалася.
— Я цього просто так не залишу! Та хто вона така! Всього лише онука! А я дочка! Я дочка! — не вгамовувалася Іраїда Миколаївна.
— Це ваше право — спокійно промовив нотаріус.
Аля вийшла з кабінету в сльозах і, не озираючись, йшла до виходу.
У підсумку мати наздогнала її і різко розвернула до себе.
— Це не твоя квартира, чуєш? Я там народилася і виросла! Все це належить мені! — кричала Іраїда Миколаївна дочці в обличчя.
На що Аля абсолютно спокійно відповіла:
— Бабуся вважала інакше.
Через тиждень у квартирі Алі пролунав дзвінок. За дверима була її мати.
— Ну що, рідну матір навіть на поріг не пустиш? — єхидно запитала Іраїда Миколаївна.
— Заходь, — неохоче промовила Аля.
— Я ось що подумала. Ти повертаєшся додому, а цю квартиру ми будемо здавати. Зрештою, копійка не зайва.
— Ні! — твердо відповіла Аля.
— Що значить ні? Я так вирішила!
— Ні, значить ні! Господиня тут я. І жити я буду тут. Хочеш здавати, здавай свою. Зрештою, у тебе 3 кімнати. В одній живи, дві інші здавай. У чому проблема?
Іраїда Миколаївна явно була здивована таким поворотом подій. Адже раніше дочка собі такого не дозволяла.
— Я бачу, як квартиру отримала, так осміліла. Ну-ну, це тобі ще відгукнеться!
— А може, це тобі все відгукнулося? За твоє ставлення до мене і до бабусі. Ти взагалі коли востаннє до неї приїжджала?
— Не твоя справа!
— Ах, ну так, бабуся ж тобі не була потрібна. Як багато років тому посварилася з нею, так і забула. А згадала, коли квартира знадобилася.
— Замовкни! — закричала Іраїда Миколаївна.
Вона прекрасно розуміла, що дочка права. А правда завжди очі ріже.
— Забирайся з мого дому! Одного разу ти сказала мені те саме. Тепер я не хочу тебе бачити!
— Ти не посмієш!
— Мені поліцію викликати?
Іраїда Миколаївна окинула її злісним поглядом і пішла. А Аля ні про що не шкодувала.
Крім, як про витрачені нерви та про дитинство, яке залишало бажати кращого.
