— Люба моя! Глянь, що мені вдалося знайти! — радісно промовив Андрій, ледь заходячи до квартири й присідаючи на кожному кроці від тяжкості ноші, яку він ніс у руках.
— Боже мій, що цього разу? — Людмилі страшно було відпускати чоловіка одного до крамниці.
Він, наче та ворона, тягнув додому все, що траплялося йому на дорозі й здавалося потрібним.
Потрібним йому, але вже непотрібним іншим — чоловік Людмили інспектував смітники.
Жінка, згораючи від сорому, кілька разів витягала його зі сміттєвого бака, де він із азартом колупався.
При цьому він не втрачав нагоди обуритися людській марнотратності та дурості.
— Викидати таке чудове крісло! Дивні люди! А скільки пластикових пляшок!
Я їх на дачу відвезу, і краї доріжок ними викладу, — радів чоловік, наповнюючи п’ятий сміттєвий мішок.
Гараж був по самісінький дах забитий мотлохом, на дачу не встигали вивозити й переробляти «безцінні» знахідки.
Тому Андрій почав нишком тягати «найцінніше» додому — на балкон, яким Людмила не користувалася й давно віддала чоловікові під його забаганки.
В усьому іншому Андрій був прекрасним чоловіком.
Добрий, турботливий, уважний.
Він міг просидіти біля ліжка хворої Людмили цілу добу, приносячи ліки й гарячий чай, узявши на себе всі її клопоти.
Але ця його «особливість» часом перетворювала спілкування на тяжку муку.
Першою складністю був бруд.
Людмила була страшенно гидливою й готова була викинути все, в чому Андрій ходив інспектувати сміттєвий бак.
Але вона знала — чоловік знову притягне ці речі назад. Тому вони домовилися — на «діло» чоловік ходив в одному й тому ж одязі, надягав рукавички й гарненько мився після розбору завалів.
Другою проблемою були його постійні розмови й обурення щодо людської марнотратності.
Йому здавалося, що купувати щось нове, поки не зотліло на порох старе — верх марнотратства.
Він бурчав, наче старий дід, щоразу, коли бачив на звалищі ще цілі меблі, вікна, двері та інше добро.
З цієї проблеми логічно випливала третя й найосновніша: Андрій був патологічним скнарою.
На себе він узагалі готовий був не витрачати нічого.
А дружина могла купувати собі щось необхідне тільки зі своєї зарплати.
Обставляти квартиру він планував старим, викинутим на смітник більш щедрими до себе людьми, а зекономлені гроші — складати в панчоху.
На що саме — він тримав у суворій таємниці.
Людмила непогано заробляла. Але розуміла, якщо вони наважаться завести дитину, проблем додасться, як снігу взимку.
Чоловік на розмови про дітей заводив свою стару платівку:
— Ой, чудово! Я вчора заліз у групу «барахолка», там стільки дитячих речей віддають! Прямо від віку немовлят й до школи. Можна взагалі не витрачатися!
— Андрію, невже ти не хочеш свою дитину (розповідь спеціально для сайту Цей День) одягати у все нове, гарне, чисте? Знову смітник?
— Ну який смітник? Це звичайні люди віддають, добрі люди. Речі всі чисті, але трохи ношені. Дитині ж однаково, у що її одягнуть! А яка економія! Ти паче, що вона росте ну дуже швидко.
— Зате мені не однаково. Я хочу, щоб у моєї дитини було все найкраще.
А головне — найкращий, адекватний батько! І мені набридла ця економія!
Чоловік ображався на такі слова, але ідея стати батьком, мабуть, міцно засіла йому в голові.
Він став просиджувати всі вечори в міських групах-барахолках, де такі ж скупі матусі обмінювали ношене й перебране своє барахло на ще жахливіше від інших «економисток».
Людмилу спочатку це навіть тішило, адже візити на смітник стали рідшими, та й інспекція найближчих сміттєвих баків поки що припинилася.
Однак чоловік перейшов до стадії «активних натяків»: залишав відкритими вкладки про материнство, навмисно задумливо дивився на малюків, які гуляли на майданчику, проявляв підвищений інтерес до дітей друзів.
Людмила вже почала потихеньку «відтавати», все частіше ловила себе на думці, що їм пора серйозно замислитися про дітей.
Але її весь час щось зупиняло.
Не можна було сказати, що вона не планувала дітей зовсім. Але вона не уявляла, коли все таки вважатиме себе готовою до них.
Вона здавалася собі занадто безвідповідальною навіть для придбання домашнього улюбленця. А тут ціла людина.
Жінка вирішила звернутися до психолога, щоб знайти причину такої невпевненості в собі, як корінь зла.
На щастя, поки вона розбиралася в собі, чоловік встиг наробити такого, що геть-чисто відбило бажання не тільки ставати батьками, а й жити з ним далі.
Одного разу чоловік влаштував Людмилі романтичну вечерю, під час якої відкрито попросив подарувати йому дитину.
Людмила, яка на той час уже багато про що встигла подумати, відповіла згодою, але поставила умову — повна перевірка здоров’я.
Чоловік зрадів, погодився, але паралельно почав свою підготовку, яку до пори до часу приховував від дружини.
Першим ділом він, скриплячи серцем, розібрав від «потрібних речей» гараж, а потім став звалювати туди речі, які пропонували всілякі барахолки, як у бездонну бочку.
Все «багатство» він сортував за віком і маркував, запаковуючи, до кращих часів.
Одного чудового дня він вирішив поділитися з дружиною своєю радістю — він зібрав УСІ необхідні дитині речі від народження й до школи.
Людмила здивувалася, але вирішила побачити це на власні очі, адже, краще один раз побачити все своїми очима.
Весь простір гаража займали коробки, на яких було написано «одяг», «школа», «посуд», «іграшки».
Окремо стояла стара коляска, що бачила ще царів напевно, та розібране потерте ліжечко.
— Я навіть машину продав, щоб усе це помістилося, — вигукнув Андрій, сяючи від задоволення.
— А навіщо це все зараз? Я не в положенні, як бачиш. Та й без машини нам із дитиною буде куди складніше, як без рук! — Людмила була вражена побаченим.
— Машина — це шкода екології, а свою дитину я виховуватиму в любові до природи та турботі про неї, як заповідали святі люди.
А речі — я спеціально все зібрав до купи, інакше їх роздадуть іншим матусям, і до того часу, коли мій син підросте, може не виявитися нічого пристойного.
Не витрачати ж гроші на купівлю нового! Не бачу (розповідь спеціально для сайту Цей День) в цьому ніякого сенсу.
Людмила дивилася на чоловіка й не розуміла, в який момент він повністю втратив зв’язок із реальністю.
Коли його «перемкнуло» настільки, що він вирішив перетворити свій дім на смітник непотрібних речей.
Вона мовчки розвернулася й пішла додому, де спокійно зібрала речі чоловіка й виставила за двері, як непотріб.
На щастя, жили вони в її квартирі, і питання поділу майна не існувало зовсім.
Гараж належав чоловікові, він вирішив оселитися в ньому після розлучення, бо витрачатися на орендоване житло було верхом марнотратства, це як викидати гроші на вітер, звісно ж на його думку.
Як склалася доля Андрія після розлучення, Людмила не знала, але з того часу обходила чоловіків «з родзинкою» десятою дорогою, хоч би якими чудовими вони їй не здавалися.
Тільки через кілька років вона змогла перестати перевіряти кожного кандидата за безліччю пунктів і змогла вийти заміж, як усі люди.
А вам зустрічалися люди з такою “родзинкою”?
