– Ти що, серйозно збираєшся тут жити? – Олена дивилася розширеними від жаху очима. – А коли з’являться діти, ти їх серед цього мотлоху виховувати збираєшся?
Мені хотілося посміхнутися. Я розуміла, що бачить сестра. Але ми з чоловіком бачили все зовсім інакше.
– Тобі тільки так здається. Так, тут багато чого треба зробити, але в підсумку буде чудово, повір!
Старі меблі я відреставрую і розмалюю, все-таки художник-оформлювач за плечима. Заведемо курей, кроликів, розіб’ємо город, поставимо альтанку, проведемо воду…
– Боже! Ти з глузду з’їхала, Машо. Таке відчуття, що ти в нашій родині прийомна, справді. Як можна в такі авантюри влазити? Тобі ж уже двадцять шість!
Сперечатися я не стала. Ми купили цей будинок тиждень тому – нам вручили документи власності та ключі.
Село, де був будинок з величезною, у двадцять чотири сотки ділянкою, розташовувалося всього за півтори години їзди від міста, так що не було проблеми, як дістатися на роботу.
– Ти тільки уяви, коли дерева виростуть, ми будемо сидіти в альтанці, смажити шашлики, а каштани й горіхи даватимуть тінь і шелестітимуть над головами, – мрійливо говорила я Олегу, притискаючи землю навколо молодого каштана.
Волоський горіх, каштани, ліщину, сортову малину, аґрус і багато чого ще мені дала добра знайома моєї бабусі.
Баби Тоні не стало сім років тому, але з тіткою Надею ми зберегли теплі стосунки. Якраз, коли їхали на угоду, випадково зустрілися на вулиці.
Тітка Надя анітрохи не змінилася – немов сам час її обходив стороною, не додаючи на світле добре обличчя тріщинок зморшок.
– Маша, яка радісна звістка! Свій дім, своя земля! Ви з Олегом розумники. А кажуть, молоді нічого не треба нині.
Приїжджайте до мене на город, зараз якраз осінь – саме час посадок, я нічого не пошкодую, накопаю вам і квітів, і кущів.
Я гаряче подякувала Надії Хомівні, і наступного ж дня ми з чоловіком їхали на новосілля з повним багажником зелених саджанців, які потім два дні дбайливо розсаджували на ділянці й мріяли.
– Взяли б квартиру в іпотеку. Адже тут ніяких зручностей, навіть вода не підведена! – повторювала мені сестра.
– Все зробимо, ми взяли кредит на цю справу і на первинний ремонт. Скоро полагодимо дах, візьмемося за воду, все буде. Ти подивися, як я вже шафу відреставрувала!
Покрита лаком шафа з мореного дуба середини минулого століття виглядала як витвір мистецтва.
На дверцятах красувався сосновий ліс із звірами, яких я випалювала й розписувала сама.
Якщо придивитися, то можна навіть маленьких пташок на темних пухнастих гілках розгледіти.
– Так, руки у тебе золоті, Машо, але я все одно в шоці від вашої покупки.
Сестра дивилася на будинок і не розуміла, як ми могли купити таке барахло.
Олена приїжджала до нас нечасто, але іноді вибиралася, коли вдавалося віддати сина свекрусі.
Наші батьки жили на іншому кінці країни, а ми колись переїхали в це місто вчитися, та так тут і оселилися – вийшли заміж, влаштувалися на роботу.
Сестрі було важко зрозуміти мене ще й тому, що вона завжди мріяла бути багатою, прагнула підвищеного комфорту.
Могла на відпочинку, на морі, почати вимагати собі новий комплект постільної білизни, якщо її не влаштовувало те, що було в готелі.
На її примхи батьки завжди дивилися поблажливо. Я їх не розуміла так само, як Олена не розуміла моїх – тяги до села, до землі, до тиші.
– Їхала б одразу в зарослий ліс і жила б в норі! – сміялася сестра.
А я з нею не сперечалася – так, ми різні, але ми все-таки рідні люди.
Поступово будинок перевтілювався. Провели воду, поставили пластикові вікна, обшили стареньку цеглу гарним молочним сайдингом, випиляли старі клени.
Земля була занедбана, але ми не сумнівалися, що все потихеньку і удобримо, і зоремо.
– Навесні треба купити човен. У нас у дитинстві у батьків був. А тут же річка поруч – будемо кататися, рибалити, – роблячи великий ковток чаю, говорила я чоловікові.
– Обов’язково. І, думаю, все ж таки навесні взяти пару кіз і качок з гусьми. Цього року нічого вже не встигли з птахами, тільки кроликів. Завтра останню клітку для молодняка дороблю.
Ми не поспішаючи пили чай, розмовляли. Добре, коли з коханою людиною на одній хвилі.
Олег поділяв усі мої мрії, ми з ним були тим подружжям, яке дивиться не тільки одне на одного, а й у одному напрямку.
А друге, повірте, набагато важливіше за перше.
Телефонний дзвінок змусив мене здригнутися. Дзвонила Олена.
– Так, привіт.
– Машо, можна ми з Борею до тебе приїдемо? Нам більше нікуди піти, – сестра розплакалася в слухавку.
– Так, звичайно. Але зараз уже вечір, автобус не ходить, зима. Де ви?
– Ми біля під’їзду стоїмо. Нас Ігор вигнав з сином на вулицю.
– Так. Спокійно, тримай себе в руках. Іди в кафе за рогом, зараз Олег приїде за вами. Гроші є, щоб купити їсти і щось гаряче для вас з малим?
– Є. Дякую.
Олег уже зібрався і запитально подивився на мене.
– Олену з Борею чоловік вигнав з дому. Їдь швидше, вони в кафе.
Олег кивнув і вийшов за поріг.
Приїхали вони вже за північ. Заплакана Олена, переляканий, замерзлий Борька.
Скандал батьків явно не минов повз хлопчика – він судорожно дихав і здригався, ховаючись за матір. Йому всього шість, він дитина дитиною, і такі випробування!
– Боренька, давай, мій золотий, роздягайся швидше, випий молока і лягай, я вже постелила тобі.
А ми з мамою посидимо, поговоримо, – я обійняла племінника, допомогла зняти важку зимову куртку.
Втомлена дитина випила теплого молока з медом, загорнулася в ковдру і заснула миттєво.
Олена сиділа, витираючи сльози, і розповідала:
– Ми прийшли з садочка, а у нього там інша жінка. Адже квартира його, від бабусі з дідом дісталася.
Ми, нібито, з Борькою на пташиних правах там. Ну і все.
Він мені заявив, що його нова пасія при надії, що наш син йому не потрібен, і щоб я йшла геть-ет-ет! – Олена знову заридала.
– Ну-ну! Тихіше, дитину розбудиш, адже він тільки-но заснув!
Я обійняла сестру, притиснула міцно-міцно, гладила по голові й погойдувалася, втішаючи.
– Машо, якби не ви з Олегом, я не знаю, куди б мені ще було піти.
– Ранок мудріший за вечір, а мені завтра на роботу. Давайте лягати, – позіхнувши, запропонував Олег.
Ми пішли спати. За вікном у темряві вирувала хуртовина, а вдома було тепло й затишно.
Гріла добре прогріта піч, муркотіла наша триколірна вусата розумниця-кішка, спокійно й глибоко дихав Борька, який втомився за довгий день.
Я прокинулася ще до світанку і побачила, що сестра вже встала.
Олег поїхав на роботу – щоб встигнути, йому доводилося виїжджати о четвертій двадцять ранку.
– Кави?
– Так, я тобі теж зараз заварю, – відгукнулася Олена.
– Трохи заспокоїлася?
– Так, вранці голова думає ясніше. Вчора я була взагалі ніяка, – сестра оглянула затишну кухню.
На вікнах висіли милі лляні штори з качками, на підвіконні стояв саморобний світильник з корча, який сяяв м’яким жовтим світлом.
На стінах висіли гірлянди з часнику, цибулі, сушеного гострого перцю.
Аромат кави розливався по кімнаті, а за вікном сутінки вже стали сірими – світало.
– Олено, ти живи, скільки потрібно з нами. Якщо що, будинок великий, Борю в місцеву школу віддамо.
Тут чудові вчителі. А можна грошей накопичити, взяти і тобі будиночок. Тут вони недорогі.
– Ох, ні, я не сільська, Машуль. Але ти вибач мені. Я ось дивлюся навколо і дивуюся. Таку красу ви з Олегом створили за такий короткий термін.
Будинок зовсім не старезна халупа, він живий, теплий, у ньому пахне щастям і спокоєм.
– Ти влітку сюди приїжджай, ось де краса! Я посадила стільки троянд і півоній, що буде райський сад, – розсміялася я.
– Неодмінно приїду, рідна! Дякую тобі. Думаю, Борьці влітку тут теж дуже сподобається – поруч ліс, річка.
– А з Ігорем що?
– А що з Ігорем? За законом я ні на що права не маю. Машина на нього оформлена, квартира дошлюбна.
Дача й та на свекра записана. Я залишилася ні з чим. Почну з нуля, з самого початку.
– Ти залишилася з Борею – він твоя головна цінність, головне багатство.
– Ти знаєш, так. Я завжди так гналася за грошима і комфортом, а головне виявилося зовсім не це.
Головне те, що сестра у скрутну хвилину допомогла. Те, що на світі є хлопчик, заради якого я все зроблю.
– Ну, ось бачиш. Тож все не так уже й погано. І робота залишилася. Адже зараз у тебе відпустка, ось у нас поживеш, відпочинеш.
– Тут чудове повітря, і так дивовижно спиться.
– Суджений на новому місці не приснився?
–Спочатку позбудуся того лицеміра, а там і про суджених подумаю!
Ми розсміялися і зробили по великому ковтку міцної солодкої кави. Я не сумнівалася, що сестра швидко оговтається від удару долі.
Така вже вона людина – гнеться, але не ламається. Кілька днів пересидить, подумає, як далі бути, і рвоне вперед.
У неї все буде добре, а цей випадок нас ще більше зблизив.
Я не сумнівалася, що про наш старенький будинок Олена говорила щиро. Він став затишним, бо ми з Олегом тут були щасливі.
А самому будинку для щастя тільки того й треба, щоб лунали голоси, щоб пахло свіжою кавою вранці, щоб на печі грілися дворові чоботи на три розміри більші.
