Так сталося, що Ірина Аркадіївна у свої сорок чотири роки була незаміжня. Так, вона хотіла сім’ю, дітей.
І одного разу ледь не пов’язала себе вузами шлюбу — коли їй ось-ось мало виповнитися тридцять років.
Тоді Ірина закохалася у свого колегу по роботі Женю. Він був симпатичним, розумним, умів підтримати будь-яку розмову.
І Ірина сама не помітила, як прив’язалася до цього молодого красеня, який був на два роки молодший за неї.
Справа йшла до весілля, коли до Іри підійшла колега на ім’я Руслана Іллівна. Їй було за п’ятдесят. Вона завжди з симпатією ставилася до Іри і не раз говорила тій, що Женя їй не пара.
— Іра, він не тільки на тебе задивляється. Він бабій. Ось запам’ятай мої слова!
— Ні, Женя зовсім інший! — відповіла одного разу Ірина так різко, що Руслана Іллівна більше до неї і не підходила.
Іра ж готувалася до весілля. Їй не терпілося стати дружиною Жені, від якого вона була наче під гіпнозом.
У суботу, за два тижні до весілля, Ірина поїхала на роботу, щоб владнати деякі справи. Вона знала, що її Женя знаходиться на робочому місці.
Думала, що зробить йому приємний сюрприз, і вони разом, закінчивши зі справами, поїдуть по магазинах, тим більше що справ було дуже багато.
Насамперед потрібно було піти до начальниці, щоб забрати у неї документи. Іра встигла дійти до кабінету, як почула зітхання та дивні звуки.
Вона зупинилася, подумала, що їй все здалося, але «охи» і зітхання повторювалися. Судячи з усього, начальниця була не одна.
Іра остовпіла, бо такого від суворої сорокап’ятирічної заміжньої жінки не очікувала.
Іра попрямувала до кабінету до Жені, але його на робочому місці не було. І тут її осяяло припущення.
Вона повернулася до кабінету, смикнула за ручку, але двері були зачинені з іншого боку. Ірина відійшла вбік і чекала, що буде далі…
Десь через пів години з кабінету вийшов Женя. Він виглядав задоволеним, обернувся назад і помахав начальниці рукою, а потім послав їй повітряний поцілунок.
Іру він не побачив, вважаючи, що в офісі тільки він і начальниця.
— Ну, привіт, наречений! — першою сказала слова привітання Іра.
— Ти? Що ти тут робиш? Ти ж повинна бути вдома! — Женя пробурмотів це собі під ніс.
— Я бачу, що ти часу дарма не втрачаєш! — сказала Іра, а потім попрямувала в кабінет до начальниці.
— Здрастуйте, Віра Олександрівна! Ви добре проводите час з моїм нареченим! Тепер я розумію, чому він щосуботи поспішав на роботу!
Начальниця відповіла незворушно:
— Я просила б вас, шановна, іншим тоном зі мною розмовляти.
— Ви непогано проводите час зі своїми співробітниками!
— Можу собі це дозволити.
— Але ви ж заміжня жінка. Як вам не соромно?
— Уявіть собі, що ні краплі не соромно! Не переживайте, скоро ви з Женечкою одружитеся, і він повністю належатиме вам. Мені він як чоловік не потрібен.
— Я звільняюся! — відповіла Іра і, схопивши чистий аркуш паперу, почала писати заяву.
Залишатися в цьому огидному місці їй було нестерпно. Женя, який теж прийшов до кабінету, мовчав і дивився то на Віру, то на Іру.
— Прощавайте! — сказала Іра, коли написала заяву. — У понеділок передам усі справи і більше на роботу не прийду.
— Як знаєте, — відповіла Віра Олександрівна.
Уже в понеділок Руслана Іллівна зізналася Ірі, що вона про цей зв’язок давно знала. Тому й намагалася попередити Ірину.
— Я їх застала разом. Теж у суботу це було. Чула, що це наша Віра Женьку до тебе підштовхнула. Казала, що це буде ідеальний варіант.
Він буде з тобою жити, вона — зі своїм чоловіком. І вони зможуть спокійно зустрічатися.
А ти вірити мені відмовлялася. А сказати тобі про все прямо я боялася. Мені дороге моє робоче місце.
— Я вас розумію, — відповіла Ірина. — Вибачте, мені треба йти.
Вона була в такому пригніченому стані, що ні з ким не хотіла розмовляти. У душі сподівалася, що Женя прийде, вибачиться, але цього не сталося.
Час минав, потроху біль вщух, але зустріти своє кохання Ірина так і не змогла.
Вона починала спілкуватися з чоловіками, але все їй здавалося не те. Не про такі стосунки вона мріяла.
Потім захворіла мати, треба було доглядати за нею. Вдень це робила доглядальниця, а потім всі турботи лягали на плечі жінки.
Загалом, їй було не до особистого життя. Коли ж мами не стало, Іра відчула таку порожнечу, що спочатку не знала, як буде жити далі.
Довелося звертатися до психолога, тому що самостійно вийти з кризи вона не могла.
Після цього Ірі стало легше. Вона прийняла сувору дійсність і змирилася зі своєю самотністю. Їй це навіть подобалося.
І зараз вона йшла додому під мрячним дощем, збиралася прийняти душ і лягти в ліжко. За цей день вона втомилася, роботи було занадто багато.
Ірина вже відкрила двері в під’їзді, коли ледь не наступила на маленьке кошеня.
— Ой, що ти лізеш прямо під ноги! — скрикнула вона. — Якби я не зробила крок убік, то розчавила б тебе. І хто це тебе пустив погуляти в такий пізній час?
Ірина збиралася піднятися вгору по сходах, але кошеня так жалісно замяукало, що вона зупинилася.
— Ну, що ти? Голодний? — запитала вона.
І кошеня замахало хвостом і подивилося так жалісно, що Іра не змогла залишити цього милого пухнастика.
Вона забрала його з собою. Але годувати кошеня їй було нічим.
— Доведеться мені в магазин йти, — сказала вона і вирушила до найближчого цілодобового супермаркету.
Вона взяла корм для котика, купила молоко про всяк випадок і розплатилася.
Вечір вона провела в компанії підкидька. І тут звернула увагу на те, що у нього щось із задньою лапкою. Котик на неї не наступав. Якщо ж ставав, то відразу піднімав лапку. Було видно, що йому боляче.
— Доведеться тебе до лікаря відвезти, — зітхнувши, сказала Іра.
Тварина доставила їй зайві клопоти, але вона не скаржилася. Вона була рада появі в своєму будинку живої істоти.
Наступного дня жінка відпросилася з роботи раніше і поспішила додому, щоб завезти кошеня в клініку.
Там була черга, і Іра сіла в крісло, приготувавшись терпляче чекати. Вона дивилася на свого маленького вихованця і посміхалася.
До клініки прийшли наступні відвідувачі. Це були батько і син. Вони принесли рудого кошеня.
— Хто останній? — запитав чоловік.
— Я, — відповіла Іра.
— Тоді ми за вами.
Іра замість відповіді кивнула. І тут кошенята почали тягнутися одне до одного. Ірина тримала свого вихованця, а чоловік і хлопчик — свого.
Кошенята ж поводилися так, ніби давно вже знали одне одного. І були готові гратися.
— Як вашого котика звати? — запитав хлопчик.
— Поки не знаю. Не встигла придумати ім’я.
— А він у вас давно? — продовжив хлопчик.
— З учорашнього дня.
— А де ви його взяли?
— Він сам знайшовся, — відповіла Іра.
— Тоді назвіть його Знайдець або Підкидьок, — серйозно запропонував хлопчик.
— Саша, ти вже тітці набрид, — сказав батько синові.
— Ні, що ви! — відповіла Іра. — Навпаки, з вашим сином цікаво розмовляти.
— Він майстер поговорити! — посміхнувся батько.
Тим часом хлопчик продовжував:
— А чому ви одна? Де ваш син або дочка?
— У мене нікого немає, — відповіла Іра.
Говорити далі на цю тему їй не хотілося. На щастя, підійшла її черга, і вони з котиком пішли на прийом до ветеринара.
Нічого страшного з кошеням не було — лікар сказав, що лапка вивихнута, але це пройде. Іра заспокоїлась та вийшла з кабінету.
— До побачення! — сказала вона хлопчикові і його батькові.
— Щасливо! — разом відповіли вони.
Жінка вийшла на вулицю і попрямувала додому пішки: їй не хотілося викликати таксі або їхати в автобусі.
Вона повільно йшла по тротуару. Минуло хвилин двадцять, коли Іра почула голос хлопчика:
— Тітонько, давайте ми вас підвеземо!
Вона повернула голову і побачила, що хлопчик і його батько сидять в машині.
— Дякую, — відповіла Ірина.
Вона ніколи не сідала в автомобіль до незнайомих людей, але маленькій дитині відмовити не наважилася.
— Куди їдемо? — запитав чоловік.
Ірина назвала свою адресу. Коли вони доїхали до будинку, Саша запитав:
— А ви одна живете?
— Жила, а тепер у мене є кошеня.
— І ми з татом живемо самі, — сказав хлопчик.
Було помітно, що розлучатися з Іриною йому не хочеться. Та й вона це відчула і запропонувала, несподівано для самої себе:
— Тоді запрошую вас до себе на каву або чай, якщо ви, звичайно, не проти.
— Ми не проти, — відповів Саша замість батька.
Так і почалося їхнє спілкування. Виявилося, що дружини Сергія, так звали чоловіка, не стало два роки тому.
У нього ще є старша дочка, вона заміжня і живе в іншому місті. Саша ж з’явився на світ, коли батькам було під сорок.
Після пологів дружина Сергія так і не змогла повністю відновитися. І тепер Сергій один виховував сина. А хлопчик дуже хоче справжню сім’ю.
Ірина і Сергій одружилися через пів року. Пишного весілля у них не було, приїхала тільки дочка Сергія.
Окремий тост всі присутні за столом підняли за Підкидиша, який допоміг поєднати два самотні серця.
