Тамара Іванівна відчинила двері і завмерла. На порозі стояв Максим. Її син, якого вона не бачила п’ять років.
Худий до хворобливості, з запалими щоками, в потертій куртці. Краплі дощу стікали з його волосся на обличчя.
— Мамо, можна увійти?
Голос охриплий, чужий. Вона мовчки відступила вбік.
Максим пройшов у передпокій, зупинився. Не знімав куртку, не роззувався. Стояв як гість.
— Я не за спадщиною, — сказав тихо. — Просто… скучив.
Тамара Іванівна дивилася на нього і не знала, що сказати. У горлі стояв ком.
П’ять років вона чекала цього моменту, репетирувала в голові, що скаже, коли він прийде. А тепер стояла і мовчала.
— Роззувайся, — нарешті вичавила вона. — Промок весь.
Максим стягнув кросівки. Дірка на шкарпетці. Тамара Іванівна відвернулася — сльози підступили до очей.
На кухні пахло борщем. Вона варила сьогодні, за звичкою, велику каструлю. Чоловік ввечері лаявся — навіщо стільки на двох. А вона не могла пояснити, що все ще готує для трьох.
— Сідай. Поїж.
— Не треба, мамо.
— Сідай, кажу.
Налила повну тарілку. Максим їв мовчки, жадібно. Коли він востаннє нормально їв? Тамара Іванівна сіла навпроти і просто дивилася.
— Де працюєш?
— На будівництві зараз. Різноробочим.
— А диплом? Ти ж на інженера навчався.
— Диплом вдома лежить. Нікому не потрібен інженер без досвіду.
Вона пам’ятала, як він захищав диплом. Червоний отримав. Мріяв про велику кар’єру, про свою фірму. А тепер — будівництво, різноробочий.
— Одружився?
— Ні.
— Дівчина є?
— Була. Розійшлися.
Однослівні відповіді. Як з чужою людиною. Тамара Іванівна встала, дістала з холодильника котлети. Позавчорашні, але ще хороші.
— Я пам’ятаю, ти любив з картоплею.
— Мамо, справді не треба.
Але вона вже розігрівала пательню. Руки тремтіли. Син вдома… Після п’яти років син вдома.
— Тато де? — запитав Максим.
— На дачі. Повернеться завтра.
— Він… ще злиться?
— Ні. Давно не злиться. Чекає на тебе.
Це була правда. Чоловік щоразу, проходячи повз кімнату Максима, зупинявся.
Кімната так і стояла недоторкана — постери на стінах, підручники на полицях. Пил витирали, але нічого не змінювали.
— Олена як? — Максим запитав про сестру.
— Добре. Вийшла заміж. Народила онука.
— Онука? — він підвів голову. — Хлопчика?
— Хлопчика. Єгором назвали. Три роки вже.
Максим посміхнувся. Вперше за вечір.
— “Дядько Максим”. Звучить дивно.
— Вона теж на тебе чекає. Постійно питає.
— Правда?
— Звичайно, правда. Ти ж її брат.
Котлети зашипіли на сковороді. Тамара Іванівна нарізала хліб. Руки все ще тремтіли, але вже менше.
— Мамо, я хотів вибачитися.
— За що?
— За все. За ту сварку. За те, що наговорив. За ці п’ять років.
Вона згадала ту сварку. Кожне слово пам’ятала. Максим кричав, що не хоче ділити квартиру з сестрою. «Продавайте, даруйте, мені байдуже! Сам зароблю!». Грюкнув дверима так, що штукатурка зі стелі посипалася.
— Ти був молодий, запальний.
— Я був дурний. Думав, що все сам можу. Що не потрібна мені ваша допомога. А виявилося…
Він замовк. Тамара Іванівна вимкнула плиту, переклала котлети на тарілку.
— Їж.
— Мамо, я серйозно. Я стільки разів хотів зателефонувати. Приїхати. Але не міг. Соромно було.
— І що змінилося?
Максим помовчав. Потім сказав:
— Мітьки не стало…
Мітька — його друг зі школи. Вони разом вчилися, разом пішли в університет.
— Коли?
— Місяць тому. Аварія. Я був на прощанні, бачив його матір. Вона так на мене дивилася…
І я подумав — а якщо з моєю мамою щось трапиться? А я навіть не попрощаюся.
Тамара Іванівна сіла поруч. Взяла його руку — груба, з мозолями.
— Я щодня на тебе чекала. Щодня.
— Знаю. Сусідка Нінка розповідала. Що ти повз мою квартиру ходила.
— Ходила. Бачила світло у вікнах. Хотіла подзвонити, але…
— Але гордість не дозволяла.
— Не гордість. Страх. Що ти двері не відчиниш.
Максим стиснув її руку.
— Відкрив би. Завжди б відкрив.
Вони сиділи на кухні, тримаючись за руки. За вікном йшов дощ. Десь грюкнули двері під’їзду — сусіди поверталися з роботи.
— Переїжджай додому, — сказала Тамара Іванівна.
— Мамо…
— Твоя кімната чекає на тебе. Все як було.
— Я не можу. Я ж тоді сказав — сам впораюся. Сам зароблю.
— Максим, яка різниця, що ти тоді сказав? Ти мій син. Це твій дім.
Він похитав головою.
— Не можу. Ще не час.
— А коли час буде?
— Коли зможу з піднятою головою повернутися. Коли буде нормальна робота, гроші. Щоб не нахлібником.
— Ти не нахлібник. Ти син.
— Мамо, зрозумій. Мені треба самому. Довести собі, що я чогось вартий.
Тамара Іванівна хотіла сперечатися, переконувати, але подивилася в його очі і зрозуміла — марно.
Такий же впертий, як у двадцять п’ять. Як у п’ятнадцять. Як у п’ять років, коли відмовлявся їсти манну кашу.
— Хоч ночувати залишайся.
— Ні, мені треба йти. Завтра рано на роботу.
Він встав. Тамара Іванівна теж підвелася.
— Зачекай.
Пішла в кімнату, дістала з шафи пакет. Там були теплі шкарпетки, які зв’язала минулої зими. Для нього в’язала, хоча собі не зізнавалася.
— Візьми.
— Мамо…
— Візьми, кажу. Холодати починає вже.
Максим взяв пакет. У передпокої одягнув куртку, взувся. Біля дверей обернувся.
— Можна я іноді буду приходити?
— Що за питання? Звичайно можна. Це твій дім.
— Татові привіт передай. І Олені. Скажи, я скоро зайду до них. Подивлюся на племінника.
— Передам.
Він відчинив двері, але зволікав іти.
— Мамо, я справді скучив. Дуже.
— Я теж, синку. Я теж.
Двері зачинилися. Тамара Іванівна притулилася до стіни, сльози потекли по щоках. Але це були інші сльози, не від горя, а від полегшення. Син повернувся. Не зовсім, не повністю, але повернувся.
Вона увійшла на кухню. На столі стояла порожня тарілка з-під борщу і тарілка з недоторканими котлетами. Загорнула їх у фольгу — чоловік завтра поїсть.
У кімнаті Максима увімкнула світло. Протерла пил з письмового столу, поправила покривало на ліжку. Завтра треба буде постільну білизну поміняти. Про всяк випадок.
Тому що вона знала — він повернеться. Може, не завтра, не через тиждень, але повернеться. А вона буде чекати. Скільки потрібно, стільки й чекатиме.
Вранці чоловік приїхав з дачі раніше, ніж зазвичай. Тамара Іванівна ще готувала сніданок, коли почула, як грюкнули двері.
— Петре, ти чого так рано?
Чоловік стояв у дверях кухні. По обличчю вона зрозуміла — він уже знає.
— Нінка подзвонила. Сказала, що бачила Максима вчора, коли він виходив від нас.
Сусідка Ніна — місцеве радіо. Не встигнеш чхнути, як весь під’їзд знає.
— Приходив, — Тамара Іванівна продовжила різати хліб.
— І що?
— Поговорили. Поїв. Пішов.
Петро сів за стіл важко, ніби відразу постарів на десять років.
— Повернеться?
— Не знаю. Сказав, що буде заходити.
— Додому не кличеш?
— Кликала. Не хоче. Каже, ще зарано.
Чоловік хмикнув.
— Гордий. У мене пішов.
— В обох. Ми обоє хороші.
Їли мовчки. Потім Петро сказав:
— Я до нього піду. Адресу знаєш?
— Знаю. Але не ходи. Прийде сам, коли буде готовий.
— П’ять років чекали.
— І ще почекаємо.
Зателефонувала Олена. Голос схвильований:
— Мамо, правда Максим приходив?
— Звідки знаєш?
— Тітка Ніна Єгорці на майданчику розповіла, а він мені передав. Уявляєш, трирічна дитина новини передає!
— Приходив.
— І як він? Що сказав? Чому мені не подзвонив?
— Нормально він. Тільки худий. Передавав привіт. Сказав, зайде до вас подивитися на племінника.
— Мамо, а він… він пробачив нас?
Тамара Іванівна помовчала. Чи пробачив? Або просто втомився злитися?
— Не знаю, Олено. Але прийшов. Це головне.
Через тиждень Максим з’явився знову. У неділю, до обіду. З пакетом яблук.
— Зайшов на ринок, побачив антонівку. Ти ж любиш.
Петро зустрів його в передпокої. Постояли один навпроти одного, потім обійнялися. Мовчки, міцно. Тамара Іванівна відвернулася, щоб не розплакатися.
За обідом говорили про дурниці. Про погоду, про ціни, про політику. Не торкалися головного — тих п’яти років. Ніби їх і не було.
— На будівництві платять нормально? — запитав батько.
— Вистачає.
— Якщо що треба…
— Тату, не треба. Справляюся.
Після обіду Максим допоміг прибрати зі столу. Як раніше, до сварки.
— До Олени поїдеш? — запитала мати.
— Наступного разу. Ще не готовий.
— Вона чекає.
— Знаю. Але мені потрібен час.
Почав приходити щонеділі. Приносив то фрукти, то цукерки. Тамара Іванівна готувала його улюблені страви. Борщ, котлети, пироги з капустою.
На четверту неділю прийшла Олена з Єгором.
— Не витримала, — сказала на порозі. — Хочу брата побачити.
Максим завмер у дверях вітальні. Олена — теж. Дивилися один на одного.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт, дурню.
І кинулася йому на шию. Максим обійняв сестру, і Тамара Іванівна побачила, як тремтять його плечі.
— Мамо, ти плачеш? — Єгорка смикнув Олену за спідницю.
— Ні, це я від радості.
— А дядько хто?
— Це дядько Максим. Мій брат.
Єгорка підійшов до Максима, підняв голову.
— А чому я тебе раніше не бачив?
— Я далеко був.
— Де?
— У тривалому відрядженні.
— А тепер повернувся?
— Повернувся.
— Назавжди?
Максим подивився на батьків, на сестру.
— Ще не знаю.
За чаєм Олена розповідала про своє життя. Про чоловіка, про роботу, про Єгоркін садок.
Максим слухав, посміхався. Єгорка заліз до нього на коліна, показував машинки.
— Дядько Максим, а у тебе є машина?
— Ні.
— А чому?
— Немає грошей на машину.
— А коли будуть?
— Не знаю.
— Тато каже, треба багато працювати, тоді гроші будуть.
— Твій тато все правильно каже.
Увечері, коли Олена з родиною пішла, Максим залишився допомогти з посудом.
— Мамо, можна питання?
— Звичайно.
— Та квартира… бабусина. Ви продали її?
Тамара Іванівна завмерла з тарілкою в руках.
— Ні. Здаємо.
— А гроші?
— Навпіл з Оленою. Як бабуся заповіла.
Максим кивнув.
— Правильно.
— Максиме, якщо тобі потрібні гроші…
— Не потрібні. Я просто… хотів знати, що все по-чесному.
Вона поставила тарілку.
— Знаєш, я багато думала ці п’ять років. Про ту сварку. Може, ми були неправі. Може, треба було по-іншому поділити.
— Ні, мамо. Ви все правильно зробили. Це я був ідіот. Вирішив, що мені все винні. Що я старший син, значить, мені більше належить.
— Ти просто образився.
— Я зажерся. Думав, що найрозумніший. Що отримав червоний диплом, значить, особливий. А життя показало — я ніхто. Без вас ніхто.
— Не кажи так.
— Мамо, це правда. Ці п’ять років… Я багато зрозумів. Що гордість — це дурість. Що сім’я важливіша за гроші. Що я втратив найцінніше через якісь житлові метри.
Тамара Іванівна обійняла сина.
— Ти не втратив сім’ю. Ми тут. Ми чекали.
— Я не заслуговую.
— Заслуговуєш. Ти мій син. Цього достатньо.
Через місяць Максим втратив роботу. Будівництво заморозили, робітників розпустили.
— Знайду іншу, — сказав він матері по телефону.
— Приїжджай додому.
— Мамо…
— Максиме, досить. Приїжджай додому. Шукатимеш роботу звідси.
— Я подумаю.
Через тиждень йому подзвонив батько.
— Збирайся. Приїду завтра, допоможу речі перевезти.
— Тату, я не просив.
— А я не пропоную, а кажу. Чекай завтра о десятій.
Речей виявилося небагато. Дві валізи одягу, коробка книг, ноутбук. П’ять років життя вмістилися в багажник старих Жигулів.
Кімната зустріла його тією ж афішею на стіні, тими ж підручниками на полицях. Ніби він і не виїжджав.
— Мамо, дякую.
— За що?
— За те, що зберегли все.
— А куди б ми поділи? Це твоя кімната.
Увечері зібралися всі. Олена з чоловіком і Єгоркою, батьки, Максим. Тамара Іванівна накрила святковий стіл.
— За повернення! — підняв чарку батько.
— За сім’ю! — додала Олена.
Максим дивився на них усіх і не міг повірити. П’ять років злості, образ, гордості — і ось він знову тут. Вдома.
— Я знайшов роботу, — раптом сказав він. — Інженером. Молодшим, але все ж.
— Коли? — ахнула мати.
— Вчора була співбесіда. Сьогодні подзвонили, взяли.
— Чому не сказав?
— Хотів зробити сюрприз.
Тамара Іванівна розплакалася. Петро обійняв її.
— Ну що ти, мамо. Треба радіти.
— Я і радію. Від радості плачу.
Єгорка заліз до Максима на коліна.
— Дядько Максим, ти тепер назавжди вдома будеш?
Максим подивився на рідних. На матір із заплаканими очима. На батька з його стриманою посмішкою. На сестру, яка пробачила його мовчки. На племінника, для якого він завжди був і буде улюбленим дядьком.
— Назавжди, малий. Тепер назавжди.
