— Я дивний? З чого ти взяла?
— З того… Скажи мені, Василю, навіщо ти свою обручку сьогодні вдома залишив?
— Я? — чоловік з подивом подивився на свою праву руку і знизав плечима. — Так, здається, не залишав. — І він показав їй свою розчепірену п’ятірню. — Як бачиш, все на місці.
— Так?.. — Іра побачила на його пальці кільце, і її обличчя з грізного відразу перетворилося на розгублене. — Точно… Не залишав… А тоді це чиє?…
…Ірина повернулася з роботи додому раніше за чоловіка і дочку. Втомлена, вона не поспішаючи зняла в передпокої взуття, увійшла в кімнату і незадоволено зітхнула.
Виявляється, йдучи на роботу, вона забула закрити кватирку, і тепер на полірованих меблях рівним товстим шаром лежав міський вуличний пил.
Тепер потрібно думати, чим зайнятися в першу чергу — витирати пил, чи, все-таки, готувати вечерю.
Раптом погляд Іри впав на комод, і вона застигла від подиву. На комоді лежала золота обручка.
— Що таке? — пробурмотіла Ірина, взяла її в руки і почала розглядати.
Вона точно пам’ятала, що коли йшла на роботу — а виходила вона з квартири останньою — ніякої обручки на комоді не було.
— Невже це обручка Василя? — промайнуло в її голові. — Він що, повертався додому? Зняв з пальця, залишив її вдома і знову пішов на роботу? — Від таких думок на серці Іри стало тривожно.
— А навіщо він її залишив? Невже він у мене зраджує?.. — Їй навіть стало зле від усвідомлення того, що у чоловіка може з’явитися якась жінка.
У цей час затріщав замок вхідних дверей, серце у Ірини застукало ще голосніше, і вона швидше затиснула обручку в кулак.
Потім шумно набрала грудьми повітря і з грізним обличчям пішла в передпокій — зустрічати чоловіка.
— Привіт, — посміхнувся Василь, знімаючи черевики. — Як пройшов робочий день?
— А у тебе як пройшов? — єхидно запитала Іра. — Ти сьогодні, випадково, не перевтомився?
— Ні. А чого це ти така?
— Яка?
— Дивна.
— А ти чому дивний?
— Я дивний? З чого ти взяла?
— З того… Скажи мені, Василю, навіщо ти свою обручку сьогодні вдома залишив?
— Я? — чоловік з подивом подивився на свою праву руку і знизав плечима. — Так, здається, не залишав. — І він показав їй свою розчепірену п’ятірню. — Як бачиш, все на місці.
— Так?.. — Іра побачила на його пальці кільце, і її обличчя з грізного відразу перетворилося на розгублене. — Точно… Не залишав… А тоді це чиє?
І вона розтиснула свою долоню, показуючи чоловікові дивну знахідку.
— Звідки я знаю? — Василь втупився в знахідку дружини. — Ти де її знайшла? На вулиці?
— У тому-то й справа, що на комоді. На нашому. З роботи прийшла, а вона там лежить. — Іра глибокодумно подивилася на чоловіка. — Виходить, вона чужа? Але як вона опинилося в нашій квартирі? Ти можеш мені це пояснити?
— Дійсно, дивно… — обличчя Василя стало стурбованим. — І розмір у неї величезний. Моє кільце менше. Дай я її приміряю.
– Ні! – дружина знову закрила долоню зі знахідкою. – Не можна надягати на свій палець чужу обручку. Зрозуміло? Погана прикмета.
Слухай, Вася, це ж якась містика. Хто з нашої родини міг залишити обручку на комоді? Адже у нас і гостей давно не було.
— А може це Світланкина? — задумливо промовив чоловік.
— Ти що, з глузду з’їхав? — підняла брови дружина. — У нашої Свєти пальчики як сірники. Воно навіть на великому її пальці буде бовтатися.
— Я кажу, в тому сенсі, що не самої Свєтки каблучка, а її хлопця.
— Якого ще хлопця? — брови Ірини злетіли ще вище.
— Поки я не знаю — якого. Передбачуваного. Нашій дочці вже дев’ятнадцять, а значить, за логікою, хлопець може бути. Хіба я не правий?
— Якби він був, я б про нього знала. Свєта б мені давно розповіла.
— Значить, хлопець у неї такий, що про нього краще матері не розповідати… — Василь сказав це і сам злякався своїх слів. — Чорт забирай… Якщо її хлопець носить такі прикраси, значить він уже не хлопець, а мужик.
— Одружений?! — з жахом вигукнула Ірина. — Господи… Цього ще нам не вистачало… Значить, замість того, щоб вона вчилася в інституті, вони тут… Поки ми на роботі… Ох, мамочки… Приб’ю…
— Ти, що? — нахмурився чоловік. — Кого ти зібралася прибивати? Дочку?
— Ні, не дочку… Його… Цього старого козла…
— А може він не старий?
— Ну і що? Якщо він одружений, значить вже не молодий. А якщо не молодий, значить для Світланки він старий… Ох, він і гад…
— А раптом він і не одружений зовсім? Може з обручкою він ходить просто так… Для форсу?
— З обручкою? І якби він просто форсував, то кільце б не став знімати з пальця. А тут видно, поспішав, зняв, і тут же про неї забув. Що ж нам тепер робити, Вася? Яка ганьба перед рідними…
— Яка ганьба? Може, він уже давно розлучений?
— А навіщо він знімав обручку? Ні. Розлучені поводяться інакше. Вони поводяться нахабно…
— Так… — погодився з дружиною Василь. — Виходить, ти прогавила свою дочку.
— Я прогавила? А чому це, я? Може, і ти теж прогавив?
— Ні, Іра. Якби я був матір’ю, я б з нею давно вже провів виховну бесіду. Але я батько. Мені на цю тему з нею говорити незручно.
Коротше кажучи, коли вона повернеться, потрібно поставити перед нею питання прямо.
— Як саме прямо? Ти про що?
— Треба сказати їй — якщо кохаєте одне одного, одружуйтеся, і нема чого ховатися.
— А якщо він, все-таки, одружений?
— Тоді він нехай або розлучається, або… Або я йому ноги переламаю.
— Прямо так і скажеш?
— Ну, не так, звичайно. Але скажу щось в цьому дусі. І це… Потрібно до весілля починати готуватися. Вона ж у нас студентка.
І у нього, напевно, якщо він розлучений, грошей немає. Гаразд, влаштуємо весілля на наші кошти. Головне, щоб вони були щасливі.
У цей момент затріщали вхідні двері.
— Свєта йде… — прошепотіла Ірина.
— Ага… — нервово зітхнув Василь.
— Ви чого це застигли? — запитала у них здивована дочка, побачивши тривожні очі батьків. — Щось сталося?
— Поки що ні, — багатозначно промовив батько. — Але скоро щось трапиться. Скажи нам, донечко, скільки років твоєму залицяльнику?
— Що? — Світлана незадоволено зморщила лоб.
— Світланко, він одружений, так? — тремтячим голосом продовжила допит Ірина.
— Гей, мамо-тату, у вас сьогодні що, вечір чорного гумору? Або вікторина на тему — хто задасть доньці найдурніше питання?
— Не заговорюй нам зуби, донько! — вигукнув Василь. — Ми все знаємо!
— Так, все ми знаємо! — тим же тремтячим голосом підтвердила Ірина. — І ми готові до всього.
— Та ну вас, — махнула рукою дочка і з незадоволеним обличчям пішла до своєї кімнати.
Батьки поспішили за нею.
— Скажи мені, дівчинко моя, це його? — Іра простягнула дочці свою знахідку. — І поясни нам з батьком, чому він ходить з обручкою?
— Що? — Свєта теж втупилася в обручку. — Я нічого не розумію, мамо. Що ти мені показуєш?
— Це обручка! Я її сьогодні знайшла в нашій квартирі! І вона не татова!
— Де ти її знайшла? В якому місці?
— Ходімо за мною, я покажу тобі пальцем, де я її знайшла.
Іра схопила дочку за руку і, як маленьку, повела її за собою в іншу кімнату, підвела до комода, потім знову завмерла і здивовано прошепотіла:
— Що за чортівня? А це звідки ще взялося?..
Тепер на комоді, на тому самому місці, де вона нещодавно знайшла каблучку, лежав потьмянілий від часу латунний солдатський ґудзик.
У кімнаті зависла довга пауза. Потім Свєта раптом показала пальцем у бік відкритої кватирки:
— Дивіться, швидше! Он там, за кватиркою, на гілці!
Ірина з Василем подивилися, куди показує дочка, і побачили сороку, що сиділа на гілці липи, яка росла під їхніми вікнами.
Птах заглядав до них у кватирку, з цікавістю спостерігав за господарями квартири.
— Та це ж сорока сюди все це і тягає! — осінило Василя. — Ось, зараза така! Тільки до чого б це?.. Кажуть, такі подарунки трапляються не просто так.
Батько подивився на дочку і раптом засміявся:
— У нашому випадку, це, напевно, до швидкого весілля.
Світлана хотіла щось відповісти татові, але цього разу промовчала і тільки знизала плечима…
