Мене звуть Соля. Ну, взагалі — Соломія, але ніхто мене так не кличе, хіба що вчителька з української, коли сердиться.
Мені дванадцять, і в мене була одна велика мрія — купити собі крутий телефон.
Не просто щоб лайки збирати в TikTok чи фоткатись у дзеркалі. А щоб слухати музику, знімати відео з нашою собакою Ланою, малювати в додатку — і не просити маму кожного разу: “Можна, я візьму твій на п’ять хвилин?”
Я збирала на нього більше року.
Не так, щоб мені давали гроші просто так — я сама.
Підмітала в під’їзді, гуляла з Ланою (це собака сусідки), допомагала бабусі з городом — вона жартома казала, що платить мені “огіркову зарплатню”, але раз на місяць клала п’ятдесят гривень до моєї жовтої скарбнички у формі кота.
Я рахувала щодня. Рахувала і уявляла — як триматиму його в руках, як відкриватиму коробку, як зітру заводську плівку з екрану.
То мала бути не просто покупка. То була б перемога.
Усе було по-дорослому: скарбничка стояла на моїй полиці. Я не витрачала ні копійки.
Навіть коли продавали морозиво з манго і подруга Лєра умовляла: “Соля, ну хоч один раз!”. Я не піддалась.
Моя мама про це знала. Вона казала, що пишається мною. І що я молодчинка. І що, можливо, додасть частинку грошей, коли прийде час.
Але мама останнім часом багато мовчала.
Одного вечора я лежала в ліжку і чула, як у кухні хтось говорить пошепки.
Спершу подумала — телевізор. Потім подумала — тато. Але тата давно не було вдома.
Він працює десь далеко, приїздить раз на кілька тижнів, і завжди втомлений, як камінь.
І ось, я тихо підійшла до дверей і почула мамин голос. Вона говорила з бабусею по телефону.
— Я не знаю, мамо… Насправді не знаю, що робити… За комірне не заплатила ще, в магазині в борг уже не дають… Соломія, звісно, нічого не знає, вона дитина… Але я вже не знаю, як зводити кінці…
Я завмерла. Так, ніби мене стало менше. Ніби я зменшилась до розміру пластмасової ложки, як та, що лежала на нашій кухонній шафці.
Я тихо повернулась до кімнати й лягла в ліжко, але більше не могла заснути. В голові крутились якісь дорослі слова: комірне, борг, кінець місяця… І тільки одне питання: «А якщо мама не скаже мені, але в неї зовсім не буде виходу?»
А в мене є вихід.
Жовтий, пластиковий, з рожевим бантиком і написом “мій мрійливий кіт”.
Наступного дня я відкрила свою скарбничку вперше за багато місяців. Там було 5840 гривень. Я знала кожну купюру, кожну монетку, бо рахувала їх сто разів.
Я не була смутною. Просто сиділа і дивилась на них.
Дивилась, як на щось дуже дороге — не тому, що це гроші. А тому, що це мій час.
Мої весни, коли я замість мультиків полола город. Мої осені, коли підмітала мокре листя, бо “двірник хворіє, Солю, підмогла б”.
Я поклала всі гроші в конверт. Написала зверху: “Це на важливе. Люблю тебе.”
Потім поклала його на кухонний стіл і пішла гуляти з Ланою.
Коли я повернулась, мама сиділа в кріслі, тримаючи конверт у руках. Її очі були червоні, а руки тремтіли.
— Солю… — почала вона, але я перебила.
— Я знаю, що ти не просила. Але я знаю, що потрібно. І мені не шкода.
— Але ж ти збирала… стільки часу…
— Збирала. І ще зберу. А ти — не зможеш створити гроші з нічого. Я ще дитина, а ти — мама. То це мій шанс бути дорослою хоч трішки. Я так вирішила.
Мама обійняла мене так, що в мене аж подих перехопило. Вона не казала: “Ти моя маленька”, бо вже зрозуміла — я виросла.
І, знаєш, щось змінилось. Не тільки в мені — в усьому домі. Мовби стало більше світла.
Мама посміхалась частіше. І навіть тато, коли подзвонив, сказав: “Я пишаюсь тобою, доню”.
Я не знаю, коли буде той телефон. Але тепер це не головне.
Бо головне — я знаю, що можу бути дорослою. І що навіть дитячі мрії можуть перетворитися дорослими рішеннями.
У школі було гамірно. Кінець жовтня, і всі носилися коридорами, ніби їм осінній вітер залетів у кросівки.
Лєра, моя найкраща подруга, крутилась біля розкладу, щось записувала до щоденника, і щойно побачила мене, кинулась навперейми:
— Ну що, Соль, ти вже купила?
— Що саме?
— Ну той телефон! Ти ж казала, тобі залишилось трохи. Покажеш, га?
Я відчула, як до щік підступає жар. Той момент, коли знаєш, що треба щось сказати, але слова застряють десь у горлі, як ластик у кишені.
— Я… його не купила, — мовила, відвівши погляд.
— Що? Чому?
Я знизала плечима. Хоч як хотілось відмахнутись, перевести все на жарт, цього разу я вирішила сказати правду.
— Віддала все мамі. Вона мала проблеми з грошима. Ми не могли заплатити за квартиру.
Лєра мовчала кілька секунд. А потім — гримнула:
— Ти що, дурна?
Її слова вдарили, як м’яч в обличчя.
— Ти ж збирала рік! РІК, Соля! Я б ніколи так не зробила! Ніколи! Це ж твої гроші були!
— І що? — відповіла я тихо. — Це наша квартира. Наше світло. Моя мама. Мені було не шкода.
Вона закотила очі:
— Ну ти свята. Може, ще й на монахиню підеш?
— Лєро, — втрутилася Марійка, однокласниця, яка стояла неподалік, — не гарно так казати. Ти взагалі знаєш, як це — жити, коли батьки ледве кінці з кінцями зводять?
— Я знаю одне: якщо б мені дали таку суму, я б не віддала її нікому! — Лєра махнула рукою і пішла геть.
Я залишилась наодинці з тишею, що зависла між мною і рештою коридору. Але потім Марійка підійшла ближче.
— Мені здається, ти зробила правильно. Справжньо правильно.
— Дякую, — видихнула я, і щось тепле защеміло під серцем.
Ми мовчки рушили до класу.
У кожного в житті бувають моменти, коли здається — ніхто не зрозуміє. Але іноді навіть кілька простих слів підтримки змінюють тебе.
Удома мама приготувала пиріг. З яблуками й корицею, як колись, ще до того, як гроші стали чимось страшним.
На кухні пахло затишком. А на її обличчі — вперше за довгий час — була справжня, щира посмішка.
— Солю, ми з татом подумали… Ти зробила те, чого ми самі не могли наважитись. Ти врятувала нас.
Я посміхнулась. Я не почувалась героїнею. Просто я була дитиною, яка вибрала любов замість речей.
— Мені просто здалося, що це буде правильно. Тому я не шкодую.
— Я знаю. І ми це пам’ятатимемо.
Того вечора я записала в щоденник:
“Я знову збираю. Але не лише гроші. Я збираю силу — бути собою. Відважною, трошки наївною, але справжньою.”
Після тієї розмови з Лєрою і Марійкою в коридорах школи я думала, що все стане складніше. Але життя часто вміє дивувати.
Одного суботнього ранку, коли мама пішла на роботу, а я сиділа за столом із улюбленим блокнотом, почувся дзвінок у двері.
Це була пані Олена — наша сусідка знизу. Вона завжди носить великі яскраві шарфи і пахне ваніллю.
— Соль, — сказала вона, усміхаючись, — мені потрібна твоя допомога. Я ж бо не молода, і город треба полоти, і квіти поливати. Ти б не погодилась допомогти? Платила б я добре, а ти зможеш і додатково гроші заробити, і нам допоможеш.
Я розгубилася. Раніше я робила щось по дрібницях — допомагала бабусі, підмітала.
Але справжня робота? Заробляти самій? І ще й у сусідки, яка так приємно до мене ставиться?
— Звичайно! — відповіла я швидко, відчуваючи, як усередині все наповнюється якимось теплом.
Так почалась моя нова пригода.
Кожного ранку я ходила до пані Олени, де був невеличкий, але доглянутий город.
Я полола бур’яни, збирала овочі, допомагала з квітами. І що дивно — у мене почало виходити дуже добре.
Пані Олена розповідала про своє життя, сміялась, ділилась історіями, а я слухала, відчуваючи, що нарешті можу чимось допомогти не лише своїй родині.
— Ти дивовижна дівчинка, — сказала вона одного разу, коли я несла повний кошик свіжої зелені. — З таким серцем далеко підеш.
Але найбільше здивувало те, що Лєра стала зовсім іншою.
Не знаю, що відбулося — може, вона побачила мене по-новому, або просто змогла подорослішати.
Одного дня вона підійшла до мене, тримаючи в руках щось маленьке.
— Соля, — почала вона, — я помилялась. Ти дійсно крута. І я хочу вибачитись. Ось це — маленький подарунок.
Вона простягнула мені старенький, але доглянутий чохол для телефону, прикрашений наклейками з мультфільмів.
Я не знала, що сказати. Серце наповнилось теплом.
— Дякую, — прошепотіла я.
Увечері, коли мама прийшла додому, я розповіла їй про пані Олену і Лєру.
— Ти ростеш, Солю, — сказала мама. — І це чудово, що ти знаходиш підтримку.
Я відчувала, що хоч світ і великий, та він може стати добрішим, якщо вірити в людей.
Осінь набирала обертів.
У школі почалися контрольні, домашні завдання ставали дедалі складнішими, а настрій — мінливим, як жовте листя, що під ногами хрумтіло щоранку. Та я не збиралася здаватися.
— Як ти це все встигаєш? — запитала Марійка, коли ми разом поверталися зі школи. — І школу, і роботу у пані Олени, і ще домашні справи?
Я усміхнулася, відчуваючи гордість і легке втомлення одночасно.
— Просто думаю, що кожна хвилина — це крок до моєї мрії. Іноді вона здається такою далекою, що хочеться все покинути, але потім згадую, навіщо почала.
— А яка у тебе мрія?
— Телефон, — я засміялася. — Але не просто телефон. Я хочу, щоб він був моїм символом. Символом, що я змогла. Що я змогла підтримати сім’ю, допомогти їм і назбирати на нього сама.
Удома все теж було непросто. Тато з мамою часом сварилися, і вечори ставали важкими.
— Я так втомилася, — сказала мама одного вечора, коли я зайшла до кухні з чашкою чаю.
— Мамо, я з тобою. Ми всі разом, — я простягнула їй руку.
Вона глянула на мене і посміхнулася.
Але справжній виклик прийшов несподівано. У школу запросили нову вчительку — пані Ларису, яка була відома суворістю та вимогливістю.
Першого дня вона звернулася до класу:
— Хто тут готовий працювати і не боїться труднощів? Хто хоче досягти більшого?
Я підняла руку без вагань, відчуваючи, як серце б’ється швидше.
Пані Лариса дивилася на мене довго, ніби перевіряючи мене на справжність.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Тоді тобі доведеться довести, що ти гідна.
Це було справжнім викликом — не лише в навчанні, а й у житті.
Одного вечора, сидячи над домашнім завданням, я задумалася: чи все те, що я роблю, має сенс?
Чи не краще було б просто відпочити і не напружуватися?
Але тоді згадався подарунок Лєри — той маленький чохол, що тепер був поруч зі мною на столі.
Він нагадував, що навіть після сварок і непорозумінь можна знайти підтримку.
— Я не здамся, — прошепотіла я сама собі. — Не зараз.
Мої мрії ставали міцнішими, а я — сміливішою.
Дні стрімко наближалися до зими, а я все більше відчувала, що перетворююся з дівчинки, яка збирала гроші на телефон, на людину, яка вміє підтримувати інших і не боїться йти своїм шляхом.
Одного вечора, коли світло лампи відкидало теплі відблиски на стіни моєї кімнати, мама сіла поруч зі мною.
— Соломіє, — почала вона тихо, — у нас є пропозиція відродити сімейний бізнес. Це великий ризик, але якщо все вийде — ми з татом зможемо більше підтримувати тебе.
Я задумалась. З одного боку — шанс допомогти сім’ї по-справжньому, з іншого — моя мрія про телефон, що колись здавалася такою важливою, тепер відходила на другий план.
— Мамо, — сказала я, дивлячись їй у очі, — я хочу допомагати вам, але мені також важливо залишатися собою. Я готова підтримати наш сімейний бізнес і навчатися новому. Мені не так вже й потрібен телефон — я хочу навчитися досягати своїх цілей.
Мама посміхнулася, і у нас виникло відчуття, що ми тепер на одній хвилі, що наші серця б’ються в унісон.
Увечері, дивлячись на місяць за вікном, я записала у щоденник:
“Іноді життя дає складні вибори. Але справжня сила — не у речах, а у тому, щоб бути чесною із собою і з тими, кого любиш. Моя мрія — жити справжнім життям, допомагати і бути собою.”
І хоч телефон ще не був у моїх руках, я знала — найбільший подарунок я вже отримала. Силу, любов і класну родину.
