Микола овдовів давно, десять років тому. Але, незважаючи на свої шістдесят років, вигляд він мав ще бадьорий.
Саме тому молодша сестра Миколи Марина постійно чіплялася до нього з однією і тією ж темою:
– Знайди вже собі когось! Досить одному жити! Я втомилася до тебе щотижня приходити, допомагати.
– А ти не приходь, – відповів він. – Я тебе не прошу. Сам упораюсь.
– Як же ж! Впораєшся він! – нервово заперечила сестра. – Ти хоч би спочатку готувати для себе навчився.
– А я що, не можу, чи що? Та я яєчню готую краще за тебе!
– Однією яєчнею ситий не будеш! Знайди собі жінку, тоді я перестану до тебе приходити.
– Відчепись! – цим словом, зазвичай, і закінчувалася їхня словесна суперечка.
І раптом, одного разу, Микола сам подзвонив сестрі, о десятій ранку.
– Марино, ти мені потрібна! І то негайно!
– Нащо? Що сталося? – Марина не розуміла, що відбувається.
– Я кажу, біжи до мене, і чим швидше, тим краще!
– Що з тобою, Миколко? – розхвилювалась сестра, не розуміючи, що відбувається. – Тобі недобре, чи що? Викликай негайно швидку, а я зараз примчуся.
– Навіщо мені швидка? Ти мені потрібна з іншого приводу!
Марина застала брата у дивному стані. Він стояв перед відкритою шафою та з розпачем розглядав свою білу м’яту сорочку.
– Ти чого це? – спитала сестра. – Хоч би штани вдягнув до мого приходу, безсовісний.
– Зараз одягну, – з тією ж тугою сказав брат, при цьому не рухаючись з місця. – Скажи, Марино, а сучасні літні жінки яких мужиків люблять? Модних, чи їм будь-які підуть?
– Що? – сестра насторожилася. – Ти навіщо мене терміново покликав? Не міг мені це питання по телефону поставити?
– Не сварися на мене, Марино. Я покликав тебе, щоб ти дала мені модну пораду.
– Яку ще модну пораду?
– Мені сьогодні треба одягнутись по-модному. Розумієш?
– Тобі, і по-модному? Ні… Не розумію…
– Ох, яка ти в мене нездогадлива. Я йду на побачення! І дуже скоро! Зрозуміло, тепер?
– Серйозно? Ти? На побачення? – сестра від такого зізнання аж розгубилася. – І до кого?
– Ясна річ, до жінки!
– А коли?
– В обід! А це через годину. Ось мені й треба в цей час бути на базарі.
– Так на побачення, начебто, ввечері ходять… – Марина, нарешті, посміхнулася. – Чи ти забув про це, коли призначав побачення?
– Це побачення не я призначив.
– А хто?
– Марино, не дій мені на нерви зайвими питаннями! – Микола з сумно глянув на сестру. – Краще порадь мені, у чому мені на це побачення йти? У мене, виявляється, одягти нічого.
– Як це нічого? У тебе речей – повна шафа.
– Ні! Мені потрібно, щоб я виглядав сучасним і модним! Розумієш?
– Ох, модним? – Марина знову посміхнулася. – Ти скажи тоді, хто вона?
– Вона… – Микола знизав плечима. – Вона жінка. Немолода вже, але й не стара. Удова вона.
– Я зрозуміла, – кивнула сестра. – Я про інше питаю. Хто вона насправді? Ви чому з нею на базарі зустрічаєтеся?
– Бо вона там торгує.
– Ох, торгує…
– І не треба мені таких поганих інтонацій! — одразу занервував брат. – Квітами вона торгує! Які сама вирощує у своєму саду. Вона до обіду сидить на базарі, і потім одразу йде додому.
Він знову напружився.
– А мені треба перед нею з’явитися. Я з нею сьогодні зранку познайомився. Запитав, коли її можу ще побачити, а вона каже – хоч сьогодні. Тому в обід я і йду. Розумієш?
– Розумію. Тільки я не розумію, чого ти так нервуєш? Вдягай на себе те, в чому завжди ходиш. І все. І йди на це своє побачення.
– Ні! Мені треба гарно з’явитися! – уперто повторив Микола.
– Гарно – це як?
– Звідки я знаю? Я ж тебе, тому й покликав. Побудь моїм стилістом, Марино. Дуже тебе прошу. Я без тебе не зможу гарно вдягнутися.
– Та навіщо тобі це потрібно?
– Як це – навіщо? Ця жінка торгує – квітами! А квіти у неї – знаєш які? Ух… Я таких квітів ніколи раніше не бачив.
Якби вона торгувала кавунами там, або огірками, я купив би букет, підніс би його їй, і вийшло б красиво.
А тепер… Квітів у неї у самої – купа. Не з кавуном же ж до неї йти. Тепер доведеться одягатися якось по–особливому. По–модному. Щоб справити цим враження.
– Не вигадуй!
– Чому?
– Тому що в магазин ти не встигнеш сходити, щоб купити собі модний одяг. Це ж таке нудне заняття! Тому, не вигадуй даремно, і одягнися як завжди.
– А красу мені звідки взяти? Я ж на побачення йду, а не на збори пенсіонерів. Я вже поголився, і черевики почистив. Хотів білу сорочку вдягнути, але до неї в мене краватки немає. Кудись поділася. Що робити, Марино? Я зовсім не готовий!
– А вона, що, модель? – посміхнулася сестра.
– Вона – жінка, Марино. Як ти не зрозумієш? Мені ж треба її вразити.
– Якщо вразити, то тобі постригтися можна було б. Зробити якусь сучасну зачіску. Модельну.
– З чого мені її робити? У мене на голові волосся майже не лишилося. Ні, – Микола скрушно зітхнув. – Потрібно щось інше. Все–таки, вам, жінкам добре живеться на світі. Начепила на шию намисто, губи яскраво нафарбувала, взяла в руки екстравагантну сумочку, або віяло якесь незвичайне, і все. І ти одразу всім мужикам подобаєшся. А мені що брати в руку?
– Можеш гітару взяти, – знову посміхнулася сестра. – У тебе є.
– Ти що, Марино? Я тут весь на нервах, а ти жартуєш. Я ж не підліток, щоби для жінок у під’їзді пісні співати.
– А що такого? – обличчя Марини раптом стало серйозне. – Пам’ятаєш, як ти на своїй гітарі нас веселив? Цікаво, а коли ти востаннє її в руки брав?
– Та ось, як Ольги не стало, більше – ні-ні. Не співається мені, Марино. Нема для кого, та й… Струна на ній друга порвалася.
– Струна, кажеш, порвалася? – Марина раптом усміхнулася. – А я придумала, що тобі треба зробити, щоб твою красуню вразити.
– Що? – насторожився брат.
– Треба тобі зайти зараз у магазин, де музичні товари продають, і купити пачку струн.
– Навіщо?
– І купи ще у коробці цукерок. Коли зустрінешся з нею, цукерки їй подаруєш, а потім покажеш струни і скажеш:
“А чи не бажаєте ви, пані, послухати романси під гітару? Я тут для своєї гітари струни нові купив. Хочу вас порадувати співом!”
– Та ти що, Марино? – злякався Микола. – Який тепер із мене співак? Я ж, говорю, вже десять років у руки інструмент не брав.
– Нічого! Тобі головне, гітарний гриф руками намацати, і твої пальці самі все згадають. Чи ти забув, як Ольга любила романси у твоєму виконанні?
– Ти думаєш, сучасні жінки романси все ще люблять?
– Ой, Миколо, ну й кумедний ти в мене. Вона ж ця твоя квіткарка, теж із наших часів мабуть? Любовні романси під гітару – це й красиво, і оригінально.
– Правда?
– Навіть не сумнівайся! А якщо тобі потрібна буде моральна підтримка – ти нам дзвони, і ми з чоловіком одразу прибіжимо. Давно ми не чули твоїх пісень. Вже скучили за ними.
Микола схвильовано зітхнув.
– Так… Ну, гаразд. Тоді я одягаюся у звичайне, і… Вирушаю по струни…
…Того вечора у квартирі Миколи, нарешті, знову залунала музика…
А чи вразив він нову знайому своїм вчинком, ми можемо тільки здогадуватися.
Та головне, що серце Миколи знову було готове до музики, а отже й до нового кохання.
