— Я не буду відкладати своє життя ще на пів року, Яно. Ми все вирішили.
— Взимку мені не пропонували посаду начальника відділу.
Микита кинув моток пакувального скотчу на обідній стіл. Важкий рулон прокотився гладкою поверхнею, зачепив край кришталевої цукерниці й із глухим стуком упав на підлогу.
— А до чого тут твій відділ?
— До того, що це подвійна зарплата, — сухо кинула Яна. — І моя кар’єра, заради якої я гарувала останні вісім років.
— Твоя кар’єра? — перепитав він із таким обуренням, ніби почув добірну лайку. — А моя мрія?
Ми цілий рік планували цей переїзд! Я знайшов будинок, уніс завдаток. Я звільнився з роботи три тижні тому!
Яна зручніше перехопила телефон. У грудях вирувало важке, неповоротке роздратування.
Це була та сама розмова, якої вона уникала останні місяці, ховаючись за нескінченними звітами та затримками в офісі.
— Я не кажу «ні», Микито. Я прошу відкласти старт на шість місяців. Я обійму посаду, налагоджу процеси, отримаю перші премії. Потім переїдемо. Це розумно. У нас будуть гроші на ремонт твоєї розвалюхи.
— Розвалюхи?
Микита зробив крок до неї. На ньому була стара флісова кофта, яку він носив ще в студентські роки під час походів.
Зараз, у їхній вилизаній до блиску квартирі з дизайнерським ремонтом, він здавався чужорідним елементом.
— Це міцний будинок, Яно. Біля самого моря.
— Біля лиману, Микито. До нормального моря звідти сорок хвилин на старому автобусі.
Вона сказала це різкіше, ніж планувала, але слова вже зірвалися з язика…
Вони йшли до цього моменту давно. Яна виросла в тісній двокімнатці з вічно захмілілим вітчимом і матір’ю, яка рахувала копійки до зарплати й штопала колготки.
Для неї статус, посада у великій транспортній компанії та ця квартира в центрі були не просто галочками.
Це була цегляна стіна між нею та злиднями. Гарантія того, що вона більше ніколи не вибиратиме між купівлею хліба й оплатою проїзду.
А Микита останні п’ять років задихався у своєму конструкторському бюро. Він приходив додому похмурий, сідав вечеряти й годинами розмірковував про те, як система ламає людей.
Він часто згадував свого батька, який усе життя пропрацював на заводі й звалився з інфарктом у п’ятдесят п’ять років, так нічого й не побачивши.
Микита до жаху боявся повторити цей сценарій. Він хотів керувати катерами. Ловити рибу. Бути вільним.
І вона кивала. Підтакувала. Погоджувалася на переїзд, щиро вірячи, що це чергова примха, яка розсмокчеться сама собою, як і його ідея відкрити столярну майстерню три роки тому.
Не розсмокталася. Він справді знайшов будинок у Одеській області, вклав свої заощадження й зібрав речі.
— Тож це розумно? — голос Микити раптово знітився. — Розумно — це якщо ми не поїдемо зараз, то не поїдемо ніколи.
Через пів року в тебе буде річний звіт. Потім важливий обласний проєкт. Потім ти скажеш, що нерозумно кидати таке місце заради села.
Яна втупилася поглядом у складені біля стіни картонні коробки. Частина речей уже була спакована. Її речей там не було взагалі.
— Ти просто тікаєш від проблем, — вона схрестила руки на грудях. — Тебе не підвищили, і ти вирішив переїхати.
Це все заради душевного спокою. За мій рахунок, між іншим. Хто платив іпотеку, поки ти шукав себе позаторік?
Обличчя чоловіка вкрилося червоними плямами. Удар був нижче пояса.
— Я все повернув, — вимовив він. — До копійки. Зі своїх відпускних.
— Повернув він. А тепер пропонуєш мені кинути крісло керівника й поїхати садити помідори? У цей твій хомут на шиї? Микито, я нікуди не поїду.
— Тобі взагалі це море не сподобалося, так? — Микита дивився на неї так, ніби вперше побачив. — Ти просто погоджувалася, щоб я відчепився. Щоб не слухати моє ниття.
Це була правда. Найнеприємніша, гостра правда.
Море в розумінні Яни було місцем для чотирнадцяти днів відпустки в готелі «все включено», а не для постійного проживання в сирому кліматі, де з усіх зручностей — літній душ у дворі.
Але вголос вона цього не сказала.
— Давай до справи. Я залишаюся. Мені потрібне це підвищення. Якщо ти так поспішаєш — їдь. Облаштуєшся, подивишся, як там узимку. Я приїду до травня. Візьму відпустку.
Микита довго дивився на неї з-під брів.
— Чудовий план, — не поспішаючи промовив він. — Просто шик. Сім’я за листуванням та сотнями кілометрів.
Він розвернувся й пішов до спальні. За годину звук валізи, що котилася ламінатом, розірвав тишу квартири.
Яна стояла біля вікна й дивилася, як унизу Микита люто запихав коробки в багажник їхнього кросовера. Він їхав до своєї мрії. Сам.
Яна опустилася на кухонний стілець. У квартирі чомусь одразу стало незвично просторо. І, як не дивно, легше дихати.
Не треба було думати, що приготувати на вечерю людині, яка вічно всім незадоволена.
Перший місяць вони телефонували одне одному щодня.
Микита надсилав у месенджер фотографії обшарпаного цегляного будиночка з похилою верандою. Розповідав про місцевих рибалок, про ціни на цемент і шифер.
Яна слухала, кивала у слухавку, сидячи у своєму новому просторому кабінеті з панорамним вікном, і розповідала про наради директорів.
Вони розмовляли різними мовами. Він — про септик, вона — про логістичні ланцюжки.
До другого місяця дзвінки скоротилися до двох разів на тиждень.
— Слухай, Яно, тут дах треба терміново перекрити, — говорив Микита якось увечері, перекрикуючи шум вітру в динаміку. — Дощі навалилися.
Старий шифер тече, вода просто в спальні. Ціна на металочерепицю захмарна. Місцеві бригади правлять утричі дорожче…
— І що ти пропонуєш? — Яна не відривала очей від зведеної таблиці на моніторі.
— Може, докинеш із нової зарплати? Ти ж казала, що там буде премія.
Пальці Яни завмерли над клавіатурою.
— Я відкладаю на депозит, — суворо сказала вона. — Нам потрібна фінансова подушка. Я не буду розбазарювати гроші на ремонт руїни, яку навіть не бачила.
— Яка подушка, Яно? У мене таз на ліжку стоїть!
— Це твій таз, Микито. І твій дім. Ти його вибирав. Я попереджала, що переїзд узимку — це нісенітниця.
У слухавці пролунали короткі гудки. Яна поклала телефон на стіл екраном донизу й втомлено прикрила очі.
Наступного дня під час обідньої перерви до неї в кабінет зазирнула Інна.
Колега з фінансового відділу по-господарськи підсунула крісло для відвідувачів і поставила на стіл два паперові стаканчики з кавою.
— Ну що, начальнице, як там твій Робінзон Крузо? — Інна зробила ковток американо й поправила яскраву шийну хустку.
— Дах перекриває, — Яна скривилася, згадавши вчорашню розмову. — Грошей просить. У нього там таз на ліжку стоїть.
Інна хитро примружилася.
— А ти?
— А я не даю. У мене бюджет розпланований. І взагалі, я не розумію, навіщо було зриватися в цей період. Сидів би тут до весни.
— Як і очікувалося.
— Що — як і очікувалося? — Яна підняла брови.
— Те, що ви розбіжитеся, — Інна знизала плечима, ніби говорила про погоду на завтра. — Ти ж туди не збираєшся. Я по очах бачу.
У тебе тут окремий кабінет, статус, особистий помічник. Ти вчора до дев’ятої вечора готувала презентацію й кайфувала від цього. Яке море, Янко? Кому ти брешеш? Йому чи собі?
Яна хотіла обуритися, дорікнути колезі за нетактовність, але слова застрягли в горлі. Бо Інна мала рацію.
Щоранку, проїжджаючи знайомими завантаженими перехрестями на роботу, Яна почувалася живою.
Їй подобався гул великого офісу, подобалося вирішувати проблеми, подобалося вечеряти з матір’ю у вихідні в хороших ресторанах, не дивлячись на цінник у меню.
Думка про те, щоб кинути все це заради сумнівної романтики в сирому будинку на узбережжі, де єдина розвага — це похід на місцевий ринок, викликала в неї відторгнення.
Микита шукав спокою. А Яна все життя тікала від нього, бо спокій асоціювався в неї з бідністю.
…Минуло ще три місяці. Березень у рідному місті видався вогким, вітряним і злим.
У компанії розпочалася масштабна податкова перевірка. Яна жила на роботі. Кава замінила їй воду, а сон перетворився на розкіш.
Вона повернулася додому о другій годині ночі. Зняла тісні туфлі-човники просто біля порога, пройшла на кухню, не вмикаючи світла, і натиснула кнопку на чайнику.
Екран смартфона, кинутого на стіл, засвітився. Дзвонив Микита. Вони не розмовляли понад тиждень.
Вона прийняла виклик і увімкнула гучний зв’язок.
— Привіт.
— Привіт.
Голос у Микити був бадьорий, з якоюсь абсолютно новою, спокійною інтонацією. У ньому вже не було тієї надривної претензійності, з якою він говорив останній рік.
— Не спиш?
— Тільки-но приповзла з роботи, — Яна опустилася на табурет. — Втомилася як собака.
— Зрозуміло. А я тут собаку завів.
— Собаку? — Яна кліпнула.
Микита ненавидів тварин у домі, вважав їх джерелом бруду й проблем.
— Ага. Дворнягу. Прибилася до ділянки худа, брудна. Назвав Боцманом. Їсть усе підряд, спить на веранді. Класний пес виявився.
Яна прикрила очі.
— Собаку. Зрозуміло.
— А у тебе що? Як на каторзі?
— Податкова. Четвертий день ночуємо над накладними. Виснажилася так, що слів немає.
З динаміка долинув шум. Чи то вітер у мікрофон задував, чи то шуміло те саме лиманське море.
— Яно…
— Що?
— Ти ж не приїдеш, так?
Питання пролунало без надриву. Без істерики. Швидше як констатація факту, який давно треба було вимовити вголос.
Микита більше не тиснув, не вимагав підтримки, не намагався втиснути її у свою картину світу.
Він просто запитав те, що обоє знали ще того дня, коли він кинув скотч на стіл.
Яна подивилася на ідеально чисту, порожню кухонну поверхню. На ній не було ані крихт, ані забутих чашок із недопитою кавою, які раніше залишав Микита і які її так дратували.
Квартира була стерильною. Ідеальною. Тільки її.
— Не приїду.
— І до травня?
— І до травня. Я не хочу там жити, Микито. Я не можу кинути роботу. Це моє життя.
Знову пауза.
— Я так і думав, — нарешті без злості промовив він. — Моя сусідка, баба Тома, одразу сказала: міська дружина в такі умови не поїде. Гаразд. Який сенс тоді зволікати?
— Сенсу немає, — погодилася Яна.
— Оформимо все тихо, без скандалів, — голос Микити звучав рівно. — Майно ділити не будемо.
Квартира твоя, я туди, по суті, ні копійки не вклав, крім того боргу. Машина й будинок — мої.
— Добре. Я все зроблю.
— Боцмане, фу! Не гризи черевик, негіднику! — вигукнув Микита убік, різко змінивши тон. Потім повернувся до розмови: — Тоді все. Бувай, начальнице.
— Бувай.
Вона завершила дзвінок. Ані розбитого посуду, ані сліз. Тринадцять років шлюбу закінчилися короткою розмовою по гучномовцю на темній кухні.
Яна налила собі гарячої води в чашку. Зробила ковток. Усередині було напрочуд спокійно. Ані дзвінкої порожнечі, ані відчаю покинутої жінки.
Лише легкий, майже невагомий смуток від того, що двоє дорослих людей так довго намагалися переробити одне одного замість того, щоб просто визнати очевидне…
До наступного літа Яна остаточно освоїлася на посаді директора філії.
Вона зробила перепланування в квартирі — знесла стіну між кухнею та вітальнею, викинула старе крісло чоловіка й замовила величезну білу шафу для своїх ділових костюмів.
У вихідні вона їздила з Інною в спа-готелі або ходила з матір’ю на виставки. Життя увійшло в ідеальну, комфортну й передбачувану колію.
Про колишнього чоловіка вона знала небагато. Спільні знайомі розповідали, що він добудував свою розвалюху, перекрив злощасний дах і почав возити туристів на риболовлю на власному човні.
Схоже, він справді знайшов те, чого шукав усе життя, утікши з офісного рабства.
Іноді, переглядаючи стрічку новин за ранковою кавою, Яна натрапляла на фотографії штормового моря й на кілька секунд затримувала погляд.
Десь там, на вологому березі, гуляв чоловік у старій флісовій кофті з собакою на прізвисько Боцман.
Їй було трохи шкода тієї сім’ї, яку вони не змогли зберегти. Але рівно до того моменту, поки не вібрував робочий смартфон і особистий помічник не надсилав звіт за минулу добу.
Тоді Яна закривала фотографії моря, блокувала екран і з головою занурювалася в цифри. У своє справжнє, єдино правильне життя.
