— Я не хочу приносити себе в жертву. У тому, що з тобою сталося… ти сам винен, розумієш? — тихо говорила дружина, стоячи над його ліжком.
Воно холодно дивилась на те, що з ним сталося, а Дмитро слухав.
Більше він нічого не міг — ні поворухнутися, ні рота відкрити, тільки мукав.
Але навіть мукати він не став: просто слухав, як вона його добиває.
— Мені що тепер — всю молодість покласти на вівтар твоєї інвалідності? Ну, що ти дивишся на мене таким поглядом!
Зневажаєш? Не очікував? Маєш право… Напевно думаєш, що я падлюка остання…
Дружина помацала квіти на його приліжковій тумбочці — це були помаранчеві хризантеми з прохолодними дрібними пелюстками.
Ваза здалася Анжеліці знайомою, у свекрухи була така сама. Але квіти вона б точно не принесла.
Тоді хто? Мабуть, та дівчина, яку він врятував. А втім, неважливо…
— Я вірю, що ти ще встанеш на ноги, повернешся до нормального життя. Може, інша якась і підбере тебе…
У тебе все вийде, але… Але не зі мною. За мною вже приїхав батько, він чекає в машині. Моїх речей у твоїй квартирі більше немає.
Не переживай, я нічого зайвого не взяла. Навіть те, що ми купували разом, я залишила: килимки там всякі, статуетки з Єгипту.
Тільки соковижималку забрала, ти нею все одно не користуєшся. Ти, будь ласка, не шукай мене.
І не намагайся зв’язатися заради примирення. Розлучимося, коли буде потрібно, я не поспішаю. Прощавай!
І вона вийшла, чомусь знову помацавши наостанок квіти, і залишився витати по палаті запах її туалетної води. Цілих двадцять хвилин ще пахло.
— Хе-хе… — пролунав чоловічий голос із сусіднього ліжка. — Що, хлопче? Кинула тебе дружинка, так? Не слабо так під дих дала.
Ось вона — жіноча натура… Поїхала шукати тепліше місце для свого цього… ну добре, не хочу говорити вульгарно.
Дмитро мовчки дивився в стелю. Взагалі-то, він більше нічого і не міг…
Та ні, зрозуміти Анжеліку можна. Навіщо він їй такий, весь понівечений.
Він відразу подумав про матір і про те, що немає любові надійнішої за материнську. Все інше — тимчасово, поки є вигода. Так виходить?
— Баба — що кішка. Шукає де смачніше і комфортніше. У чому її звинувачувати тут? Правильно я кажу, хлопче?
Як же хотілося Дмитру в цей момент просто відвернутися і заткнути вуха.
Ось що він тут свистить? Навіщо йому слухати міркування якогось незнайомого мужика.
Але сусід від нудьги і бачачи, що слухач вдячний, тобто мовчить і, можливо, навіть згоден, продовжував і далі базікати.
Грворив про своїх колишніх, про теперішню, про роботу, потім повернувся знову до Анжеліки і їй подібних…
«Господи, ну що за тортури! Невже мені і без того мало дісталося!» — в серцях думав Дмитро.
Але катування це обіцяло тривати ще довго. Таким чином, всю осінь і зиму Дмитро провів у щоденній боротьбі за своє життя…
… Це сталося в кінці серпня, коли повітря вже дихало прохолодою, віщуючи швидку осінь. Ліхтарі запалювалися все раніше.
Дмитро, згорблений від подвійної зміни, насилу виліз із заводського автобуса. Все тіло нило від втоми.
Вранці змінник подзвонив прямо на прохідній, голос зривався від щастя і паніки: «Дружина, Дімка, народжує! Не можу я її одну залишити! Попрацюй за мене, виручи!»
Як тут відмовиш? «Звичайно, — відповів Діма, — їдь, я впораюся».
Вийшовши з автобуса, він потягнувся за телефоном, як раптом крізь віддалений гул машин пробився різкий, переляканий жіночий вереск, відразу перекритий грубим чоловічим сміхом.
Втому як рукою зняло. Дмитро запхнув телефон в кишеню і коротко вилаявся собі під ніс, обертаючись на звук.
За рогом, у глибоких сутінках пустиря, троє здорових хлопців у спортивних костюмах утворили живе коло.
У його центрі металася тендітна фігурка в світлій сукні. Один з хлопців тягнув її за сумку, інший намагався схопити за талію.
— Відчепіться! — в голосі дівчини чулися сльози. — Я зараз поліцію викличу!
— Викликай, красуне, — хрипло розсміявся третій, найкрупніший. — Поки вони доїдуть…
Дмитро не думав. Ні секунди. У голові промайнуло батьківське, вибите в підкірку: «За жінку заступися, допоможи слабкому, не пройди повз».
Він різко зробив крок вперед.
— Хлопці, — його голос, на власний подив, прозвучав спокійно і твердо, — Ви що? Дівчину ображаєте?
Троє одночасно обернулися. Посмішки зійшли з їхніх облич.
— А ти хто такий? Герой? — зробив крок назустріч кремезний.
— Іди, поки цілий, — кинув другий, стискаючи кулаки.
Але Дмитро вже діяв. Він різко рвонув вперед, вклинився між дівчиною і її кривдниками, відштовхнув її за свою спину.
— Біжи! — крикнув він їй.
Вона метнулася геть, її перелякані кроки затихли в темряві. А потім світ для Дмитра перевернувся, вибухнув білим спалахом болю в скроні.
Удар був сильним і точним. Він важко впав на коліна, намагаючись захиститися, але град ударів і стусанів обрушився на нього з усіх боків.
Він чув, як хруснуло його власне ребро, відчував липку теплоту на губах, бачив чобіт, що летів прямо в обличчя.
Думки плуталися, але одна була ясна: «Вона встигла втекти. Добре».
Пізніше, в травматологічному відділенні, мати, змахуючи сльози, голосила біля його ліжка:
— Ну навіщо тобі це було потрібно? Вплутався, мало не на той світ не відправили тебе, дурню! Чужа дівка…
Дмитро, весь у гіпсі і трубках, навіть не міг повернути голову. Очі були серйозними і впертими.
«Інакше не можна. — хотів сказати він. — Так батько вчив. Мимо пройти не міг.»
Небайдужі перехожі все ж викликали «швидку». Лікарі, схилившись над його побитим тілом у брудному пилу пустиря, поспішно щось робили.
Шепотіли: «Встигли… встигли, здається…».
У тій першій, найважливішій боротьбі — за життя — Дмитро переміг. Але ціна виявилася чималою.
Травми були важкими, і тепер його, переможця, на довгі тижні, а може, і місяці, прикувало до лікарняного ліжка.
Через кілька днів, коли Дмитро почав повільно повертатися до життя, в його палаті з’явилася вона.
Та сама незнайомка, заради порятунку якої він підставився під удари.
Дівчину звали Маша. Вона сиділа на стільці біля його ліжка, приносячи з собою тонкий шлейф парфумів у таку чужорідну лікарняну атмосферу.
Вона була чарівна, проте між ними ніби стояла невидима стіна — він розрізняв її риси, але не відчував душевного зв’язку.
Ну врятував і врятував… навіщо приходити? Незрозуміло!
Її погляд витав десь далеко, ніби вона розглядала холодні зірки на небосхилі. Маша просто сиділа, ніби вважала себе зобов’язаною.
Одного разу разом з Машею прийшла її мати — жінка з обличчям, покресленим зморшками.
Вона принесла пишний, але несмачно пахнучий букет гладіолусів. Ці гладіолуси замінили зів’ялі у вазі хризантеми.
Дмитро дивився на квіти, що стирчали в усі боки, з тихим здивуванням. Вони нагадували йому траурні вінки — такі ж строкаті і бездушні.
Навіщо вони їх тягнуть сюди? Він не збирається поки що залишати цей світ!
Однак він лише мовчки кивав, м’яв пальцями край ковдри і тихо дякував за турботу.
Під час одного з таких візитів, коли Маша, як завжди, мовчки споглядала на вулицю за вікном, він не стримався.
— Навіщо ти продовжуєш ходити сюди? — його голос прозвучав приглушено, але впевнено. — Я прекрасно бачу, що ці візити тебе обтяжують.
— Як ти можеш так думати! — вона занепокоїлася, поспішно розв’язуючи пакет — Я принесла тобі винограду… і нову книгу, всі її хвалять.
Минали тижні. З кожним днем Дмитро відвойовував у хвороби частинку свого здоров’я, і в міру повернення сил до нього приходила тверезість мислення.
Коли він зміг вперше самостійно піднятися на ліжку, він попросив її припинити ці візити.
— Ти тільки пообіцяй мені одне, — сказав він, дивлячись їй прямо в душу. — Будь обережнішою. Не гуляй на самоті по темних провулках.
Ти занадто приваблива. Збережи себе для тієї людини, заради якої захочеш звернути гори і народити десяток діточок.
Очі Маші засльозилися, вона беззвучно кивала, не в силах вимовити ні слова.
— Ну чого ти, досить, не ридай, — він втомлено відвів погляд до стіни.
Він змусив себе пообіцяти їй, що неодмінно стане на ноги, хоча сама ця перспектива все ще здавалася нездійсненною мрією.
І вони попрощалися. Назавжди.
Йому була огидна жалість. Її сльози були для нього непосильним тягарем — материнських голосінь біля його ліжка він випив сповна.
Маша більше не з’являлася. І це було єдино правильним рішенням.
Тепер ніщо не заважало його виснажливій боротьбі — ні біль, що пронизував все тіло, ні люта рішучість довести помилковість усіх лікарських висновків і похмурих прогнозів.
З того самого дня в хлопцеві прокинулася сталева рішучість. Він почав щоденну, виснажливу боротьбу зі своїм власним тілом.
Біль став його постійним супутником, він пронизував кожен м’яз, кожен нерв, супроводжуючи будь-яку, навіть найнезначнішу спробу повернути собі контроль.
Лежати пластом, змирившись з долею інваліда-візочника — це був найпростіший вихід.
Але Дмитру потрібно було довести самому собі і всьому світу, що він зможе знову стати повноцінним, що він має право на щастя, чого б це не коштувало.
Впоратися із завданням — сісти на ліжку — йому вдалося в терміни, які лікарі назвали феноменальними. Вони говорили про медичне диво.
Але лише він один знав справжню ціну цього «дива» — ночі, просочені потом і сльозами, здерті долоні і спазми в м’язах, які здавалися вивернутими навиворіт.
А потім настав той довгоочікуваний момент, коли він, стиснувши зуби, побачив ледь помітний, але такий бажаний рух пальців на своїй нозі…
Однак всередині сидів настирливий черв’як сумніву, і його отруйний шепіт звучав у такт пульсу:
«Кому ти тепер такий здався? Хто захоче бути з калікою?»
Його дружина Анжеліка так і залишалася зниклою. Як і вона просила, Дмитро не намагався з нею зв’язатися.
Колишнє, щасливе життя було закінчено, але Дмитро за своєю природою просто не вмів здаватися.
І ось за вікном вже настала весняна погода. Спираючись на милиці, він вперше за довгі місяці підвівся на ноги і зробив кілька невпевнених кроків — вже по квартирі.
Мати, яка спостерігала за його муками всі ці дні, нарешті, дозволила собі видихнути, і в її очах знову з’явилася втрачена надія.
В один із таких сонячних днів, ближче до літа, Дмитро, зібравши волю в кулак, зважився на першу самостійну прогулянку.
Повільно, долаючи кожен крок, він вибрався з під’їзду і побрів по знайомому з дитинства двору, підтримуючи себе милицею.
Після лікарні він перебрався до матері — самотужки він би точно не вибрався.
Втома швидко дала про себе знати, і він повільно опустився на прохолодні дошки лавки.
Раптово десь нагорі, на п’ятому поверсі, з гучним стуком відчинилося вікно.
У отворі на мить з’явилася постать молодого хлопця, він щось крикнув через плече вглиб кімнати і відсахнувся.
А слідом з вікна, описуючи в повітрі дугу, вилетів мобільний телефон.
Дмитро, діючи на рефлексах, різко викинув руку вперед і — треба ж! — затиснув у долоні несподівану знахідку з неба.
Покрутивши в руці явно не новий апарат, більше того, давно застарілий, кнопковий, він став чекати, що за зникненням ось-ось збіжить вниз розсіяний господар.
Але двір занурився в тишу, тільки хвилин через п’ять з під’їзду вилетів розлючений хлопець і пройшов повз, навіть не глянувши на Дмитра.
Приблизно через пів години телефон пронизливо задзвонив.
— Алло? — в трубці пролунав жіночий голос, від якого у нього частіше забилося серце. Такий рідний…
— Так, я вас слухаю, — вимовив Дмитро, намагаючись приховати хвилювання.
— А це хто? Де Міша?
— Схоже, він вдома. Я підібрав ваш телефон — його пів години тому викинули з вікна.
На іншому кінці дроту запала тиша.
— Це мій телефон… Будь ласка, підкажіть, де я можу його забрати.
Через деякий час до під’їзду, біля якого сидів Дмитрт, підійшла Маша, та сама Маша…
Побачивши його, вона завмерла на місці, а потім, не в силах стримати емоцій, кинулася йому на шию.
Він збентежено погладив її по волоссю, намагаючись втихомирити її порив.
Пізніше, заспокоївшись, вона все розповіла. Її колишній, той самий Міша, виявився патологічним ревнивцем, який влаштовував сцени на пустому місці.
А днями він вихопив у неї цей телефон, впевнений, що вона завела собі другий номер для таємних зв’язків.
Яка безглузда помилка! Насправді це був старий апарат її батька.
— А він був мені дорогий як пам’ять, — голос Маші затремтів. — Там залишилися останні повідомлення від тата, які він надіслав перед своїм відходом, вісім років тому… Ти розумієш…
— Маша, а я сумував, — тихо видихнув Дмитро, дивлячись, як на її щоках проступає рум’янець.
— Я теж, — прошепотіла вона у відповідь. — Тільки, будь ласка, не проганяй мене знову. Хіба ти не бачиш — без тебе у мене в житті все йде шкереберть.
І вони зробили перший крок назустріч своєму спільному щастю. Дві самотні половинки, яких доля одного разу звела разом, щоб більше ніколи не розлучати.
