— Мамо, я хочу їсти! — Оля потягнула Анну за поділ футболки, поки та перебирала порожні пакети на кухні.
Анна стримала зітхання. У холодильнику — пакет молока, паштет і три йогурти. На трьох дітей.
— Зараз щось придумаємо, сонечко, — вона машинально погладила дочку по голові. — Зробимо бутерброди з паштетом, добре?
— Але ти ж обіцяла макарони із сиром! — надула губи Оля.
Як на команду, на кухні з’явилися Саша і Ліза.
— Ма-ам, ну коли вже їсти? — прилипла до неї Ліза, обвиваючи ніжку.
Анна відкрила шафу: півбуханки хліба, масло на дні, сіль. Макарони є, але без сиру діти й дивитися на них не будуть.
Грюкнули вхідні двері. Ігор.
— Привіт, — кинув він у простір, очима по підлозі.
Діти кинулися до батька, але він спритно ухилився і зник у ванній.
Вийшов тільки до вечері — двох бутербродів на тарілці. Мовчки з’їв, запиваючи водою.
— Нам потрібні продукти, — Анна простягнула список. — Найнеобхідніше…
Ігор мигцем глянув на папірець. В очах — спалах сорому, що одразу згас.
— Гаразд, — буркнув він і розчинився в спальні.
Анна завмерла з папірцем у руках. Так повторювалося другий тиждень.
— Тато купить сир? — заглянув їй в очі Саша.
— Звичайно, — вона натягнуто посміхнулася.
У кишені завибрував телефон.
— Донечко, як ви там? — стривожений голос матері.
Анна вийшла в коридор:
— Мамо, я не розумію… У нас всюди порожньо. А Ігор ніби не тут.
— Я зараз приїду.
— Не треба, він…
— Просто проїжджаю повз. Залишу дещо біля дверей.
Через годину заповітний пакет врятував ситуацію. У середині — конверт з грошима.
Вночі Анну розбудив скрип. На кухні сидів Ігор — порожній гаманець, мертвий екран телефону.
«Зрада?» — але не сходилося. Ні слідів парфумів, ні підозрілих дзвінків. Тільки ця порожнеча в очах.
Згадала, як три місяці тому вибирали готелі біля моря. Як він приносив дітям цукерки, їй — квіти. А потім щось зламалося…
Телефон Ігоря ожив. Він сіпнувся, схопив апарат, але не відповів. Просто дивився, поки дзвінок не обірвався. Потім опустив голову на руки.
Анна повернулася в ліжко. Холодний ком тривоги стискав горло.
Що відбувається з чоловіком? І головне — як завтра нагодувати дітей?
Кухню наповнював аромат свіжого супу — рятівний мамин пакет з продуктами не дав родині залишитися голодною.
Анна помішувала вариво, крадькома спостерігаючи за дітьми.
Оля захоплено малювала за кухонним столом, а молодші возилися з подушками, споруджуючи щось схоже на фортецю.
— Мамо, а тато скоро прийде? — не піднімаючи голови від малюнка, запитала Оля.
— Як завжди, ввечері, — відповіла Анна, але ніж у її руці здригнувся.
Вчора вона помітила щось дивне — черевики чоловіка були неприродно чистими. Зовсім без вуличного бруду. Ніби він… нікуди не ходив. Але тоді навіщо йти з дому?
— Оленька, доглянь за братиком і сестричкою. Я швидко сходжу в магазин.
Вискочивши на вулицю, Анна поспішно озирнулася. Дрібний дощ мрячив по спорожнілому двору.
Вдалині промайнула знайома постать. Тримаючи дистанцію, вона пішла за чоловіком.
Ігор йшов неспішно, іноді зупиняючись біля вітрин. Не до метро, не на зупинку — просто брів без мети.
Через двадцять хвилин він звернув у сквер і втомлено опустився на лавку. Анна сховалася за деревом. Чоловік дістав телефон, подивився на екран і важко зітхнув.
Він просидів так майже годину, не рухаючись. Потім так само повільно підвівся і пішов далі.
Анна повернулася додому з важким каменем на душі. Тепер вона була впевнена — в їхньому житті відбувається щось жахливе.
Увечері Ігор повернувся «з роботи». З’їв суп, несподівано похвалив його. Пограв із Сашею. Здавалося, колишній чоловік повернувся — якби не пусті, згаслі очі.
Коли діти заснули, Анна набралася сміливості. Серце шалено калатало, перехоплюючи подих.
— Ігор, зачекай… Куди ти насправді ходиш вдень?
Він завмер у дверному отворі, не обертаючись:
— На роботу. Ти чого?
— Я бачила тебе сьогодні. У сквері на Липовій.
Ігор повільно обернувся. На його обличчі застигла дивна гримаса — суміш страху і полегшення.
— Я… не хотів тебе засмучувати, — він раптом вдарив кулаком по стіні, від чого Анна здригнулася. — Чорт! Я не міг просто взяти і сказати!
— Сказати що, Ігор?! — вона зробила крок вперед.
— Я без роботи! Вже два місяці! — вирвалося у нього. — Все відділення скоротили…
Анна відчула, як підкошуються ноги. Два місяці… Ціла вічність.
— Чому ти мовчав?!
— А що я мав сказати? — в його очах спалахнула лють. — «Привіт, рідна, я тепер ніхто»? Я шукав! Кожен день! Скрізь відмовляють!
— Але ти ж пішов…
— Тому що не міг дивитися, як ти відкриваєш порожній холодильник! — його голос зірвався на крик. — Мені соромно, розумієш?
Я глава сім’ї, а мої діти голодують! Всі заощадження пішли в провальний проект…
Анна наблизилася:
— Ми могли б разом…
— Я думав, швидко виправлю все, — Ігор сів на ліжко, закривши обличчя руками. — Обіцяли допомогти з працевлаштуванням. Обіцяли! А потім… просто перестали брати трубку.
— А останні гроші?
— Спробував вкласти… Прорахувався. Розсилав резюме. Ходив на співбесіди.
Але економісти мого рівня нікому не потрібні, а на позиції нижче не беруть — бояться, що втечу.
Він підняв запалені очі:
— Я не міг зізнатися. Не зміг сказати, що підвів вас усіх.
— А ці дзвінки?
— Колектори… — голос затремтів. — Позичив, коли все почалося. Думав, ненадовго…
Світ навколо Анни поплив. Вони не просто без коштів — вони в боргах. Всі ці тижні він грав роль, а вони голодували.
— Чому не довірився мені? — її губи тремтіли.
— Тому що я нікчемний невдаха, — видихнув він з такою гіркотою, що в Анни стиснулося серце. — Все життя обіцяв захистити вас… І не зміг.
— Ми впораємося, — прошепотіла вона автоматично.
— ЯК?! — Ігор підхопився, очі шалено блищали. — Ми на краю прірви! Я не можу нагодувати власних дітей!
Його крик розбудив Лізу. З дитячої долинув переляканий плач.
— Чудово, — крізь зуби кинула Анна, виходячи з кімнати.
Вона притиснула до себе заплакану Лізу, хоча всередині все переверталося від люті.
Коли дочка заспокоїлася, Анна повернулася до чоловіка. Він сидів, згорбившись, на краю ліжка.
— Нам потрібно обговорити все тверезо, — твердо сказала вона, сідаючи навпроти. — Без істерик.
Ігор повільно підвів очі:
— Про що говорити? Про мою нікчемність? Про те, що я не можу прогодувати сім’ю?
— Про те, що ти мені не довіряєш, — затремтів її голос. — Два місяці, Ігор.
Два місяці ти розігрував цю виставу, поки діти питали, чи принесе тато їжі. Добре хоч мама допомагала — ніхто не залишався голодним.
Він здригнувся, ніби отримав ляпаса.
— Я твоя дружина. Ми клялися бути разом у горі і радощах. Пам’ятаєш?
— Я хотів захистити вас, — прошепотів він.
— Від чого? Від правди? — Анна похитала головою. — Ти не захистив. Ти змусив нас мучитися в здогадах.
Всі ці дні я думала, що ти нас розлюбив, що у тебе інша…
— Ніколи! — Ігор різко нахилився вперед.
— Тепер я знаю. Але було б простіше почути правду відразу.
Тиша. З дитячої доносилося рівне дихання сплячих дітей.
— І що тепер? — нарешті запитав він.
— Тепер вирішуємо проблему разом, — Анна взяла його за руку. — Скільки ми винні?
Ігор назвав суму. Велику, але не смертельну.
— Добре. Завтра подзвонимо моїм батькам. Вони допоможуть з першим платежем.
— Ні! — він відсмикнув руку. — Я не буду жебракувати і просити у твоїх батьків.
— А у колекторів просити можеш? — жорстко запитала Анна. — Слухай, ти можеш продовжувати грати в гордого орла і добити нас. Або визнати, що іноді потрібно просити допомоги. Вибирай.
Ігор дивився на неї, ніби бачив вперше.
— Не хочу бути тягарем.
— Тягарем бути — це коли руки опускають, — парирувала вона. — Ти готовий боротися?
— Звичайно! — в його очах спалахнув вогник. — Я на будь-яку роботу згоден. Але ніхто не бере.
— На будь-яку? — Анна пильно подивилася на нього. — Зовсім на будь-яку?
Він завагався:
— Тільки не пропонуй будівництво або розвантаження. Спина…
— Я пам’ятаю про твою спину, — перебила вона. — Я про доставку. Пам’ятаєш Віктора, брата Каті?
Він працює в службі доставки. Казав, що їм постійно потрібні люди.
— Кур’єром? — Ігор скривився. — З моєю освітою?
— З твоєю освітою ми сидимо без грошей і без їжі, — відрізала Анна. — Вибирай: або тимчасово на доставку, або продовжуємо прикидатися, поки нас на вулицю не викинуть.
Вона встала і вийшла, відчуваючи, як гнів змішується з образою. На кухні налила води. Руки тремтіли.
Наступні дні минули у важкій тиші. Ігор цілими днями сидів, втупившись у стіну.
Анна розривалася між дітьми, стримуючи сльози. Мамині гроші танули. Майбутнє здавалося похмурим і неясним.
На четвертий день Ігор встав на світанку. Прийняв душ, одягнув чисту сорочку. Блідий, але зібраний.
— Я піду, — сказав він, стоячи в дверях. — Знайду хоч щось.
Він поцілував Анну в чоло — вперше за багато тижнів. Обійняв кожну дитину. Оля просяяла:
— Татко знову з нами!
В його очах блиснули сльози.
Анна не стала питати, куди він іде. Просто дивилася, як зачиняються двері, відчуваючи дивну суміш надії і страху.
День тягнувся болісно довго. Вона гралася з дітьми, готувала з останніх запасів, постійно поглядаючи на телефон. Ні дзвінків, ні повідомлень.
Увечері, коли тривога стала нестерпною, клацнув замок. У дверях стояв Ігор — втомлений, з брудними розводами на одязі, але очі… очі горіли.
— Взяли в доставку, — сказав він, дістаючи з кишені зім’яті купюри. — Поки що небагато. Але це початок.
Він простягнув гроші:
— На їжу.
Ігор завмер у передпокої, наче провинився школяр:
— Пробач мене… Будь ласка.
Анна довго мовчала. Всередині вирували образа, злість, полегшення і — так, любов.
Нарешті тихо сказала:
— Я люблю тебе. Але мені потрібен час… Давай спробуємо все виправити, — тихо сказала Анна.
Ігор мовчки кивнув, по його щоці котилася сльоза. У цей момент у коридор висипалися діти, обліпивши батька з усіх боків.
— Тату, ти приніс макарони? — Саша заглядав йому в очі, сповнений надії.
— Завтра обов’язково принесу, — опустившись, відповів Ігор. — І ще багато всього смачного.
Ліза вже повисла у нього на шиї, а Оля стрибала навколо:
— А намалюєш мені принцесу? Як раніше?
— Намалюю, — посміхнувся він. — Обіцяю.
Його погляд поверх дитячих голів зустрівся з поглядом Анни. У цих очах читалося все — і каяття, і вдячність, і твердий намір виправити помилки.
Анна відчула ледь вловиму зміну. Проблеми нікуди не зникли — борги висіли, робота була тимчасовою, довіра вимагала часу.
Але вперше за довгі тижні в їхньому домі знову стало по-справжньому тепло.
Пізно ввечері, вклавши дітей, вони сіли за кухонний стіл — не як вороги, а як союзники, що розробляють план порятунку.
Підрахували борги. Розписали бюджет. Обговорили можливу допомогу батьків — тільки як тимчасовий захід, з чітким графіком повернення.
Ігор поділився враженнями від першого робочого дня:
— Складніше, ніж я уявляв. Але знаєш… — він зробив паузу, — там працюють хороші люди.
Один хлопець — колишній фінансовий директор. Каже, перебивається так пів року, зате сім’я не голодує.
— Ти впораєшся, — Анна накрила його руку своєю. — Ми впораємося.
Вона бачила, як важко йому дається цей новий образ — вже не успішного менеджера, а простого кур’єра.
Як важко переступити через гордість. Але він намагався.
Телефон Ігоря загудів по-новому — додаток доставки повідомляв про замовлення.
Нова реальність. Тимчасова — але їхня спільна реальність.
— Я хочу, щоб ти розумів, — перед сном сказала Анна. — Для мене важливі не цифри в гаманці, а те, що ми чесні один з одним. Що ми разом. По-справжньому.
Тієї ночі вони заснули, не розтискаючи рук. Попереду на них чекало ще багато випробувань.
Але головне — вони знову стали сім’єю, готовою зустрічати будь-які труднощі пліч-о-пліч.
