— Льоша, вибач, але я не зможу більше працювати, — Іра довго готувалася до цієї розмови з чоловіком. І боялася…
Вона знала, що він не хоче дітей. Він давно її попереджав: залетиш — крутись сама.
Але вони прожили вже більше п’яти років. Ірина прикипіла до чоловіка.
Іноді їй навіть здавалося, що вона і дихати не зможе без нього і вони ніколи не розлучаться.
Хтозна, хто не хоче спочатку дітей. Але потім все налагоджується. Як можна не полюбити малюка, який народився з кохання? Їхнього кохання.
З фінансами у них все більш ніж гаразд. Так, Олексій вважає себе таким собі вільним вовком. Любить ганяти на байку з друзями.
Але якось же вистачає терпіння займатися ремонтом квартир. Вони навіть організували невеликий сімейний підряд.
І від того, що Ірина більше не зможе допомагати якийсь час, грошей сильно не поменшає. База замовників вже напрацьована. Так що чоловік просто кого-небудь найме. Ось і все.
А чоловік поки навіть не обернувся. Тому й не бачив, як тендітна темноволоса жінка з короткою стрижкою смиренно простягає йому тест з двома смужками.
І чекає рішення чоловіка. Як він подивиться на підношення? Як на дар? Або як на привід для розставання?
Ірина сподівалася на краще, але була готова до всього. Вона в будь-якому випадку не зрадила б дитину.
Великий блондин, нарешті, зволів обернутися. Подивився на тремтячу від страху дружину, перевів погляд сірих очей-крижинок на смужку, яку вона тримала в тоненьких ручках… Зморщився і сказав:
— Я дам грошей на те, щоб від нього позбутися.
— Але я хочу його народити! Ми ж кохаємо одне одного. І малюка теж полюбимо, — Ірина закричала відчайдушно, немов поранений птах, до дитинчат якого підбирається мисливець. І треба його відволікти.
— Я не повторюю одне й те саме двічі, ти ж знаєш. Мене не буде тиждень, а коли повернуся — все має бути, як раніше. І ніякого ниття.
Гроші залишу на тумбочці. І не треба мені дзвонити. Зрозуміла? — сказав Олексій.
— Що ж… — Іра схлипнула.
Вона хотіла вичавити з себе слова про те, що тоді їм треба розлучитися, але не змогла. Чоловік зрозумів її по-своєму. Схвально кивнув:
— Ось і розумниця! Я знав, що ти не така, як інші. І будеш зі мною завжди.
Олексій взяв її за підборіддя величезною потужною долонею ніжно, ніби Іра була кришталевою. І ласкаво доторкнувся до губ.
Ірина автоматично відповіла на поцілунок. Але вперше в житті вона цього не хотіла.
Щось змінилося після того, як він виголосив своє жорстоке рішення. І вона тепер зможе забути свої почуття до чоловіка.
Піде в нікуди. І ніколи про це не пошкодує. Зате на згадку про це кохання залишиться малюк.
Якщо це буде хлопчик, може, Ірина теж назве його Олексієм? Хто знає!
Ні, краще вибере інше ім’я. Нехай хлопчик проживає власну долю. А Іра відвоює для майбутнього сина право на життя.
Якщо навіть на цьому світі його чекає тільки мама — це не так вже й погано.
— Не так вже й… Повір, малюк, багатьох взагалі ніхто не чекає, — Іра випадково сказала це вголос. Тихо.
Але Олексій все одно почув, хоча й не розібрав слів.
— Що ти кажеш? — запитав чоловік.
— Та так, всяку нісенітницю, як завжди, — зітхнула Ірина.
Вона не хотіла брехати, що чекатиме на нього тут, вдома. Іра взагалі не вміла обманювати. І це створило в її житті безліч проблем, яких могло б не бути. Але такою вона вже народилася…
… Про своїх батьків Ірина знала тільки те, що вони її точно не чекали. Інакше як би вона опинилася в дитячому будинку відразу після народження.
Коли вона була маленькою, її удочерила сімейна пара. Але Олена, її нова мама, не змогла тримати себе в руках і спилася. Чоловік її покинув.
Іру ж повернули в дитячий будинок за непотрібністю всього через пів року. Їй тоді було п’ять років.
Ще раз її усиновили, коли Ірині було вісім. Але батьки в ній розчарувалися. На їхню думку, дівчинка була сумною і некомунікабельною.
Ксенія, її чергова мама, так і сказала:
— Це не дитина, це якась прірва. Ми не зможемо дати стільки любові, скільки їй потрібно. Це ж ходяча трагедія.
Напевно, через неї мені і не дали нову роль у фільмі, хоча обіцяли. Ця дівчинка принесла мені невдачу. А я думала, що доля віддячить мені за добрий вчинок.
Тоді Іра вирішила, що більше вона не буде милою і доброю. І всім, хто хотів усиновити її, говорила:
— Знаєте, я приношу нещастя. Одна моя мама спилася. А інша ніяк не віддячила за мене, а навіть покарала!
Після цього люди йшли і більше не поверталися. Вихователі пояснювали, що не треба так говорити, вона сама собі шкодить. Але Іра не була з ними згодна.
Її б просто вбило, якби від неї відмовилися ще раз. Що там говорила в коридорі сімейна пара, яка зацікавилася нею кілька разів?
Мовляв, кажуть, якщо взяти дитину з дитбудинку, можна і самим сподіватись на найближче поповнення.
А коли буде своя дитина — цю неприємну похмуру дівчинку можна повернути.
Вона звикла. Гірше не буде.
Коли Ірині було сімнадцять років, вона познайомилася з Олексієм. Він був її ровесником.
І його батько сильно “образив” його матір. Його посадили. А мама стала інвалідом і незабаром її не стало.
Олексій був зовсім загубленим. Ірі стало шкода хлопця. Вона ще не знала тоді, що полюбить його. Інакше б і розмовляти не стала.
Занадто вже багато проблем від кохання. Краще не знати цього почуття. Якби вона це знала тоді…
— Нічого, життя триває, — сказала йому тоді Ірина.
А він підвів очі, подивився на неї і сказав:
— Я схожий на батька. Теж потвора. Ніколи у мене не буде дітей. Якщо народиться хлопчик, буде злочинцем.
А якщо дівчинка, стане страждальницею, як моя мати. Вона ніколи мене не захищала.
Вже потім Іра дізналася, що Олексій теж ледве вижив з таким батьком.
Він був весь у шрамах. І рука була зламана в двох місцях. Погано зрослася. Але він радів, що ліва, і вважав себе щасливчиком.
Вони й самі не помітили, як вчепилися одне в одного намертво. Може, це навіть було не кохання. Просто тонули посеред бурхливого моря. Побачили спільний човен і вчепилися в нього.
У Ірини та Олексія утворився якийсь симбіоз. Льоша був до неї суворий і ніжний одночасно. А для неї він просто був єдиним.
Вона не уявляла, що могла б обіймати когось іншого. Це було б навіть не зрадою по відношенню до Олексія… Іра зрадила б себе…
Ось про що вона згадувала, коли з невеликою валізою виходила з квартири наступного дня.Доля підготувала для Ірини запасний вихід.
Два тижні тому їй зателефонувала заплакана жінка і сказала:
— Я твоя мати, хочу поговорити…
Ірина тоді якраз дізналася про свій тендітний стан, але поки не наважувалася сказати Олексію.
Якби не це, нізащо б не погодилася. Але тут подумала, нехай каже. Хоча більше схилялася до думки, що її матері просто щось потрібно.
Може, хворіє і нікому доглядати. Або п’є. Таке часто буває. Потрапляють у скрутну ситуацію і потім тиснуть на жалість.
— Що ж, добре, — Олексію Іра нічого не сказала. Він би не схвалив цю зустріч.
На подив Ірини, в кафе на неї чекала респектабельна повна дама з високою зачіскою і парадним макіяжем.
На ній був дорогий костюм. Особливо запам’яталися сріблясті туфлі з тонкої шкіри під змію.
Здавалось, її біологічна мама була елегантною.
Жінка розповіла, що народила її під час службового роману. Чоловік у цей час був у закордонному відрядженні. Тож він нічого не дізнався про Іру.
— Ми з тобою чудово замаскувалися. Мого живота майже не було видно. А ти ще з’явилася на сьомому місяці.
Але яка ж була красуня! — мама розповіла, що більше ніколи і нікого не змогла народити.
— Але чому ти не пішла від нього? — запитала Ірина.
— А як би я жила? Я народилася в дуже простенькій сільській родині. Було б погано і тобі, і мені. Так тобі хоч квартиру від держави дали.
А якби ми втекли, чоловік би обібрав мене до нитки. Навіть добре, що він пішов з життя, — сказала Марина. Так звали її маму.
— А мій рідний тато? — запитала Іра.
— О, йому я взагалі нічого не стала говорити. Це було просто небезпечно, та й зараз він спився. Так що все на краще, — відповіла жінка.
— І що ти хочеш від мене зараз? — запитала Ірина.
— Дати тобі все, чого ти заслужила давно. І ще хочу вибачитися, — відповіла мама.
— Трохи запізно, не вважаєш? — запитала Іра.
Вона хотіла б пояснити матері, що немає нічого важливішого за любов.
І краще жити в злиднях, ніж без неї, інакше виростеш потворним пустельним кущиком, а не розкішним деревом. Але вона не знайшла слів.
— Добре, я розумію, тобі потрібен час. Ось мій телефон. І пам’ятай, я на тебе чекатиму, — сказала мама.
Іра подумала, що не хоче нічого вирішувати. Вона просто запитає у Льоші. І якщо він скаже, що дитина не потрібна, поживе поки що у матері.
Вона зробить це заради свого майбутнього малюка.
А якщо Олексій скаже, що можна залишити дитину, їй ніхто більше і не потрібен.
Нехай Марина дзвонить іноді, але Іра не зможе вважати її своєю мамою. Є незворотні процеси.
Час ішов, а Олексій так і не бажав цієї дитини. Дівчина подзвонила новознайденій мамі, і через півтори години її вже очікувала машина.
Іра підійшла до розкішної машини, в якій її вже чекала мати. І сказала:
— Я хочу бути чесною. Справа не в тому, що я хочу з тобою жити. Просто я чекаю на дитину.
А мій коханий чоловік вважає, що наш малюк народиться виродком у будь-якому випадку. Мені більше нікуди йти.
А мама відповіла:
— Я й не сподівалася, що ти мене відразу приймеш і полюбиш. Знаєш, причина не важлива. Я рада, що можу бути тобі корисною.
Ірина подумала, що в одному вони схожі. Мама теж говорить все як є. Нічого не вигадує. Це вже добре.
Даремно Льоша сказав, що малюк точно буде з поганою генетикою. Все не так вже й погано.
Коли машина від’їжджала, Ірина кілька разів озирнулася. Їй хотілося, щоб чоловік щось відчув і повернувся.
Але ні, дива не сталося.
Та вона й не сподівалася, що Олексій ось так візьме і змінить свою думку, полюбить малюка відразу.
Іра не буде міняти сім-карту. Вона буде чекати скільки треба. І одного разу Льоша обов’язково зрозуміє, що вони в цілому хороші люди і можуть народити таку ж хорошу маленьку людину.
Льоша ж розумний. Просто впертий. Так що інакше просто не може бути.
Час не стільки лікує, скільки дає шанс.
Якийсь час вона була дівчинкою, яка приносила невдачу.
А тепер стала жінкою, яка дає всім шанси. Зовсім непогана кар’єра.
