— Знову?!…
Я не знаю, хто він. Не знаю, як його звати, скільки йому років, чим він займається.
Але я знаю його почерк.
Кожного ранку, приблизно о 8:12, я сідаю в один і той самий вагон метро на станції «Майдан Незалежності».
І щоранку — на тому самому сидінні біля вікна — мене чекає маленький папірець (можливо, й не мене особисто, але я вже звикла до цього традиційного початку дня), складений навпіл.
Без підпису. Без адресата.
Лише декілька слів чорнильної ручки на пожовклому аркуші. І вони — завжди про те, що я відчуваю.
«Знову ніч не спав. Може, й тобі важко сьогодні було встати?»
«Якби світ був трохи м’якшим, я б теж посміхався частіше. А ти?»
«Я бачив, як ти поправила волосся. Це найщиріше, що я бачив за тиждень».
Я сміялась, я плакала, я оберталась навколо — і ніколи не бачила, хто залишає їх. І все одно поверталась.
І щось у мені змінювалося. Наче кожна його записка витягувала маленьку занозу з моєї душі. Обережно, терпляче.
Я відчувала, що мене хтось бачить. Хоча я була — найзвичайніша. Світла куртка, рюкзак, кола під очима від недосипу. А він бачив.
***
Мене звати Орест. І я залишаю їй записки.
Мені не треба було знати, хто вона. Я просто… помітив. Вперше побачив її, коли вона сиділа на тому сидінні й тримала руки в рукавичках, але все одно трусилась від холоду.
В неї були сумні очі. Такі, що хотілося залишити шматочок сонця поруч.
Я не знав, як заговорити. Я не вмію заводити нові знайомства, чи просто з легкістю розпочинати бесіду із незнайомцями.
Я — той, хто читає, але не говорить. Хто слухає музику на повну гучність, бо не витримує тиші в голові.
Тож я написав кілька слів. Залишив. Не чекав нічого.
Але наступного ранку вона прийшла знову. І подивилась на записку довше, ніж я міг уявити.
Так все й розпочалось.
Я не знаю, чи вона читає всі мої записки. Не знаю, чи відгадує, що я — поруч, чекаю на реакцію від написаних кількох слів.
Але я бачив, як вона посміхається, коли кладе аркуш до кишені. Не викидає, не рве на шматочки, не лишає там, де й знайшла. А кладе в свою кишеню.
Цього мені вистачало. Мені хотілося, щоб хоч хтось у цьому місті — знав, що він не один.
***
Я ніколи не вміла бути сміливою. Навіть у дрібницях. Просити щось зайве — соромно. Ставити запитання — страшно. А вже тим паче відповідати на папірець незнайомцю.
Але сьогодні — щось змінилось.
У записці було лише:
«Чи буває у тебе так, що хочеш просто зникнути? Не назавжди. Просто на кілька хвилин — із цього світу, з шуму, із себе».
Я ковтнула повітря, наче вперше. Наче вперше хтось сказав уголос те, що завжди звучало у мене в голові.
І я не могла більше мовчати. Вперше — я вирішила написати відповідь.
На звороті його папірця, тим самим чорнилом (я завжди ношу ручку для лекцій), вивела кілька слів:
«Буває. І саме в ті хвилини я сідаю в цей вагон. Щоб хтось, хто бачить більше, ніж я, нагадав: я ще є.»
Я складала той аркуш, як щось святе. І залишила на сидінні. Уперше — не забрала. А пішла з вагона зі стисненим серцем і дивним тремтінням у руках.
***
Я знайшов її відповідь на тому самому сидінні. Серце билося, як скажене. Вона… прочитала. І відповіла. Вона. Вперше я побачив її почерк.
А потім, наступного ранку, я залишив іншу записку. Уже не просто думку — а звернення.
«Я тебе чув. І твій голос не зникає. Я не знаю твого імені, але знаю твої тіні. І хочу бути поруч, навіть якщо ми — лише мовчання одне для одного.»
Я не думав, що це можливо — не знати людину, але розпізнавати її серце в кількох словах. Але це сталося.
***
Пройшов тиждень. Щодня — новий папірець. Деколи від нього. Деколи — від мене. Іноді — обидва. Ми почали залишати їх одне одному під сидінням, так, щоб випадкові пасажири не помітили. Це було наше.
Я дізналась, що він часто не спить ночами. Що працює десь у кав’ярні, але мріє писати музику.
Він дізнався, що я вивчаю філологію, але не впевнена, чи хочу бути вчителькою. Що мама хворіє, і я боюся втрат. Що іноді мені хочеться бути прозорою.
Ми не називали себе іменами. Ми були… просто присутністю одне для одного.
Він завжди був на станції раніше за мене. Стояв трохи осторонь. У сірому пальті, з кавою в термогорнятку. Я не звертала уваги — хіба мало хто стоїть біля дверей?
Але сьогодні… я повернула голову. І він теж. Наші погляди перетнулись. Ненадовго. Він одразу відвів очі. Але я знала. Це — він.
І я раптом злякалась.
Бо щойно у вигаданому світі з’явилось справжнє обличчя. І я не знала, готова до цього чи ні.
На ранок я не написала нічого. Але він — залишив.
«Я думав, у нас ще є час. Але твій погляд — це було мов блискавка. Якщо ти хочеш, я піду. Якщо хочеш — залишуся лише словами. Але я — я той, хто пише. І більше не ховаюсь.»
Я знову прочитала це, стискаючи серветку в долоні. Хотілося плакати.
Я не знала, чого я більше боюся — його присутності чи його відсутності.
І саме тому я написала:
«Ти — це ти. І я не тікаю. Я просто не знаю, як перейти з паперу в дихання. Навчи мене.»
Він стояв трохи осторонь, як завжди. Та цього разу я підійшла. Крок за кроком. Без упевненості, без сценарію. Просто з диханням, яке ламалося всередині.
— Привіт, — сказала я.
Він підвів очі. Погляд, у якому було… усе. Впізнавання, страх, тепло.
— Ти… — почав він, але обірвав себе. — Це ти.
Я кивнула. Обоє мовчали кілька секунд.
— Я ніколи не думав, що ти справді підійдеш, — він говорив м’яко, тихо. Наче боявся розбудити щось крихке. А його голос мав приємний оксамитовий відтінок.
— Я теж, — зітхнула. — Але ти був тут кожного ранку. І я — теж.
— Я Орест, — нарешті назвався він.
— А я — Аліса.
— І як ти? — спитав він так просто, що це розчинило рештки напруги в мені.
— Сьогодні — трохи інакше. Бо ти вже не просто папірець.
Він усміхнувся. Скромно. Ненав’язливо.
— Можна я тебе проведу до університету?
— Так, — відповіла. — Але повільно. Щоб не злякати це все.
Ми йшли вулицею повз трамвайні колії. Люди — як зазвичай — поспішали. Але ми ішли повільно. І говорили. Спочатку про просте. Потім — про серйозне.
— Знаєш, — сказав він, — я боявся, що це була вигадка. Що я розмовляю сам із собою. Але тільки тепер впевнився, що ти реальна.
— А я думала, що можу довіряти тільки паперу, — відповіла. — Але виявилось, що в тебе голос тепліший, ніж твої літери.
Він зупинився, подивився на мене:
— Ти не уявляєш, як я боявся втратити ці ранки. Вони тримали мене, коли нічого не тримало.
— А тепер?
— Тепер я хочу, щоб ми не зникали.
Наступного ранку його не було.
Я прийшла — як завжди. Запізнилась на кілька хвилин, бо не могла знайти свій гаманець. Станція — порожня для мене.
Людей дуже багато, і всі вони метушаться і зосереджено виконують особисті плани на день. Його — нема.
Вагон — мовчазний. Здається таким.
Я озиралась. Шукала. І тільки під сидінням — згорток.
«Я не міг прийти. Мама в лікарні. Пробач, що не сказав. Я все одно залишаюсь — поруч. Просто іноді потрібно зникнути. Але не назавжди.»
Серце стислося. Але вже без страху. Бо цього разу — я знала: він повернеться.
Я залишила свою записку:
«Я чекатиму. У цьому світі досить людей, які тікають. Я буду тою, що чекає.Нехай мама одужує якнайшвидше»
Пройшло три дні. Без нього — час тягнувся довго. Але на четвертий — він знову стояв біля дверей вагона. З тією самою термочашкою. І коли я підійшла — просто обійняв.
Нічого не сказав. І я теж мовчала. Це було краще за слова.
— Дякую, — прошепотів він, коли ми вже сиділи разом у вагоні. — За те, що чекала. Мама вже вдома. Все не так страшно.
— А було страшно?
— Страшно було втратити. Ти була єдиною, хто не злякався моєї тиші. Це найсміливіше, що хтось робив для мене.
Ми домовились зустрітись не в метро. У кав’ярні — звичайній, трохи галасливій. Але було затишно. І — незвично.
— Дивно, — сказала я. — Наче ми витягли наш світ на світло.
— І тепер він або розтане… або стане ще реальнішим, — відповів він.
— Я хочу, щоб він став справжнім.
Він узяв мене за руку. Пальці тремтіли. Але вже не від страху.
Колись ми були лише мовчанням у метро. Поглядом між дверима. Папірцем на сидінні. Тремтячим початком чогось, що боялося називати себе.
Тепер — ми разом. І досі залишаємо одне одному записки.
Навіть коли сидимо поруч. Бо іноді слова на папері відкривають те, що серце не наважується сказати вголос.
Але вже не мовчимо.
Він чекає мене біля станції.
Цього разу — з парасолькою. Мокра весна, місто — ніби вимите, ніжне.
Я підходжу. Він мовчки вкрив мене парасолею, а потім шепоче:
— Знаєш, це перший дощ, у якому я не сам.
— І не останній, — усміхнулась я.
Ми йшли мовчки, але тепер тиша не лякала.
Вона була теплою, як вовняна ковдра. Як перші рядки в новому щоденнику.
Його квартира була схожою на нього — стримана, акуратна.
Я сиділа на підлозі, загорнувшись у плед. Він готував чай.
— Ти знаєш, що я боявся навіть не тебе. А себе поруч із тобою, — сказав він, поставивши чашку.
— Чому?
— Бо ти справжня. І я теж хотів стати таким, але не був певен, чи зможу.
Я взяла його руку. Долоня була гаряча, тремтлива.
— А тепер?
— Тепер я вже не боюсь. Бо я навчився бути собою, мені подобається бути справжнім у твоїй присутності.
Я знайшла її випадково, відкривши його стару улюблену книжку, що лежала на нічному столику.
«Алісо. Ти навчила мене чекати. Потім — говорити. А потім — вірити, що я потрібен. Якщо колись загубишся — я знову залишатиму тобі записки. До нашої останньої сторінки, Орест».
Я заплющила очі.
У кімнаті було затишно. Світло торкалось моїх плечей. А десь з кухні — запах кориці. І звук чайника, що співає.
Рік потому ми все ще їздили в метро. Сідали у той самий вагон.
Сідали біля того самого вікна. І на сидінні щоранку хтось залишав записку. Тепер — просто, як традицію.
Одного ранку я знайшла нову:
«Ти вийшла в моє життя, як станція, яку не очікуєш. І я залишився там. Без наміру повертатись.»
Я прочитала — і подивилась на нього.
— Ти ще не втомився писати?
— Якщо перестану, — усміхнувся Орест, — це буде кінець.
Я кивнула.
— А ми ж тільки почали.
Нас двоє. Ми не особливі. Не найгучніші. Але ми навчилися бачити одне одного в натовпі. Знаходити слова в тиші.
І залишати місце для папірця — на випадок, якщо серце знову схоче сказати щось важливе.
Бо справжнє починається не тоді, коли говориш голосно.
А коли навіть шепіт — почутий.
