Усі мої друзі вже давно одружилися, завели дітей, створили сім’ї, а я досі залишалася самотньою.
Усе тому, що я завжди хотіла побудувати кар’єру й рухалася до цієї мети незважаючи ні на що.
У школі мене не цікавили хлопці, навіть якщо хтось виявляв до мене знаки уваги.
Моєю улюбленою фразою було: «Я не хочу зараз стосунків, у мене на це немає часу».
Навіть мій перший поцілунок стався лише в 22 роки, і то тому, що я вирішила, що настав час.
Той хлопець хотів завести зі мною стосунки, але я його не кохала, тому відразу ж відштовхнула його після того поцілунку, побоявшись, що стосунки завадять моєму плану.
— Правильно, донечко, тобі треба думати про навчання і роботу, а не про цих хлопців. Твоє щастя ще прийде, ти молода, — підтримувала мене мама.
І я прислухалася до її слів. Але коли мені виповнилося 30 років, я зрозуміла, що мені бракує простого жіночого щастя — як люблять говорити мої подруги.
І тоді я замислилася над тим, що мені варто хоча б спробувати поспілкуватися з чоловіками і завести хоч якісь стосунки.
Я почала ходити на побачення, знайомитися з чоловіками, погоджуватися на зустрічі.
Але практично жоден з них не зачепив мене настільки, щоб мені хотілося дізнатися про нього краще.
— А де ти працюєш? — Запитала я світловолосого і худорлявого хлопця на черговому побаченні.
— Як тобі сказати… З людьми працюю, — узагальнено сказав хлопець.
— А конкретно?
— Слухай, це хіба важливо? Я заробляю гроші — це головне. А де — вже неважливо.
Через кілька хвилин — прямо як у якомусь фільмі — до цього молодого чоловіка підійшла брюнетка невеликого зросту.
— Діма? Привіт! А я думаю, чому ти на зміну не вийшов, а ти на побачення ходиш, — пожартувала над хлопцем дівчина.
— Привіт, Аліно, я зайнятий.
— Ви знайомі? — ввічливо запитала я.
— Ні, — різко сказав Діма.
— Так! — Одночасно вимовила брюнетка. — Ми колеги, працюємо офіціантами в грузинському ресторані. Ти мене соромишся чи що, Діме?
— Іди звідси! Ти заважаєш!
Діма сказав це таким грубим голосом, що мені стало шкода дівчину.
Ця ситуація стала для мене неприємною, враховуючи, що вже на першому побаченні я бачу неповажне ставлення хлопця до своєї подруги.
— Так ти офіціантом працюєш? — уточнила я.
— Ну так, а що? Щось не так? — так само грубо відповів Діма.
— Ні, просто поцікавилася, — я зітхнула, зробила ковток чаю і потягнулася до своєї сумочки.
— Ага, я знаю. Думаєш зараз, що якийсь там офіціант тебе не вартий, правильно? Всі ви, дівчата, такі — вам лише бізнесменів подавай.
А на простих хлопців ви не задивляєтеся! Мене взагалі вражають сучасні дівчата зі своєю меркантильністю та вимогами…
— Знаєш, Діма, мені час, — я поблажливо посміхнулася і поклала на стіл пару купюр. — Це за те, що я замовила.
— А зараз ти хочеш навмисно піднести себе наді мною, так?!
— Ні, просто вважаю, що повинна заплатити за свою їжу. Це наша перша і остання зустріч.
Моя тобі порада — переглянь своє ставлення до дівчат і стеж за тим, як з ними спілкуєшся. Усього доброго.
І я пішла гордою ходою з ресторану, в якому ми сиділи. Загалом, з побаченнями та чоловіками мені не щастило.
— Навіщо ти ходиш на ці побачення, донько? Твоє само до тебе прийде, ось побачиш, — сказала мені мама.
— Якщо я буду просто сидіти вдома і виходити тільки на роботу, я так і не знайду чоловіка, — заперечила я.
— Ти зустрінеш свою людину в будь-якій ситуації, навіть якщо будеш сидіти вдома. Кинь ти ці спроби.
Але я все одно не слухала свою маму і продовжувала ходити на побачення, сподіваючись зустріти «того самого».
І ось одного разу я познайомилася з Кирилом.
Він був справжнім джентльменом — викликав мені таксі, доглядав за мною весь вечір, раз у раз роблячи компліменти.
— Чи можу я розраховувати на друге побачення, сонячна Марино? — Кирило став називати мене так через моє світле волосся.
— Гадаю, так. Я хочу в кіно, що ти на це скажеш?
— Скажу, що завтра ми підемо з тобою на той фільм, який ти захочеш.
— Домовилися.
І ось ми з Кирилом вже три місяці проводили час разом. То гуляли, то ходили в кіно чи в ресторан, то залишалися один у одного вдома.
— Ти, напевно, вважатимеш мене дивним, але я хочу одружитися з тобою, — заявив Кирило.
— Серйозно? — здивувалася я. — Мені ще не робили пропозиції.
— Значить, я буду першим, — Кирило дістав з кишені обручку і простягнув її мені. — Сонячна Марино, ти вийдеш за мене заміж?
— Так! Звичайно! — я розчулилася.
Ми з нареченим запланували його переїзд до мене. Я жила в квартирі своєї мами, поки вона жила в будинку зі своїм новим чоловіком.
З моїм рідним батьком мама розійшлася, коли я ще не пішла до школи, і після цього я його більше не бачила.
Мама довго була одна, таїла образу на всю чоловічу стать, але одного разу зустріла Федора, з яким вона, мабуть, була щаслива.
Коли я познайомила маму зі своїм нареченим, вона поводилася вкрай підозріло і закрито.
Після того, як Кирило поїхав додому, я вирішила залишитися з мамою і поговорити з нею щодо моїх стосунків.
— Донечко, ти точно хочеш вийти за нього заміж? — несподівано запитала мама.
— Так, мамо, дуже. Мені вже 32 роки, досить залишатися однією. Кирило — хороший чоловік, я його кохаю.
— Ти хочеш вийти за нього тільки тому, що він перший, хто запропонував тобі це?
— Ні, звичайно. Я ж кажу, що кохаю його.
— Він мені не подобається, Мариночко. Я відчуваю, що він слизький тип.
— Звідки ти це взяла? Вечеря ж пройшла добре.
— Твій наречений здається аж надто ідеальним. У будь-якому разі є якийсь підступ. Будь обережна і подумай тисячу разів, чи хочеш ти вийти за нього заміж.
Я не розуміла, що моїй мамі не подобалося в Кирилі. З боку він виглядав дуже спокійним, милим і галантним молодим чоловіком.
Загалом, я не збиралася руйнувати свої плани щодо весілля тільки через мамині слова, тому вже через тиждень Кирило переїхав до мене.
Мій наречений до переїзду жив зі своєю мамою та сестрою.
Так, можливо, це виглядало не дуже, адже Кирилу було вже 34 роки, а він все ще жив з мамою, але я закрила на це очі, бо мені це було не так важливо.
Ще я знала, що Кирило колись уже був одружений, але вони розлучилися через те, що його колишня дружина любила випити й погуляти.
До того ж, вона постійно діставала Кирила своїми претензіями.
А я тим часом не розуміла, як можна було упустити такого чоловіка, адже Кирило був дуже вправним, ввічливим і добрим чоловіком.
Коли я познайомилася з родиною свого нареченого, то відчула певний дискомфорт.
Сестра Кирила, Женя, постійно косо на мене дивилася, задаючи при цьому каверзні й нетактовні питання про наше особисте життя.
Свекруха ж зовсім мовчала, не бажаючи знайомитися зі мною.
Я трохи переживала з цього приводу, але вирішила, що їм потрібен час, щоб звикнути до мене, адже вони, можливо, ще не оговталися від попередньої дружини Кирила.
Проте я бачила, як Кирило любив свою сім’ю, адже він постійно їздив до них у гості.
З сестрою у нього були особливі стосунки. Вона часто приходила до нас додому, коли я про це навіть не знала.
Іноді мене це дратувало, але я намагалася прийняти той факт, що моєму нареченому важливо спілкуватися зі своєю родиною мало не щодня.
Одного разу я зіткнулася з колишньою дружиною свого Кирила. Це сталося випадково, і ми обидві здивувалися тому, що зустрілися.
— Ти, бува, не дівчина Кирила? — запитала мене незнайомка.
— Все так, тільки я його наречена, — відповіла я. — А ти…?
— Я його колишня дружина.
— Оу…
— Так, згодна. Женя вже просила грошей? — несподівано запитала дівчина.
— Що? — я не розуміла.
— Його сестра вже просила у тебе гроші?
— Ну, було пару разів, але це ж нормально. А чому ти питаєш?
— Тікай від цієї сімейки, якщо не хочеш стати спонсором сестри Кирила, а потім і його мами. Ти знаєш, через що ми розлучилися?
— Кирило сказав, що ти… так би мовити, зловживала особливими напоями й багато гуляла з подругами ночами.
— Зрозуміло… Ось такий вигадник Кирило, анітрохи не здивована. Можеш мені не вірити, це твоє право, але ми розлучилися через те, що його сестра нахабнішала до крайності, коли зажадала грошей на відпустку в Дубаї.
Я нахмурила брови, не вірячи словам колишньої дружини свого нареченого.
— Розумію, це звучить безглуздо, але це правда. Женя занадто прив’язана до Кирила і не хоче бачити поруч з ним жодної жінки, тому робить усе, щоб він залишався сам. Дивна ревність, але таке буває.
— А Кирило що?
— Він потурає їй. Не помітиш, як він почне під найрізноманітнішими приводами просити в тебе гроші для своєї улюбленої сестрички.
Загалом, моя тобі порада — не пов’язуй своє життя з Кирилом і його родиною. Йди від нього, поки не пізно.
— Дякую за пораду, але ми з Кирилом самі вирішимо, що нам робити. Ми кохаємо одне одного. Якщо у вас не вийшло, це не означає, що не вийде у нас.
— Твоє право. Я тебе попередила.
Кілька днів я намагалася перетравити ту розмову з колишньою дружиною Кирила.
У її словах була частка правди, адже мій наречений уже почав просити гроші для своєї сестри то на гулянки з друзями, то на оплату квартири, то на нові чоботи.
Звичайно, мені це здавалося дивним, але я не відмовляла в цих проханнях, вважаючи, що так заслужу довіру зовиці.
Однак та все ще ніяк не хотіла зближуватися зі мною.
А про розмову з колишньою дружиною я Кирилу не розповідала, вважаючи це не таким вже й важливим.
Проте слова колишньої дружини Кирила вплинули на мене. Я почала все частіше помічати недоліки свого нареченого.
Насправді він не був умілим, а просто викликав майстра додому або метушився цілий день, намагаючись прикрутити просту поличку.
Слова, які я вважала компліментами, несподівано перетворилися на замасковані образи або нав’язування того, що я якась не така.
— Тобі не варто одягати цю сукню, — сказав Кирило, коли ми збиралися піти в ресторан.
— Чому? Вона мені подобається.
— У тебе видно живіт і обвисають руки, хіба тобі це подобається?
— Цього взагалі не видно…
— Як хочеш. Можеш йти в цьому, але якщо раптом ти сфотографуєшся і скажеш мені, що у тебе товсті руки, я не буду це заперечувати.
Загалом, я все частіше почала помічати якісь моменти, які мені були неприємні. І я не могла зрозуміти, чи було це раніше, чи все розвинулося зовсім недавно.
Паралельно з усіма цими роздумами щодо свого нареченого, я була завантажена думками про купівлю машини.
Ось уже рік, як я відкладала певну суму зі своєї зарплати, і мені залишалося зовсім трохи до довгоочікуваної покупки.
Кирило прекрасно знав, що я збираю на машину, але одного разу він вирішив, що цими грошима розпоряджатиметься сам.
— Моя сестра виходить заміж, — повідомив Кирило.
— Ого, чудово. Не знала, що в неї є кавалер.
— Уже пів року.
— Чому ти не говорив?
— А навіщо? Це ж справи нашої родини, тобі не обов’язково знати.
— Зрозуміло.
Я бачила, що Кирило хотів сказати ще щось, але, мабуть, він не наважувався сказати це вголос уже як десять хвилин. Але потім все-таки озвучив свої думки.
— Моя сестра хоче зіграти весілля на твої гроші — заявив наречений.
У мене очі на лоб вилізли від такої несподіванки.
— У якому сенсі? На мої?
— Так, у тебе ж є заощадження. У мене таких грошей немає, у сестри теж. Але вона ж твоя зовиця, сім’я все-таки, ти повинна допомогти їй.
— Цікаво…
Я одразу згадала слова колишньої дружини Кирила, коли вона сказала, що Женя вимагала від неї грошей на відпустку.
— Ні, на мене не розраховуй, ці гроші на машину.
— Марино, ти ж добре заробляєш, накопичиш ще. А моїй сестрі ці гроші набагато важливіші. Не будь жадібною.
— Ти взагалі розумієш, що просиш у мене, Кириле? Ти прекрасно знаєш, що я відкладаю з кожної зарплати гроші вже рік.
Своя машина — моя мрія, я не відмовлюся від неї заради весілля твоєї сестри.
— Тож я не можу на тебе покластися. Якою ж ти будеш дружиною, якщо думаєш лише про себе?
— Та що з тобою не так? Гадаєш, це я думаю лише про себе? А твоє прохання, точніше, вимога твоєї сестри, хіба не свідчить про те, що саме ви думаєте лише про себе?
Твоя сестра доросла людина, до того ж виходить заміж. Нехай вона або її наречений оплачують собі весілля, але точно не я.
— Добре, Марино, я тебе зрозумів. Якщо нам не вистачатиме на весілля, ти сама з цим розбиратимешся. Моя сім’я ні копійки після цього не дасть нам на допомогу, так і знай.
Я зовсім не розуміла, чому Кирило злився. Його прохання було надзвичайним, але, здається, для нього це було нормально.
Через кілька днів я взагалі дізналася, що він взяв гроші в банку, щоб оплатити весілля сестри.
Я навіть не могла повірити в таку легковажність свого нареченого.
Причому пізніше він почав звинувачувати мене в тому, що йому довелося це зробити, оскільки я повелася як егоїстка.
Нарешті, все в моїй голові стало на свої місця.
Слова моєї мами, слова його колишньої дружини про те, що зовиця буде витягувати з мене гроші, мої власні спостереження за поведінкою Кирила…
Я вирішила, що не зможу так жити, а намагатися пояснити чоловікові, що це ненормально, було марно.
Тому одного прекрасного дня я зібрала речі Кирила і написала записку.
«Ми розлучаємося. Я зібрала всі твої речі, можеш перевірити.
Не хочу нічого з’ясовувати чи сваритися, просто виїжджай з моєї квартири і забудь про мене. Нехай твоя сестра буде щаслива».
Все це здавалося мені дивним. Приїхавши через два дні додому, я не застала там Кирила і його речей.
Від нього не надійшло жодного дзвінка чи повідомлення, тому я зрозуміла, що зробила правильний вибір.
Незабаром я купила собі машину, про яку мріяла, і зажила колишнім спокійним життям.
Але на побачення я більше не ходила, вирішивши, що кохання прийде до мене тоді, коли цьому судилося статися.
