— Так, моя робота для мене важливіша за сім’ю! А тим більше за ту, де ви і ваш синок наполегливо намагаєтеся сісти мені на шию…
… — Ну і свинарник ти тут розвела, Аліна.
Голос, густий і в’язкий, як торішній мед, вдарив по вухах, вириваючи зі стану глибокого занурення.
Аліна здригнулася. Пальці, які щойно пурхали над клавіатурою, завмерли.
На екрані світилися рядки коду, що спліталися в складну, витончену конструкцію, і ще секунду тому весь світ для неї звужувався до цього мерехтливого прямокутника.
Вона не чула, як у замку провернувся ключ. Вона взагалі нічого не чула, крім ритмічного гулу системного блоку і внутрішнього голосу, який диктував їй наступний логічний крок в архітектурі проекту.
Вона повільно повернула голову. У дверному отворі її кабінету, який колись був звичайною вітальнею, стояли двоє.
Свекруха, Людмила, з піджатими губами і оцінюючим поглядом господині, яка інспектує чуже володіння. І за її плечем — Максим, її чоловік, з виразом винуватої добродушності на обличчі.
Він був тут не як союзник, а як живий щит для своєї матері, як гарант її права перебувати тут і говорити те, що вона говорить.
— Я не розумію, чим ти тут займаєшся цілими днями, — продовжила Людмила, роблячи кілька кроків углиб кімнати.
Її погляд ковзав по стопках технічних документів на столі, по двох порожніх кавових чашках, по розкиданих на дивані чернетках.
— Пил стовпом, на кухні гора посуду, а вона сидить, у свій екранчик дивиться. Хоч би голову помила, чесне слово.
Максим приходить з роботи втомлений, йому затишку хочеться, гарячої вечері, а не ось цього всього.
Максим ніяково кахикнув і пройшов до холодильника, демонстративно даючи зрозуміти, що тема їжі для нього дійсно актуальна.
Його мовчання було голосніше за будь-які слова. Воно говорило: «Мама права, я голодний, а ти працюєш, замість того щоб мене годувати».
Аліна зробила повільний, глибокий вдих, намагаючись утримати всередині крижане роздратування, яке вже почало затоплювати її зсередини. Вона не відірвала погляду від обличчя свекрухи.
— Я вас не чекала. У мене здача проекту через два дні, я працюю майже цілодобово.
Вона сказала це рівним, майже беземоційним тоном, тим самим тоном, яким вона спілкувалася з некомпетентними підрядниками.
Це не було виправданням. Це була констатація факту.
— Працює вона, — простягнула свекруха, і в її голосі зазвучала відверта насмішка.
Вона підійшла ближче до столу, з цікавістю заглядаючи в екран ноутбука, немов намагалася розгледіти там рецепт борщу або схему в’язання.
— Кнопки натискати — це не робота. Робота — це коли ти справою зайнята, будинок в порядку тримаєш, про чоловіка дбаєш.
А це що? Забавки якісь. Максим гарує, сім’ю забезпечує, а ти штани просиджуєш.
Аліна відчула, як напружилися м’язи на її шиї. Вона перевела погляд на чоловіка. Він стояв, притулившись до дверного косяка, і жував яблуко, яке встиг витягнути з холодильника.
Він зустрівся з нею поглядом і відразу відвів очі, втупившись у свої черевики. Зрадник. Не злісний, не підступний, а звичайнісінький, побутовий, боягузливий зрадник.
— Я попрошу вас піти, — вимовила Аліна, розділяючи слова. Її голос залишався спокійним, але в ньому з’явилася сталь. — У мене немає часу на порожні розмови. Мені потрібно закінчити мою роботу.
Людмила видала короткий, каркаючий смішок. Вона подивилася на сина, шукаючи підтримки, і, отримавши у відповідь його безвольний погляд, знову повернулася до Аліни.
Її обличчя спотворила гримаса зверхності. Вона зробила ще один крок, останній, і опинилася впритул до столу.
— Закінчити вона хоче… Зараз ми тобі допоможемо закінчити це твоє сидіння. Швиденько.
— Та що ви кажете? Допоможете? А заробляти гроші ви мені теж допоможете? Чи що?
— Гроші — це не головне! Головне для будь-якої жінки — це її сім’я! Тобто для тебе — це твій чоловік, ну і я!
— Ви обоє живете за мій рахунок, Людмила, тож давайте ви вимкнете зараз «турботливу матусю маленького хлопчика» і залишите мене в спокої? А?
Вона не йшла, вона рухалася з повільною, хижою грацією ситого хижака, який вирішив пограти з жертвою просто від нудьги.
Її впевненість живилася мовчанням сина, його мовчання було її карт-бланшем. Аліна не зводила з неї очей.
У її свідомості, звиклій до суворої логіки алгоритмів, відбувалася миттєва дефрагментація. Всі зайві процеси — ввічливість, родинні зв’язки, соціальні норми — були примусово завершені.
Залишився тільки один, кореневий процес: захист. Захист своєї території, своєї праці, свого розуму, який зараз був повністю втілений у цій гучній машині.
— Пора тобі, дівчинко, згадати, для чого жінка створена. А не для ось цих твоїх іграшок! Чи що, ця «робота» для тебе дорожча за сім’ю вже?!
Людмила зупинилася біля самого краю столу. Її парфуми, терпкі і дешеві, вдарили в ніс, змішуючись із запахом остигаючої кави і гарячого пластику.
— Чоловік повинен приходити в чистий будинок, де на нього чекає гарячий обід і доглянута, ласкава дружина. А не ось це…
Вона обвела рукою кімнату, і її жест був сповнений такого щирого, непідробного презирства, що воно стало майже відчутним.
Аліна перевела погляд на Максима. Він закінчив з яблуком і тепер з лінивим інтересом спостерігав за сценою, що розгорталася.
На його обличчі не було ні тіні збентеження або бажання втрутитися. Навпаки, в куточку його рота причаїлася ледь помітна, але виразна посмішка. Він насолоджувався.
Насолоджувався тим, як його мати ставить на місце його занадто розумну, занадто незалежну дружину.
У цей самий момент він перестав для неї існувати як чоловік. Він перетворився на частину цієї ворожої сили, на додаток до своєї матері, на порожню посудину, наповнену її волею.
Всередині Аліни запанувала абсолютна, дзвінка порожнеча. Не було ні страху, ні образи. Тільки холодне, кристалічне розуміння того, що зараз станеться, і що вона буде робити потім.
Вона бачила цю ситуацію як складне завдання з єдино правильним рішенням.
— Я в останній раз прошу. Не чіпайте мій комп’ютер, — її голос прозвучав тихо, але кожен звук був відточений, як лезо скальпеля.
Людмила розсміялася. Гучно, гучно, насолоджуючись своєю владою і її безсиллям.
— А то що? Кому ти побіжиш скаржитися? Не сміши мене, дитинко. Зараз я покажу тобі, де справжня кнопка «вимкнути» твоє хороше життя.
Її рука, обвішана каблучками з тьмяно виблискуючими каменями, повільно піднялася в повітря. Вона завмерла на мить, даючи Аліні і, що важливіше, своєму синові, повною мірою оцінити значимість моменту.
Це було публічне покарання, екзекуція, покликана продемонструвати, хто в цій родині справжній господар.
Пальці з яскраво-червоним, агресивним манікюром витягнулися і кинулися до темної кришки ноутбука. Час для Аліни сповільнився, розтягнувся, як розплавлена смола.
Вона бачила, як тінь від руки Людмили лягла на клавіатуру, закриваючи собою рядки коду. Вона бачила самовдоволену посмішку на її обличчі. Вона бачила, як Максим схвально кивнув.
І потім кінчик нігтя, схожий на кіготь хижого птаха, торкнувся пластику.
Пролунав тихе, ледь чутне клацання. Цей звук став тригером. Всі запобіжники всередині Аліни згоріли в одну мить, залишивши після себе лише випалене поле і одну-єдину, ясну, як спалах блискавки, думку: «Все».
Рух був не різким, а плавним, майже текучим. Аліна не підскочила, не скрикнула.
Вона просто підвелася зі свого крісла з тією вивіреною ефективністю, з якою робот-маніпулятор бере деталь з конвеєра.
В її очах не було гніву, в них була лише абсолютна, холодна ясність, яка буває на вершині гори після грози.
Людмила, все ще насолоджуючись своїм тріумфом, не встигла навіть відсмикнути руку. Вона побачила лише, як постать невістки виросла над нею, затуливши світло від вікна.
Секунда розтягнулася у вічність. Рука Аліни метнулася вперед. Пальці, звиклі до точності клавіатури, зімкнулися не на плечі чи на руці.
Вони впилися в жорстке, пофарбоване в колір перестиглої вишні волосся біля самої потилиці Людмили.
Хватка була мертвою, позбавленою будь-якого тремтіння. Це було не жіноче дряпання, не істеричний жест. Це був захват.
Людмила видала короткий, здивований вереск, більше схожий на звук, з яким проколюють повітряну кульку.
Її самовдоволене обличчя миттєво спотворилося гримасою болю і здивування. Вона спробувала вирватися, але хватка була залізною.
Аліна, не змінюючи виразу обличчя, зробила крок назад, тягнучи її за собою. Тіло свекрухи, втративши рівновагу, подалося вперед, і вона, спотикаючись на своїх модних, але незручних туфлях, поплелася за невісткою, як ганчіркова лялька.
— Ти… ти що собі дозволяєш?! — просипіла вона, намагаючись вхопитися за стіл, за стілець, за повітря.
Максим, який до цього моменту був пасивним глядачем, застиг з напіввідкритим ротом. Його мозок, очевидно, не міг обробити картинку: його дружина, тиха, розумна Аліна, тягне його матір за волосся через всю кімнату до виходу.
Це не вкладалося в жодні рамки його уявлень про світ, де жінки сперечаються, плачуть, б’ють посуд, але ніколи не роблять такого.
Аліна несла свою ношу до дверей методично, не звертаючи уваги на жалюгідне борсання.
Кожен її крок був вивіреним. Мимо книжкової шафи, мимо дивана, на якому були розкладені її чернетки, мимо вішалки в передпокої.
Це було схоже на вигнання нечистої сили, тільки замість хреста і святої води у неї була лише холодна, концентрована лють.
Вже біля самих дверей, розвернувши Людмилу обличчям до сходової клітки, Аліна нарешті заговорила.
Її голос був тихим, майже шиплячим, але кожне слово впивалося в свідомість, як розпечена голка.
— Так, моя робота для мене важливіша за сім’ю! А тим більше тієї, де ви і ваш синок наполегливо намагаєтеся сісти мені на шию!
З цими словами вона зробила останній, сильний поштовх.
Людмила, втративши останню точку опори, вивалилася з квартири, незграбно змахнувши руками, і з глухим стуком приземлилася на килимок біля порога.
І тільки тоді Максим отямився. Його обличчя почервоніло від раптово нахлинулої крові.
— Ти що робиш?! — заревів він, кидаючись на Аліну.
Його кулак, стиснутий швидше від розгубленості, ніж від реального бажання вдарити, метнувся в її бік.
Аліна не відступила. Вона лише злегка хитнула корпусом убік. Його незграбний удар пройшов повз, і Максим за інерцією пролетів вперед, ледь не врізавшись у дверний косяк.
Вона дивилася на нього так, як дивляться на комаху, яка раптово виявила ознаки агресії. Без страху, з холодною цікавістю.
— Була твоя мати, а тепер просто стороння жінка, яка вторглася в мій будинок. Як і ти.
Вона не стала чекати його відповіді. Зробивши крок назад, вглиб квартири, вона потягнула на себе важкі вхідні двері.
Максим, розвертаючись, побачив тільки її спокійне обличчя і вузьку смужку світла. Двері зачинилися без гупання, з м’яким, але остаточним клацанням замка.
Клацання замка пролунало в оглушливій тиші коридору як крапка в кінці вироку. Максим кілька секунд стояв, дивлячись на гладку поверхню дверей, не в силах усвідомити те, що сталося.
За його спиною возилася на підлозі мати, намагаючись підвестися і одночасно поправити розпатлане волосся. Її голосіння змішувалися з лайкою. Але він її не чув.
Весь його світ звузився до цього шматка дерева і металу, який щойно відокремив його від його життя.
Чоловік провів ніч у матері, слухаючи її нескінченні скарги і плани помсти. Він підтакував, кивав, погоджувався, що Аліна збожеволіла і її потрібно «поставити на місце».
Та приїхав наступного дня після обіду, сповнений праведного гніву і впевненості у своїй правоті. Максим збирався влаштувати їй прочуханку, пояснити, як вона була неправа, і змусити вибачитися перед матір’ю.
Він вставив свій ключ у замкову щілину. Звичний рух, який вже робився тисячі разів. Але сьогодні ключ увійшов лише наполовину і уперся в перешкоду.
Максим нахмурився, витягнув його, перевернув і спробував знову. Той самий результат.
Холодне, неприємне відчуття почало зароджуватися десь у сонячному сплетінні. Він спробував ще раз, вже з силою, марно намагаючись провернути його в замку.
Нічого. Метал впирався в метал.
— Аліна, відчини! — його голос пролунав голосніше, ніж він розраховував. — Досить дутися, треба поговорити.
Відповіддю йому була тиша. Не просто відсутність звуку, а щільна, важка тиша, яка буває тільки в порожньому будинку.
Але чоловік точно знав, що вона там. Він відчував її присутність за цими дверима.
Аліна сиділа за своїм комп’ютером, і він був упевнений, що вона чує кожне його слова. Це усвідомлення розлютило його ще більше.
Максим забарабанив по дверях кулаком. Спочатку несильно, потім вже лютіше.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Відкривай, я тобі кажу! Це і мій будинок! Ти не маєш права мене не впускати!
Удари гулко відлунювали по всій сходовій клітці. З-за сусідніх дверей визирнула зацікавлена старенька, але, зустрівшись з ним поглядом, одразу ж сховалася назад.
Ганьба палила йому щоки. Він дістав телефон, набрав її номер. Довгі гудки. Вона навіть не скидала. Просто не брала трубку. Він подзвонив ще раз. І ще. Безрезультатно.
Його лють почала змінюватися відчаєм. Чоловік перестав стукати і притулився чолом до холодних дверей. Він намагався почути хоч щось: кроки, звук пересувного стільця, клацання мишки.
Але нічого не було. Квартира була німа, як склеп. У цей момент до нього почала доходити вся жахлива простота того, що сталося.
Це не була сварка. Це не була істерика. Це було рішення. Холоднокровне, виважене і остаточне.
Максим згадав її вчорашнє обличчя — спокійне, зосереджене, позбавлене будь-яких емоцій. Аліна не злилася, не кричала. Вона виконувала завдання. Усувала перешкоду.
Він відступив від дверей на крок і подивився на них по-новому. Це були вже не їхні двері. Це були її двері.
Непробивна стіна, яку Аліна звела між своїм світом і ним. Темне вічко дверного відеодзвінка, який він сам встановлював, тепер дивилося на нього, як немигаюче око чужої істоти.
Максим раптом з жахливою ясністю зрозумів, що все, що він говорив вчора своїй матері, все, у що він змушував себе вірити цієї ночі — про її божевілля, про необхідність її «провчити» — все це було лише дитячим лепетом перед обличчям її крижаної рішучості.
Вона не грала в ігри. Вона просто викреслила його.
Максим повільно розвернувся і побрів до сходів. Він більше не відчував ні злості, ні образи. Тільки порожнечу і холод. Чоловік був не просто виставлений за двері. Він був стертий, як непотрібний рядок коду в її ідеально побудованій програмі.
І не було ніякої кнопки «скасувати», щоб повернути все назад…
