Однак одного разу, коли Микита був у відрядженні, до квартири завітала Світлана. Ледь переступивши поріг, вона випалила на одному диханні:
— Я при надії від вашого чоловіка, буду тепер з вами жити!
Цей день став для Наталії переломним, назавжди закарбувавшись у пам’яті. Слова тієї, яка збиралася стати частиною їхньої родини, розривали її серце на шматки.
Здавалося, час завмер, а сама вона розчинилася, немов ранковий туман. Вранці Наталя й гадки не мала, що до вечора її життя кардинально зміниться, а всі мрії і плани розсиплються, як пісочний замок.
Вона готувала вечерю для чоловіка, наспівуючи улюблену мелодію. Настрій був безхмарним.
Скоро мав повернутися з відрядження син. І раптом… Як грім серед ясного неба. Все минуле пронеслося перед очима…
… Наталя народила Микиту в двадцять років. Зустрічалася з молодим чоловіком, який був на два роки молодший, але його батьки противилися шлюбу зі «старою», як вони її називали.
Олексій обіцяв, що, ставши повнолітнім, піде з дому, щоб одружитися. Але доля розпорядилася інакше: на своєму дні народження він отримав довгоочікуваний мотоцикл і загинув на трасі…
Батьки Олексія звинуватили Наталю, вважаючи, що вона «закрутила» сина. Навіть на похорон її не пустили. Будучи на п’ятому місяці, Наталя вирішила не сваритися.
Коли народився Микита, вона прийшла до них, сподіваючись, що з часом батьки Олексія визнають онука — єдине, що залишилося від їхнього сина.
Але мати Льоші навіть на поріг її не впустила, обізвавши дитину неприємним словом.
Після цього Наталя забула дорогу до них. Їй і без того було непросто. Вона росла з бабусею, батьків не знала.
Батько, як розповідала бабуся, покинув матір ще до її появи, а та, коли Наталі було три роки, уїхала за кордон з новим партнером.
Там вони одружилися і завели дітей, але мати просила бабусю не говорити чоловікові про дочку і взагалі забути про неї.
Наталя теж забула. Бабуся заміняла їй обох батьків і була сповнена любові, працюючи навіть на пенсії, щоб забезпечувати онуку.
Коли Наталя носила під серцем дитину, бабуся вже хворіла і більше не могла працювати. Тепер все лежало на плечах онуки.
Закінчивши курси, Наталя працювала манікюрницею в салоні краси, а також прибирала в магазині вранці і виїжджала до клієнток додому.
Після пологів вона повернулася до роботи буквально через день, хоча навантаження трохи знизила. Бабуся дбала про Микиту, який з народження був дивно спокійною дитиною.
Коли йому виповнилося два роки, бабусі не стало. Втративши її, Наталя довго сумувала. Вона влаштувала сина в дитячий садок і почала посилено працювати, відкладаючи гроші на майбутнє.
Мріяла відкрити власну справу. Робота в салоні краси стала їй здаватися занадто важкою, хотілося чогось іншого.
Поки йшло накопичення коштів, Наталя багато читала книг з бізнесу. До того часу, коли Микита пішов у перший клас, у неї були необхідні заощадження.
Почавши з малого, вона незабаром зрозуміла, що їй потрібні додаткові робочі руки, причому чоловічі. Саме тоді вона зустріла Артура.
Цей фахівець відмінно розбирався в справі, і Наталя запропонувала йому постійну співпрацю. Спілкування щодня зблизило їх, і бізнес почав рости разом з їхніми стосунками.
Артур виявився не тільки професіоналом, але й цікавим співрозмовником, начитаним і розумним.
Він завжди знаходив рішення навіть найскладніших питань. Зрештою, він зробив Наталі пропозицію.
Єдине, що бентежило жінку, — це його зовнішня привабливість. Вона вважала, що такі чоловіки рідко бувають вірними. Але Артур не здавався, і вона погодилася.
Однак новий етап життя приніс нові випробування. Микита не хотів приймати чужу людину в їхню сім’ю.
Хоча він нічого не пам’ятав про батька, мати часто розповідала про нього хороше, і хлопчик не хотів, щоб хтось зайняв його місце.
Але Артур знайшов підхід до дитини. Він умів зацікавити, дарував іграшки, водив на змагання і навіть давав «порулити» своїм новеньким автомобілем.
Незабаром Микита сам сказав матері, що згоден на Артура, правда, називати його татом не буде.
Цього Артур і не вимагав. Для нього було достатньо, що Наталя стане його дружиною і у нього з’явиться справжня сім’я, де він буде потрібний і коханий.
Дітей у пари так і не було. Артур звинувачував себе, адже у Наталі вже був син, значить, проблема в ньому.
Але жінка заспокоювала його, кажучи, що все йде так, як має бути. В глибині душі вона боялася, що поява малюка може порушити баланс у родині.
Вона побоювалася, що Артур почне більше любити свою дитину, а Микита це обов’язково відчує. Але, можливо, страх заважав і їй самій опинитися при надії.
Їхній спільний бізнес процвітав, і все здавалося ідеальним. Микита виріс, вступив до університету. Однак до кінця навчання його ставлення до Артура змінилося.
Одного разу він навіть сказав матері, щоб вона замислилася над тим, чи варто продовжувати жити з такою людиною.
Микита чомусь вирішив, що Артур їй невірний, хоча той жодного разу не давав приводу для ревнощів.
Він завжди був уважним, турботливим і проводив вдома майже всі вечори. Але сина ці аргументи не переконали. Його спілкування з Артуром стало холоднішим, ніж раніше.
Після закінчення інституту Микита швидко знайшов престижну роботу. Мати пропонувала йому приєднатися до сімейного бізнесу, щоб набратися досвіду і в майбутньому очолити справу, але він відмовився.
Наталя розуміла, що син усіма силами намагається уникати Артура, тому працювати під його керівництвом для нього було неприйнятно.
Незабаром Микита привів додому наречену. Світлана справила на Наталю гарне враження: скромна, вихована дівчина.
Правда, вона була приїжджою і небагатослівно згадувала про свою сім’ю, яка жила в іншому місті.
За її словами, вона переїхала сюди для навчання. Коли Микита оголосив, що збирається одружитися, Наталя щиро зраділа за сина.
Однак одного разу, коли Микита був у відрядженні, до квартири завітала Світлана. Ледь переступивши поріг, вона випалила на одному диханні:
— Я при надії від вашого чоловіка, буду тепер з вами жити!
— Світлано, заходь, — спокійно відповіла Наталя, вирішивши, що невістка просто помилилася від хвилювання. — Роздягайся, зараз Артур прийде з роботи, будемо вечеряти.
Не переживай так. Звичайно, живи поки з нами, а коли одружитеся, ми вам квартиру купимо. Переїдете. Я рада, що мій син скоро стане батьком!
— Наталя Валентинівна, ви взагалі мене почули? — тихо запитала Світлана. — Я чекаю дитину від Артура!
— Тобто? Я не помилилася? Ти не помилилася?
— Ні! Я ношу дитину Артура, і мені ніде жити. Вибачте.
Наталя облизнула пересохлі губи, налила склянку води і залпом випила її. Потім сіла на стілець і почала мовчки м’яти край фартуха.
— Як же так сталося? — нарешті з трудом вичавила вона.
— Як у всіх, — байдуже знизала плечима Світлана. — Коли я познайомилася з Артуром, я не знала, що він одружений.
Він говорив, що розлучається, але не може оформити це офіційно через спільний бізнес. А потім я зустріла Микиту і відразу зрозуміла, що кохаю його по-справжньому.
Я чесно розповіла про це Артуру, але він не хотів мене відпускати. Коли Микита привів мене до вас знайомитися, я побачила Артура і все зрозуміла.
Він став ще наполегливішим, вимагав, щоб я кинула Микиту, обіцяв розлучитися з вами і забрати мене. Але я не хотіла більше мати з ним нічого спільного.
Наталя слухала, не вірячи своїм вухам. Вона вирішила, що це якийсь розіграш. Хіба таке можливо?
Вона помітила, що Артур трохи нервував, коли Світлана вперше прийшла в будинок з Микитою, але списала це на хвилювання від того, що син стає дорослим і скоро почне самостійне життя.
Світлана відтягнула комір светру і попросила дозволу попити води. Наталя кивнула. Дівчина зробила кілька ковтків і продовжила:
— Я дізналася про свій стан, коли Микита вже поїхав у відрядження. Розповіла про це Артуру, а він зажадав, щоб я позбулася дитини. Казав, що не хоче проблем.
Я б і сама була рада, щоб цієї дитини не було, і Микита ніколи б не дізнався про мою ганьбу, але не можу цього зробити. Боюся, що якщо зараз позбудуся, то потім взагалі не зможу мати дітей.
Загалом, Артур розлютився і перестав оплачувати квартиру, яку зняв для мене, коли зробив своєю коханкою.
Він наполіг, щоб я звільнилася з роботи, щоб міг приїжджати до мене в будь-який час. Сьогодні оренда закінчилася, мене виселили, а мені нікуди йти і немає грошей.
Я вирішила розповісти вам все як є. Розумію, що втратила Микиту, але іншого виходу у мене немає. Ви тільки не подумайте, я не приховувала від нього, що жила з чоловіком старшим за себе, але не кохала його, і між нами все скінчено.
Єдине, чого я не змогла сказати, — це те, що цим чоловіком виявився Артур. Я не знаю, що тепер робити.
— Зробив коханкою…, — гірко посміхнулася Наталя.
— Саме так, — почервонівши, відповіла Світлана. — Ви знаєте, як він наполегливо залицявся: квітами завалював, подарунками, обіцяв весь світ подарувати.
— А те, що він не залишався ночувати і залишав тебе одну у вихідні, не бентежило?
— Звичайно, я питала, але він завжди знаходив переконливі виправдання. Казав, що це тимчасові зобов’язання заради бізнесу, а після розлучення ми будемо разом.
У цей момент повернувся Артур. Зайшовши на кухню, він потер руки і поцілував дружину, потім здивовано поглянув на Світлану:
— У нас в гостях невістка! Відразу й не зрозумів.
— Все ти зрозумів! — відштовхнула його Наталя. — У нас в гостях твоя коханка! Давай називати речі своїми іменами. І коли ти збирався повідомити мені про розлучення?
— Про що ти, Наталонькм? Що за маячня? Яке розлучення? Яка коханка? Що вона тобі наговорила?!
— Я тільки правду розповіла, — зухвало заявила Світлана, спопеляючи його поглядом.
— Яку правду? Про що ви? А-а-а! Все зрозуміло! — розсміявся Артур. — Наталя, наречена нашого Микити, дізнавшись, що ми небідні, вирішила таким чином з нас грошей потягнути. Гарна ідея!
— Що ти кажеш? — щоки Світлани спалахнули. — Я ніколи у тебе грошей не просила, хоча знала про бізнес. І дорогих подарунків ти мені не дарував.
І я не брешу! Ось! — вона увімкнула запис на диктофоні. — Я передбачала, що таке може статися, коли ти почав шантажувати мене. І мені нічого не потрібно! Чуєш, нічого!
Просто ця дитина не тільки моя, але і твоя, а я залишилася на вулиці без засобів до існування і без роботи — через твою ж примху.
Ти змусив мене прийти сюди! Я не знайшла іншого виходу. Додому поїхати не можу, батько мене з таким додатком на поріг не пустить. Що мені робити? У річку з моста?
Світлана гірко розридалася, а Артур зблід, готовий у будь-який момент змусити її замовкнути навіть силою.
— Не треба так дивитися на неї, — сказала Наталя і вказала на двері. — Пів години тобі на збори.
Артур впав перед Наталею на коліна, обхопивши її ноги:
— Пробач мене, кохана, пробач! Це біс спокусив! Без тебе я не зможу! Ну… Ти ж знаєш, чоловіча природа, нас завжди тягне на новеньке.
— Забирайся, — холодно гримнула Наталя. — Ти хоч зрозумів, що зараз сказав? Встань і йди. Ти жалюгідний!
Світлана стояла, притиснувшись до підвіконня, боячись дихати, коли він кинув на неї злісний погляд.
— Переночуєш у мене, а завтра будемо думати, — сказала Наталя.
Артур пішов без речей, грюкнувши дверима і пообіцявши повернутися. Наталя мовчки нагодувала гостю, постелила їй у прохідній кімнаті, а сама влаштувалася на дивані в кімнаті Микити і замислилася.
Вона допомагає коханці свого чоловіка, тій, яка хотіла обдурити її сина. Збожеволіла? Але сил боротися з ситуацією у неї просто не було. Та й куди її відправити?
Якщо Світлана зважиться щось із собою зробити, Наталя до кінця життя не зможе себе пробачити. Артур нехай живе зі своїми гріхами, а її серце не кам’яне.
Вранці, після безсонної ночі, Наталя зателефонувала на роботу, попередила помічницю, щоб не чекали її, і приготувала для Світлани сніданок. Та увійшла на кухню з винуватим виглядом.
— Вибачте мене, Наталя Валентинівна. Я справді не знаю, що тепер робити. Я не звинувачую Артура повністю в усьому, що сталося.
Адже і своя голова повинна бути. Але я не встояла перед його залицяннями. Довірилася йому, як дурненька.
Наталя розуміла. Артур умів спокушати жінок, кому, як не їй, це знати? Та й не дарма вона завжди побоювалася, що подібне може статися.
— Прошу тебе про одне, — глухо сказала Наталя. — До повернення Микити нічого йому не кажи.
— Добре, — кивнула Світлана, знову поглянувши на Наталю із благанням. — Скажіть, чи зможете ви мене пробачити?
— За що? Якщо ти не знала… — Наталя поставила перед нею тарілку з кашею і сік. — Їж, не мори дитину.
— Дуже вам дякую! Мені дуже шкода, справді. Ця дитина мені абсолютно не була потрібна. Артур переконував, що у нього не може бути дітей.
— А ти впевнена, що це дитина Артура? — запитала Наталя. — А не Микити?
— Впевнена, — рішуче заперечила Світлана. — З Микитою у нас нічого не було. Адже ми не так давно познайомилися. Він ставився до мене з такою трепетною турботою…
А я просто не могла дозволити собі зблизитися з ним після того, як дізналася, що він син Артура. Нехай і не рідний. Я думала, час розставить все на свої місця, але відчувала себе жахливо винною перед ним.
Артур був моїм першим і єдиним чоловіком, і тепер я гірко шкодую про це. Вибачте, що вам доводиться вислуховувати все це.
Світлана зробила ковток соку і не змогла стримати сліз.
— Ну ось що, — Наталя підійшла до вікна і задумливо подивилася вдалину. — Не варто розводити вогкість. Що сталося, те сталося. На краще чи ні — час покаже. Але я точно позбулася бруду. І ти не реви.
Світлана кивнула і, тремтячою рукою зачерпнувши ложку каші, спробувала взяти себе в руки. У цей момент задзвонив її телефон.
— Це він… Артур, — тихо промовила вона і ввімкнула гучний зв’язок.
— Сподіваюся, ти вже пішла від Наталі? — голос Артура був холодним і грубим. — Слухай уважно!
Якщо не позбудешся дитини, можеш забути про будь-яку підтримку з мого боку. Вирішуй сама, але врахуй — я буду діяти.
Наталя вихопила телефон і відповіла тим же тоном:
— А ти врахуй, що твої витівки рано чи пізно повернуться до тебе ж.
— Наталя, — Артур зменшив тиск. — Чому ти досі терпиш цю авантюристку? Вона ж явно використовує тебе в своїх цілях.
— Якщо хтось і використовував мене всі ці роки, то це ти, Артур, — спокійно парирувала Наталя і скинула дзвінок.
Здавалося, ніби весь світ навколо неї зник. Такий поворот подій навіть у найстрашнішому сні не міг їй приснитися.
Однак Наталя не збиралася показувати свої справжні почуття. Вона глибоко зітхнула, подивилася на Світлану, яка тремтіла, немов осіннє листя на вітрі, і її серце стиснулося від жалю.
Жінка згадала себе — як їй було боляче, коли батьки Олексія відмовилися прийняти її, як вона страждала, втративши кохану людину.
Але у неї була бабуся, яка завжди підтримувала її. А у Світлани нікого поруч не було.
— Який у тебе термін? — запитала вона, щоб відволікти дівчину.
— Я не знаю, — Світлана почервоніла. — Я ще не була у лікаря.
— А тест хоч робила?
— Ні… — Світлана злякано подивилася на неї.
— І як ти взагалі вирішила, що в тебе буде дитина?
— Затримка… Вже другий місяць. Коли познайомилася з Микитою, все закрутилося так, що я тільки отямилася, коли він поїхав у відрядження.
— Послухай, люба, а з чого ти взяла, що при надії? Ти ж розумієш, що це серйозна справа, не можна покладатися на здогадки.
Світлана дивилася на Наталю розгублено, а та лише похитала головою.
— Звідки ти така наївна? Давай збирайся, поїдемо до лікаря.
Світлана мовчки кивнула. Наталя зателефонувала своїй давній подрузі, власниці невеликої клініки, і попросила прийняти їх без запису.
— Дитини немає, — сказала лікар, піднімаючи окуляри. — Просто збій. Можливо, на нервовому ґрунті або з іншої причини. Аналізи взяли, результати будуть пізніше.
— Ось бачиш, — посміхнулася Наталя, виходячи з клініки. — Коли ти зустріла Микиту, почалися переживання через Артура. Ось тобі і причина збою.
Пощастило тобі, що не доведеться виховувати дитину від такого «татуся». І мені теж пощастило.
Дізналася правду про того, кому сліпо довіряла. Микита намагався попередити, а я не слухала.
— Дякую вам, Наталя Валентинівна, — прошепотіла Світлана, червоніючи. — Я зараз заберу речі і поїду додому.
Подзвоню батькові, щоб переказав гроші на квиток. З Микитою, напевно, більше не зможу побачитися…
— Ні вже, — категорично заперечила Наталя. — Ти повинна дочекатися Микиту і розповісти йому всю правду. А далі вирішуйте самі, як бути.
— Я не зможу… Йому буде занадто важко це прийняти. Ви скажіть йому все, будь ласка. Нехай знає, що я дійсно його люблю.
Але, повернувшись додому, жінки були здивовані: Микита вже стояв у дверях.
— Щось сталося, синку? — стурбовано запитала Наталя.
— Це ви скажіть, що сталося, — Микита переводив погляд з матері на наречену. — Мені сьогодні вранці подзвонив Артур.
Розповів багато цікавого. Відпустили раніше, я доробив справи і прилетів найближчим рейсом.
— Ось же… — Наталя ледь стрималася, щоб не вилаятись вголос.
— Якщо так, то слухай, — зітхнула вона, розуміючи, що Світлана зараз не в змозі говорити. — Вибач, що не послухала тебе раніше. Ти був правий.
— Та я його!.. — Микита вдарив кулаком по стіні. — Мразота, а не людина. Я бачив його з молодими дівчатами, мамо. Просто не міг тобі сказати, а мої натяки ти ігнорувала.
— Ми всі стали жертвами однієї людини, — сказала Наталя. — Але заради нього псувати своє життя не варто.
Я вирішила жити далі і радіти тому, що позбулася цього бруду. А ви вирішуйте самі, як вам бути. Знаєте, а поїду я до тітки Ані, давно не бачилися.
Коли Наталя повернулася, вдома був тільки Микита.
— Посварилися? — тихо запитала вона.
— Ні, я відвіз Свєту на вокзал, купив квиток. Ми вирішили пожити окремо. Обом буде важко після всього, що сталося.
Особливо коли той, кого вважав майже батьком, виявляється такою людиною… Я не можу, і Свєта теж.
— Микита, а ти її кохаєш? — запитала Наталя.
— Не знаю… Думаю, так. Час покаже.
Час показав, що вони не могли прожити один без одного і дня. Цілими вечорами спілкувалися по відеозв’язку, листувалися протягом дня.
Через місяць подали заяву в РАГС через інтернет, і за тиждень до весілля Світлана приїхала разом зі своїм батьком, який, як з’ясувалося, виховував дочку один.
— Тільки мені одній здалося, що наші батьки чудово виглядають разом? — жартома запитала Світлана після весілля.
— Ні, всі це помітили, — посміхнувся Микита. — Тітка Аня навіть сказала: «Яка пара!» Багато хто подумав, що вона говорить про нас, але вона підморгнула мені і глянула на них.
— Я б не заперечувала, якби у них щось вийшло.
— А давай допоможемо?
Світлана підбігла до батька:
— Тату, попроси Наталю Валентинівну показати тобі місто! — загадково посміхнулася вона, поглянувши на свекруху.
— А я вже пообіцяла Олександру побути його гідом, — відповіла та, і молодята зрозуміли: у їхніх батьків починається нове життя. Обоє сяяли щастям, яке неможливо було приховати.
