Я довго дивилася на телефон. Олексій дзвонив утретє за вечір, але я не брала трубку.
На екрані світився час — пів на одинадцяту. Раніше о цій порі я б уже мила посуд після вечері, протирала стіл.
Тепер сиділа на дивані з чашкою чаю і думала про те, як усе змінилося за якихось три тижні.
А почалося все з того самого вечора…
Я прибігла додому після роботи близько восьмої, швидко кинула сумку на стілець і дістала з холодильника котлети, які приготувала вранці.
Олексій увійшов на кухню, коли я ставила сковорідку на плиту.
— Ну і де вечеря, Іро? — він говорив спокійно, але я відразу відчула напругу в його голосі.
— Зараз розігрію, через п’ять хвилин все буде.
Він підійшов до столу, провів пальцем по стільниці.
— Пил. Знову пил усюди. Ти взагалі прибираєш?
Я мовчала, перевертала котлети. Руки тремтіли — від втоми чи від образи, не знаю.
— Я втомлююся, Льошо. Я ж тепер працюю.
— Це не твоє завдання — працювати! — він підвищив голос, і я здригнулася. — Навіщо тобі ця робота, якщо вдома брудно, вечері немає, я як дурень чекаю?
Господи, ну скільки можна. Я ж пояснювала — грошей не вистачає. Чи він думає, що манікюр раз на три місяці — це нормально?
— Нам потрібні гроші, — сказала я тихо. — Твоєї зарплати не вистачає навіть на нормальні продукти.
— Треба бути економнішою! Інші дружини справляються, а ти…
Він замовк, відвернувся до вікна. Я вимкнула плиту, поставила тарілку перед ним. Сіла навпроти, відчуваючи, як всередині все стискається в тугий вузол.
— Послухай, — Олексій подивився на мене. — Давай поживемо окремо. Мені потрібен час, щоб усе переосмислити.
— Що? — я не зрозуміла відразу.
— Відпочинемо один від одного. Друг порадив — каже, у них з дружиною так вийшло, потім усе налагодилося.
Я переїду до мами на деякий час, а ти тут подумай, як хочеш жити далі.
Він встав, навіть не доторкнувшись до їжі. Вийшов із кухні.
Я залишилася сидіти, дивлячись на тарілку з котлетами. У горлі стояла грудка, дихати було важко.
Він йде. Просто так бере і йде.
Через годину Олексій зібрав сумку і пішов. Квартира моя — дісталася від бабусі, тож виїжджати довелося йому.
Я проводжала його до дверей, намагалася щось сказати, але він лише махнув рукою.
— Зв’яжемося.
Двері зачинилися. Я стояла в коридорі й слухала тишу.
Такої тиші в нашій квартирі давно не було. Ніякого хропіння зі спальні, ніякого бурчання, ніяких докорів.
Перші два дні я ридала. Не могла зупинитися — плакала на роботі в туалеті, плакала вдома на кухні, плакала перед сном.
Що я буду робити сама? Як я впораюся? Дзвонила мамі, вона приїжджала, гладила мене по голові, як маленьку.
— Доню, може, це й на краще, — сказала вона тихо, витираючи мені сльози. — Ти поглянь на себе. Ти ж зовсім загнала себе.
Вона дістала з сумки гроші, сунула мені в руку.
— На фарбування волосся. Не економ на собі, Ірино.
Я дивилася на купюри й відчувала, як щось ворушиться всередині. Злість? Образа? Не знаю.
Але я раптом подумала — адже правда, коли я востаннє думала про себе?
На третій день зателефонувала Таня. Моя подруга, з якою ми дружимо ще зі школи. Голос у неї був бадьорий, майже веселий.
— Ірко, досить сумувати! Одягайся, за годину чекаю на тебе. Підемо на танці!
— Які танці, Таня? Мені не до того.
— Ось саме до того! Я не дам тобі перетворитися на овоч. Одягайся і виходь!
Я хотіла відмовитися, але знайшла лише слабкі відмовки. Таня не слухала.
— Все, вирішено. Чекаю!
Я подивилася на себе в дзеркало. Розпатлане волосся, стара домашня кофта, обличчя опухле від сліз. Боже, на кого я схожа.
Натягнула джинси, знайшла в шафі світлу блузку. Нафарбувалася — руки тремтіли, туш розмазалася. Витерла, спробувала знову. Вийшло якось.
Танцювальна студія знаходилася в сусідньому районі, у підвалі старого будинку. Таня тягла мене за руку, я опиралася.
— Тань, я не вмію танцювати.
— Та там навчишся, не переймайся!
Зал був невеликий, із величезними дзеркалами на стінах. Пахло потом і дешевим освіжувачем повітря. Підлога скрипіла під ногами.
Жінок було близько п’ятнадцяти — всі різного віку, всі веселі, розмовляли одна з одною.
Увімкнули музику. Інструкторка показувала рухи, всі повторювали. Я стояла в кутку й почувалася дерев’яною. Тіло не слухалося, ноги плуталися.
Що я тут роблю? Навіщо?
Подивилася на себе в дзеркало — і раптом побачила. Не втомлену домогосподарку, не забиту дружину. Просто жінку, яка намагається рухатися під музику.
І на моєму обличчі була посмішка. Невпевнена, збентежена — але посмішка.
— Ось! — Таня підбігла до мене. — Поглянь на себе, красуне!
Я засміялася. Вперше за ці дні — засміялася по-справжньому.
І відчула, як щось відпускає всередині. Наче туга мотузка, якою мене зв’язували всі ці роки, трохи ослабла.
Мені добре. Вперше мені просто добре.
Наступного дня Олексій зателефонував. Я була на роботі, взяла слухавку.
— Як ти там? — голос сухий, діловий.
— Нормально.
— Рахунок за комунальні прийшов, скинь мені половину.
— Добре.
Пауза. Я чула, як він дихає у слухавку.
— Прибралася хоч?
Ось воно. Знову почалося.
— Олексію, тобі-то яка різниця?
— Ну як яка? Це ж наша квартира.
— Моя квартира, — сказала я твердіше, ніж планувала.
Він роздратовано видихнув.
— Ось саме в цьому вся проблема, Іра. Ти зовсім відбилася від рук.
Я поклала слухавку. Просто так — натиснула червону кнопку і поклала телефон на стіл. Руки не тремтіли. Всередині було спокійно.
Я більше не буду виправдовуватися. Не буду.
Удома було тихо. Я заварила каву, сіла біля вікна. У вазі на столі стояв гіацинт — зовсім засохлий, я все забувала його викинути.
Зараз встала, викинула суху квітку, налила у вазу свіжої води. Завтра куплю нові квіти.
Таня дзвонила щодня. Запрошувала на прогулянку, в кіно, на танці.
Я почала ходити — спочатку через силу, потім із зацікавленням.
На роботі помітили, що я стала активнішою. Начальник викликав до себе.
— Ірино, ми думаємо підвищити вас. Зарплата буде більшою, але й відповідальності додасться. Згодні?
Я кивнула, не вірячи своїм вухам.
— Згодна.
Я впораюся. Я зможу.
Через два тижні ми з Танею купили путівки на море. Недорогі, на тиждень.
Я довго сумнівалася — чи можна витрачати гроші на себе? Але потім подумала — а чому ні?
Море було теплим, вітер солоним. Ми валялися на пляжі, їли морозиво, базікали до ночі. Таня фотографувала мене на телефон.
— Подивися на себе! Ти ж світишся!
Я взяла телефон, подивилася на фотографію. Засмагле обличчя, розпатлане волосся, широка посмішка. Це справді я?
— Ти прямо як героїня серіалу після розлучення, — реготала Таня. — Знайшла себе!
— Я й справді знайшла, — сказала я тихо.
Коли повернулася додому, Олексій знову подзвонив. Цього разу відразу перейшов до справи.
— Давай зустрінемося. Поговоримо.
— Про що?
— Ну як про що? Про нас. Треба вирішити, що робити далі.
Я погодилася. Домовилися зустрітися в кафе «Тістечка та кава» — нашому старому місці, де ми часто бували раніше.
Прийшла першою. Замовила каву, сіла біля вікна.
Над дверима задзвенів дзвіночок — увійшов Олексій. Він виглядав втомленим, змарнілим. Сів навпроти, кивнув офіціантці.
— Мені фісташкове, будь ласка.
Мовчали хвилину. Я пила каву маленькими ковтками, дивилася у вікно. Він крутив у руках телефон.
— Слухай, Іро, у мами зовсім неможливо жити. Вона лізе в усі мої справи, пилить з ранку до вечора. Я втомився.
А я не втомилася, коли ти пилив мене?
— Мені шкода, — сказала я рівно.
— Ну то що? Ти схаменулася? Звільнишся з цієї роботи? Повернемося до нормального життя?
Я подивилася на нього. На його впевнене обличчя, на звичну позу — він відкинувся на спинку стільця, схрестив руки на грудях. Він навіть не сумнівається, що я погоджуся.
— Олексію, я не хочу повертатися.
Він нахмурився.
— Тобто як?
— Я зрозуміла, що нам краще розлучитися. Ми не підходимо одне одному.
— Що?! — він випростався. — Ти серйозно?!!
— Абсолютно.
Його обличчя почервоніло.
— Ти змінилася, Іро. Я тебе не впізнаю.
— А я вперше впізнала себе, — сказала я спокійно.
Він різко встав, ледь не перекинувши стілець.
— Ну, як хочеш! Ще пошкодуєш!
Розвернувся і вийшов. Дзвіночок над дверима задзвенів. Офіціантка підійшла до мене.
— З вас двісті тридцять гривень.
Я мовчки дістала гроші. Навіть за своє замовлення не заплатив. Як завжди.
Вдома я дістала з шафи стару валізу. Зібрала речі Олексія — сорочки, джинси, бритву, книги. Акуратно склала все, закрила валізу.
Винесла в коридор. Нехай забирає, коли захоче.
Повернулася на кухню. Вчора купила в магазині свіжі квіти — хризантеми, жовті та білі. Поставила у вазу, налила води.
На плиті закипав чайник — я заварила свій улюблений чай, який Олексій терпіти не міг. Казав, пахне соломою.
Сіла біля вікна з чашкою. Відкрила вікно — увірвалося свіже повітря, що пахло дощем і листям. Був початок жовтня, дерева жовтіли.
Я вільна. Вперше за стільки років я можу робити те, що хочу.
Телефон завібрував. Повідомлення від Тані: «Ну що, як пройшло?»
Я набрала відповідь: «Розлучаюся. І почуваюся чудово».
Майже відразу прийшла відповідь: «Ну, це треба відзначити! Завтра ввечері!»
Я посміхнулася. Допила чай, помила чашку. Подивилася на квартиру — моя квартира, мої речі, моє життя.
Ніхто не буде бурчати, що пильно. Ніхто не буде вимагати вечерю вчасно. Ніхто не буде говорити мені, що я повинна сидіти вдома.
Я буду жити для себе. Нарешті.
Наступного ранку прокинулася від яскравого сонця. Встала, потягнулася.
Зварила каву, дістала з холодильника йогурт. Увімкнула музику — голосно, як раніше не могла, бо Олексію заважало.
Задзвонив телефон. Олексій.
— Я приїду за речами сьогодні ввечері.
— Добре. Валіза в коридорі.
— Іра, може, ти ще подумаєш?
— Ні, Льошо. Я вже все вирішила.
Він помовчав.
— Ну, як знаєш.
Поклав слухавку.
Я увімкнула воду в душі, роздяглася. Подивилася на себе в дзеркало. Звичайна жінка сорока двох років.
Не молода, не стара. Трохи повненька, волосся з сивиною. Але в очах — блиск. Живий, справжній блиск.
Мені подобається ця жінка в дзеркалі.
Після душу одягла джинси і нову блузку, яку купила минулого тижня. Яскраву, синю.
Олексій казав, що мені не пасує синій колір. А мені подобається.
Зібралася на роботу. Біля дверей побачила валізу з речами чоловіка. Скоро він забере її, і все. Ця глава закрита.
На вулиці був теплий осінній день. Листя шаруділо під ногами. Я йшла до зупинки і думала про те, що ввечері піду на зустріч з Танею.
Потім у суботу знову на танці. Наступного місяця хочу записатися на якісь курси для підробітку онлайн — давно мріяла.
У мене стільки планів. І всі вони — для мене.
На роботі начальник похвалив за проект. Колеги запросили на обід. Я погодилася — раніше завжди відмовлялася, поспішала додому готувати вечерю.
Тепер можу нікуди не поспішати.
Увечері, коли повернулася додому, валізи в коридорі вже не було.
Олексій забрав речі, поки мене не було. Напевно, спеціально вибрав час, щоб не зустрічатися.
І правильно. Так простіше.
Я зняла туфлі, пройшла на кухню. Поставила чайник. Підійшла до вікна — у вазі стояли хризантеми, свіжі й яскраві.
За вікном повільно темніло, запалювалися вогні в сусідніх будинках.
Телефон завібрував. Таня: «Виходь уже, чекаю біля під’їзду!»
Я схопила куртку, сумку. Поглянула в дзеркало у передпокої — поправила волосся, нафарбувала губи.
Нічого, цілком пристойно.
Вибігла на вулицю. Таня стояла біля машини, махала рукою.
— Ну нарешті! Поїхали святкувати твою свободу!
Я сіла в машину, зачинила двері.
— Поїхали.
Таня увімкнула музику, машина рушила. Я дивилася у вікно на будинки, дерева, людей, що пропливали повз.
Усередині було тепло й спокійно.
Я впораюся. Я вже справляюся. І мені добре — так добре, як давно не було.
