Мишко ріс із мамою. Вона йому розповідала про те, що його татко віддав Богу душу, виконуючи небезпечне завдання рятувальника. І років до п’яти він їй вірив, уявляючи, що його тато – справжнісінький герой.
Але потім, подорослішавши, він знайшов багато нестиковок у її розповіді.
А потім остаточно переконався в тому, що мама його обманює, коли бабуся якось в гніві сказаала, що, слава Богу, Мишко не в свого недолугого батька вдався.
Звісно, вона потім намагалася знайти виправдання своїм словам, але хлопчик уже все зрозумів.
Тато – не герой. Він просто їх із мамою покинув.
Спочатку Мишко страждав. Як же так? Що він йому зробив? Він же хороший.
Мама з бабусею завжди кажуть, що він чудовий хлопчик.
Чомусь Мишкові здавалося, що пішов батько саме через нього. І врешті-решт він запитав маму про це.
Мама тоді дуже засмутилася.
Сказала, що Мишко абсолютно ні до чого. І якби тато був розумним, то він залишився б і побачив, який чудовий у нього син.
І Мишко тоді зрозумів, що тато виявився просто дурним боягузом. І тоді він вирішив, що ніколи не стане таким, як його тато.
Він буде розумним і сміливим. І маму не кине, і завжди їй у всьому допомагатиме.
***
Валерія жила з татом.
Мама в неї не стало, коли їй було всього два рочки. Тому Лера не пам’ятала її.
Так, часом виникав якийсь образ, який дуже швидко зникав. А от тато без мами сумував.
Лері він цього ніколи не казав, але дівчинка бачила, коли він дивиться на мамине фото, у нього одразу очі стають дуже сумними. І на кілька секунд він завмирає.
Лера теж, звичайно, сумувала. Але тільки через те, що сумує тато. Їй подобалося, коли її тато веселий, грається з нею та усміхається.
А коли він ставав сумним, Лері хотілося одразу плакати.
З татом вони жили в однокімнатній квартирі, й на той момент, коли Лдівчинці виповнилося сім, тато прийняв рішення переїхати у більшу квартиру.
Доньці потрібна була своя кімната, де вона відпочиватиме та робитиме уроки.
Продавши своє житло й додавши ще грошей, тато купив велику двокімнатну квартиру в іншому районі столиці – на Виноградарі.
Лері там одразу сподобалося, і навіть не через те, що тепер у неї була своя кімната, в якій стояло велике (за мірками дівчинки) ліжко, своя шафа та довгий, на все вікно, письмовий стіл.
Ні, їй сподобався новий будинок, бо у дворі був просто величезний дитячий майданчик, де завжди гуляло багато діток.
З одним хлопчиком Лера познайомилася на другий день після переїзду. Вони були майже сусідами – він жив у сусідньому під’їзді, але так само, як і Лера, на п’ятому поверсі. Звали його Мишко.
Того дня дівчинка вийшла одна на вулицю, бо тато збирав меблі й не міг піти з нею.
Узявши з дівчинки обіцянку, що вона нікуди не піде з майданчика, тато відпустив її.
У Лери на руці був модний годинничок, яким можна було телефонувати, і за допомогою якого тато завжди міг побачити, де знаходиться донька.
Вона одразу підбігла до гойдалки, яка щойно звільнилася, і тільки-но сіла, як до неї підійшов старший хлопчик і звелів злазити.
— Я хотів покататися, – промовив він, – злазь, давай.
— Я погойдаюся, а потім ти, – заперечила Лера.
Тато вчив її, що жити треба чесно. І зараз дівчинка чинила чесно: вона ж перша сіла на гойдалку, отже, й кататися повинна першою.
Але хлопчик схопився за гойдалку, не даючи Лері розгойдуватися. І тоді підійшов Мишко.
— Дай їй покататися, вона перша сюди прийшла, – впевнено заявив він.
— Іди звідси, – огризнувся цей нехороший хлопчик.
— Сам іди, або я крикну на весь майданчик, що ти заважаєш іншим!
Той лише усміхнувся, а Мишко набрав повні легені повітря й закричав:
— Цей хлопчик…
Домовляти він не став, бо дитина тут же пішла, оскільки на них спрямувалися погляди всіх присутніх.
— Здорово ти придумав! – промовила Лера. – Я б так не змогла.
— Та такі, – кивнув він у бік того хлопчака, що втік, – тільки базікати й уміють. А насправді боягузи. А я не боягуз.
— Це точно! – підтвердила дівчинка, що гойдалася. – Мене Лера звати.
— А я Мишко.
З цього дня почалася їхня міцна дружба.
Та й вийшло так, що вони пішли вчитися в одну школу й навіть в один клас.
У свій перший день вони сіли разом, і їх одразу охрестили нареченим і нареченою.
Але їм було все одно, бо вони знали, що вони друзі, а ще Мишко вмів дуже хитро справлятися з кривдниками.
За кілька місяців міцної дружби, коли Мишко з Лерою поверталися додому зі школи, у них зайшла розмова про батьків.
— Я сьогодні одна вдома, – гордо сказала Лера, – тато після відпустки вийшов на роботу. І мені доведеться самій гріти собі їсти.
— А твоя мама теж працює? – запитав Мишко.
— У мене немає мами, – знизала плечима Лера.
— Як?! – Мишко навіть зупинився. Він не уявляв, як це – жити без мами.
— Ну, так. Вона там, на небі. Ми з татом удвох живемо.
— Зрозуміло, – протягнув Мишко. – А в мене тата немає.
— Тата немає… – розгублено повторила Лера. – Він теж на небі?…
— Не знаю. Він нехороша людина, слава Богу, я не в нього вдався, – повторив Мишко бабусині слова.
— Зрозуміло, – зітхнувши, як доросла, протягнула Лера.
Тема розмови змінилася, та й до будинку діти майже підійшли.
Мишко, як справжній джентльмен, провів Леру до під’їзду, хоча його під’їзд був ближче.
— А знаєш, що я подумала, – промовила Лера. – А давай познайомимо мого тата з твоєю мамою?
— Навіщо? – запитав Мишко.
Лера закотила очі. Так робила їхня вчителька, коли була незадоволена відповідями дітей. І Лері здавалося, що це цікаво виглядає.
— Ти, начебто, розумний, а таких простих речей не розумієш. Вони одне одному сподобаються, а потім одружаться. І ми станемо братом і сестрою.
— А якщо не сподобаються? – запитав Мишко.
— Ну, у тебе гарна мама? – уточнила Лера.
— Дуже, – з гордістю вимовив Мишко.
— От. А у мене дуже гарний тато. Вони точно одне одному сподобаються.
Мишкові ідея здалася дивною, але він усе одно кивнув.
Дівчаткам видніше, хто й кому повинен подобатися.
Вони домовилися, що у вихідні попросять своїх батьків зводити їх в ігровий центр, який знаходився недалеко від дому.
— Запам’ятав? О дванадцятій там! – суворо промовила Лера.
— А якщо мама о дванадцятій не зможе?
— Зроби так, щоб змогла! Скажи, – Лера задумалася, – що там о дванадцятій конкурси починаються.
— Які конкурси? – зацікавився Мишко.
— Та ніякі! – тупнула Лера ногою. – Просто скажи!
— Гаразд, – погодився хлопчик. Живучи з мамою, він знав, що з жінками зайвий раз краще не сперечатися.
На диво, їхній план вдався, і батьки виявилися вільними в цей час.
Лера з татом прийшли першими, і дівчинка вся крутилася, виглядаючи Мишка.
— Ти підеш гратися чи просто дивитимешся? – зі сміхом запитав тато.
— Так-так, зараз, – пробурмотіла Лера й тут же широко (розповідь спеціально для сайту – цей день) усміхнулася. – Тату, там мій друг! Мишко! Пам’ятаєш, я тобі про нього розповідала?
— Пам’ятаю, – усміхнувся він. – Підеш привітатися?
— Разом підемо.
Лера схопила здивованого тата за руку й потягла його в бік розгубленого Мишка, який стояв разом із мамою.
— Привіт! – голосно промовила вона, а Мишко тут же оживився.
— Привіт! – помахав він їй.
— Доброго дня, – сказала Лера, звертаючись до Мишкової мами.
А він не брехав, вона й справді дуже гарна.
— Здрастуйте, – відповіла мама Мишка, а потім глянула на Лерчиного тата й якось зніяковіла.
Діти наполягли на тому, що хочуть сісти за один стіл у кафе, і батькам довелося погодитися.
Поки Мишко з Лерою гралися в ігровій зоні, дорослі розговорилися. Говорили, в основному, про дітей, намагаючись не зачіпати особисті теми. А діти тим часом стежили за ними.
— Я ж казала, що вони одне одному сподобаються, – промовила Лера.
— Поки вони просто говорять, – пробурмотів Мишко.
— А що вони, по-твоєму, цілуватися одразу повинні? – сердито запитала дівчинка.
— Фу… – тут же протягнув Мишко.
Розходячись по своїх квартирах, діти тут же домовилися наступних вихідних знову разом піти куди-небудь.
Спеціально голосно, щоб батьки були в курсі.
Мама Мишка підійшла до тата дівчинки й тихо запитала:
— У вас не виникає дивного відчуття, що вони нас намагаються звести?
— А я думав, це тільки мені здалося, – розсміявся він.
Мишкова мама усміхнулася, а Лерчин тато подумав, що у неї дуже гарна усмішка.
***
Через рік мама Мишка продала свою квартиру, а тато Лери свою. І вони купили іншу, спільну. Трикімнатну, щоб у дітей було по кімнаті.
— Я ж казала, що вийде, – промовила Лера, щойно переступила поріг нового будинку.
— Ага. Тепер ти, виходить, моя сестра? – запитав Мишко.
— Виходить, що так. Але ми ж будемо дружити? А то у всіх моїх знайомих брати й сестри не дружать одне з одним, – тут же злякано промовила дівчинка.
— Звичайно, будемо. Ми ж не такі, як вони. Ми ж розумніші. Такий план провернули! – усміхнувся хлопчик.
— Це точно!
