— Я сподіваюся, ти дозволиш їм і надалі зустрічатися? — здивувала мене свекруха.
— Ви знущаєтеся?
— Ну хоча б у вихідні! Ти зрозумій, любо… ця дівчина… вона ж росла без батька.
— І що тепер?
— А те, що Кирило усвідомлює свою провину і хоче її спокутувати.
— А Кирило тут взагалі до чого?…
…Того дня я сказала собі: «Досить! Скільки можна працювати за комп’ютером у задушливій кімнаті?».
Я закрила всі свої проєкти, перевела комп’ютер у сплячий режим і почала збиратися на прогулянку.
Коли я востаннє була на набережній? Пам’ятаю, ми з чоловіком Кирилом брали квартиру неподалік від берега Дніпра, щоб гуляти його облаштованою набережною.
А що тепер? Працюємо як прокляті: чоловік у своєму офісі на правому березі, а я перейшла в онлайн.
Після того, як наш син Тимофій вступив до київського університету, все наше життя перетворилося на суцільні щурячі перегони.
Ми з Кирилом твердо вирішили, що, коли син закінчить університет, ми допоможемо йому з вирішенням житлового питання. Ось тоді й почалася наша гонитва за грошима.
І ось, нарешті, я плюнула на все і пішла на прогулянку. Тому що захотілося. Тому що втомилася.
П’ять хвилин через двори — і я вже на набережній. Як же це все-таки прекрасно: свіжий весняний вітер дме в обличчя.
Людей у цю пору доби не так багато. Я йду і просто насолоджуюся свіжим повітрям. Біля води воно завжди прохолодне, приємне.
Я присіла на лавку за сотню метрів від автомобільного мосту. Подивилася на нього і згадала, як на одному з наших з Кирилом побачень він виліз на арку цього мосту.
Він тожі казав, що стрибне у воду, якщо я голосно, на всю набережну, не зізнаюся йому в коханні. Які ми тоді були молоді та безтурботні!
А зараз обклали себе проблемами, турботами — все боїмося чогось не встигнути, щось упустити. А жити ж коли?
З цими думками я вирішила зайти в кафе за мостом, зігрітися чашкою гарячого чаю з лимоном.
Пам’ятаю, ми раніше часто заходили в це кафе з Кирилом.
Тут, звичайно, все змінилося, але незмінними залишалися великі панорамні вікна в залі з видом на річку.
Я вже збиралася сісти за один із столиків біля вікна, як раптом помітила його.
У самому кутку біля скляної стіни за столиком сидів… мій Кирило!
Навпроти нього, посміхаючись, сиділа молода дівчина. Вони дивилися один на одного закоханими телячими очима і мило щебетали про щось.
Я не могла повірити своїм очам. Що робить мій чоловік у робочий час тут, у цьому кафе, за кілька кілометрів від своєї роботи?
Та ще й у товаристві цієї… Не знаю, як її назвати, щоб без грубощів вийшло.
Спочатку мені хотілося влаштувати скандал прямо там. Але вроджена вихованість і небажання перетворювати це «святе місце» на арену для наших сімейних розборок зупинили мене за барною стійкою.
Звідси я могла спостерігати за цими голубками, не ризикуючи бути поміченою.
Подумки я шукала виправдання для Кирила, сподіваючись, що ця дівчина — його клієнт, з яким він веде переговори.
Але він ніколи не розповідав про переговори в кафе. Та й поводилися вони якось зовсім не по-діловому.
Він взяв у руки її долоню, говорив їй щось таке, приємне, від чого її обличчя все більше розпливалося в усмішці.
Це було дуже схоже на флірт. Жахливо схоже на флірт!
Я спостерігала за ними ще хвилин п’ятнадцять. Мушу зізнатися, що вони не зробили нічого такого, через що можна було б одразу ж бігти за розлученням. Але залишити це без уваги я теж не могла.
У якийсь момент вони зібралися, і я поспішила сховатися в сусідній залі. Звідти я побачила, як вони вийшли з кафе.
Я зайняла столик, сидячи за яким можна було спостерігати, як вони виходять на вулицю. Там вони розпрощалися.
Зробили це так, що у мене не залишилося сумнівів — він залицяється до неї, і вона зовсім не проти цього.
Вона підійшла до нього близько-близько, стала навшпиньки і чмокнула його в губи. Він посміхнувся, обійняв її і погладив по спині.
А я спостерігала за всім цим, роззявивши рота.
Потім вони розійшлися в різні боки. Дівчина пішла вгору по набережній, він — у бік парковки.
Я вийшла з кафе. Мене трясло від злості. Як він може ось так спокійно фліртувати з іншою жінкою?
Я розуміла, що це не зрада, але також розуміла, що все до цього йде. А ще я не знала, як правильно вчинити в такій ситуації.
Якщо ввечері, коли він повернеться з роботи, я скажу йому, що все бачила, він розлютиться — буде тільки гірше.
Але і я теж не могла просто залишити все на самоплив. І тоді я вирішила: подзвоню свекрусі.
Світлана Пилипівна завжди була на моєму боці. І якщо хтось і зможе привести до тями Кирила, який загуляв, то тільки його мати.
Я присіла на вільну лавку і зателефонувала свекрусі. Та майже миттєво підняла слухавку.
— Привіт, Наташо, щось сталося? — ніби здогадувалася вона.
— Так, Світлано Пилипівно. Доброго дня!
І я розповіла свекрусі все, що мені довелося побачити цього сонячного весняного дня.
Свекруха терпляче вислухала мою емоційну історію і важко зітхнула.
— А я ж казала Кирилу, що ця подвійна гра до добра не доведе! — сказала вона, охаючи й зітхаючи.
— То ви знали? Він вам усе розповів?
— Звичайно, розповів! Просив поради, як з тобою тепер бути.
— Вибачте, Світлано Пилипівно, але ваш син — він справжнісінький покидьок!
— Чого це відразу покидьок? Він тобі чесно зізнатися хоче. Але боїться, що ти скандал влаштуєш!
— Звичайно, влаштую! Я йому таке влаштую!
— Ось бачиш! Тому я йому сказала: не поспішай. Зустрічайтеся спочатку таємно, щоб Наташа не дізналася.
— Ну ви, звичайно, Світлано Пилипівно… Я була кращої думки про вас!
— Так, я не зрозуміла? Для тебе ж стараюся! Я ж розумію, що для тебе ця новина — шок. Ось, хотіла трохи підготувати.
Але ти сама все побачила. Наташо, не сердься, будь ласка. Постався до цього з розумінням.
— З розумінням? Це, вибачте, як? — я вже була в люті.
— Я сподіваюся, ти дозволиш їм далі зустрічатися?
— Ви знущаєтеся?
— Ну хоча б у вихідні! Ти зрозумій, любо… ця дівчина… вона ж росла без батька.
— І що тепер?
— А те, що Кирило усвідомлює свою провину і хоче її спокутувати.
— А Кирило тут взагалі до чого?
— Як «до чого»? Він її батько. Вона ж росла без нього.
І тут мене ніби по голові чимось важким вдарили.
— Ви хочете сказати, що ця дівчина — його дочка?
— Ну так. А я хіба не сказала?
— Ні!
— Та-ак, старість не радість! Так я думала, ти сама все зрозуміла.
— Звідки? Я бачила, як вони обіймалися. Як він її за руку тримав. Той поцілунок у щічку. Як я мала зрозуміти… Зачекайте. Яка, до біса, дочка? Що це ще за новина?
— Кирило ще до армії з дівчиною зустрічався. Ось вона від нього й отримала… дитинку. А коли він повернувся, дівчина й переїхала.
Він навіть не знав, що в нього дочка росте. Потім тебе зустрів, потім у вас народився Тимоша.
А тепер ось — з’явилася дочка. Каже, “нічого мені від тебе не треба, просто хочу спілкуватися зісвоїм батьком”.
— А вона точно його дочка?
— Так, точно. Точно його.
— Так ви її бачили?
— Так. Вони приходили.
— Одна я, дурна, нічого не знала!
— Ну, вибач! Думали, ти з обуренням все сприймеш. А ти, дивись, ще й нормально так реагуєш!
— Та після того, що я в голові своїй намалювала, ваша новина — як бальзам на душу!
— Ось і чудово! Значить, дзвоню синові, кажу, що ти готова!
— До чого готова?
— Як до чого? До зустрічі. На вихідних до себе вас усіх запрошую. Знайомитися будемо!
— Ви, Світлано Пилипівно, зачекайте поки. Дайте мені прийти до тями після таких новин.
— Так до вихідних цілих три дні! Встигнеш думки в купу зібрати. Тим більше, Тимофія з навчання вже викликали.
— Що??? Тимофій теж усе знав?
— Звичайно! Він так зрадів, що в нього є сестра. Він же про це завжди мріяв. Тож приїжджайте. Відмова не приймається!
Я вимкнула дзвінок. Ще хвилин п’ятнадцять сиділа на лавці, перетравлювала всю інформацію, що звалилася, як сніг на голову.
Як же все-таки легко сприймається новина про позашлюбну доньку твого чоловіка, якщо ще зовсім нещодавно підозрювала його в зраді. Недарма кажуть — не знаючи гіркого, не знаєш і солодкого!
