Розлучатися в п’ятдесят було страшно. От у двадцять вона легко розлучилася й не думала навіть, навпаки, здавалося, що перед нею всі шляхи відкриті.
А зараз було страшно, ой лишенько — майже тридцять років разом прожили! Юля вже й забула, як жити одній, без Славка.
Зраджував він їй давно.
Першого разу вона плакала, збирала речі, він не відпустив — теж плакав, благав пробачити, обіцяв, що більше такого не повториться.
Повторилося.
Юля знову плакала, але речі вже не збирала. Потім він став обережнішим, вона тільки підозрювала, але в підозрах не копалася: вирішила, що краще так, ніж одній із Яною, яка вічно хворіє.
Які тільки бувають дитячі хвороби, усі в доньки були.
Потім у родині зʼявився син Ярослав, на диво, здоровіший за всіх здорових, але зате такий шкодний, що в травмпункті вони, вважайте, прописалися.
Славко всіх своїх “баб” одразу кидав і їхав на перший поклик, якщо з дітьми щось траплялося, батько з нього добрий був.
І не розлучилася б із ним Юля, але виявилося, що чергова його жінка чекала дитину, і Славко, як порядна людина, не зміг покинути рідну дитину.
— Та чого ти переживаєш, — казала Яна. — Для себе хоч поживеш, чи тобі треба обіди з вечерями йому готувати й сорочки прасувати! Я от уже тисячу разів пошкодувала, що за Сергійка заміж вийшла.
Це вона кривила душею, Юля знала, що донька в чоловікові душі не чує.
А от сама Юля від зятя була не в захваті: ні риба ні м’ясо, толку від нього ніякого.
Яна досі вічно хворіла, і син у неї такий же, але всі проблеми з лікарнями, лікарями й грошима звично вирішувала Юля.
Тож “жити для себе” — гучно сказано, тепер Юля жила для дітей і онуків.
Ярослав так і не заспокоївся: захоплювався екстремальними видами спорту, і дружину собі таку ж знайшов, з якою то на лижах їхав кататися, то на дельтаплані літати, а дітей Юлі залишав, вічно верескливих і сварливих близнят, і німецьку вівчарку на додачу.
З одного боку, Юля від усього цього вже втомилася, але з іншого боку, після розлучення завдяки дітям вона не почувалася такою самотньою.
Щоп’ятниці вони зустрічалися з подругою Мариною.
Та нещодавно вчетверте вийшла заміж, фарбувала волосся в синій колір і була інструкторкою з йоги.
Марина Юлю засуджувала, вважала, що подруга живе неправильно.
— Я своїх синів у вісімнадцять із дому вигнала, — нагадала вона. — І що? Сашко вже третій ресторан відкрив, а Дмитро, сама знаєш, мер міста, хай і невеликого, але міста. Свободу дітям треба давати, сво-бо-ду!
— Та ніби я їм не даю, свободу цю, — огризнулася Юля. — Була б моя воля, я б їм цієї свободи з гіркою насипала. Але сама знаєш, без мене вони й сірника запалити не зможуть, будуть сухі макарони жувати.
— Два дні пожують, а на третій винайдуть вогонь, — відрізала Марина. — А тобі треба особисте життя влаштовувати.
— Яке особисте життя в наші роки! Не сміши.
Марина озирнулася й, знизивши тон, промовила:
— А от і ні! У мене в групі такий хлопчик, закачаєшся: весь у татуюваннях, волосся до лопаток, ну чисто індіанець! Він до мене на індивідуальні заняття записався й дуже швидко скорочує дистанцію.
— Марино! Фу! Ти ж заміжня!
— І що? Славко твій теж обручку носив, це йому не особливо заважало.
— Порівняла Славка й себе!
— А чим я гірша?
— Ти не гірша. Ти — краща. Сама ж казала, як любиш свого чоловіка.
— Люблю. Але від такого красеня нізащо не відмовлюся. І тобі теж треба більше про себе думати й по сторонах дивитися.
Коли Юля дивилася по сторонах, вона бачила переважно людей, молодших за неї саму.
І від цього почувалася жахливо старою.
Коли вона бачила, як чоловік і жінка йдуть за руку, або якась молода парочка цілується, вона відчувала смутне занепокоєння: у неї так уже ніколи не буде.
Ні-ко-ли.
Щоб Юля трохи розвіялася, Марина чергової п’ятниці покликала її в СПА-центр замість того, щоб іти до кав’ярні.
Вони лежали на білосніжних рушниках у сауні, коли зателефонувала Яна.
Розібрати, що вона каже, було неможливо: схлипування чергувалися з обривками фраз, і єдине, що Юля змогла зрозуміти, це те, що онук знову потрапив до лікарні.
— Я поїду, — сказала вона Марині.
— Ти що, лікар? — обурилася та. — Лежи давай. У нас відпочинок. У твоєї доньки є чоловік, хай він їй сльози витирає.
Юля так не могла. Який відпочинок, якщо Яні погано?
Виявилося, що в онука апендицит.
У Яни теж у дитинстві був, і Юля тоді сильно перелякалася.
Але тепер знала, що операція ця зовсім не страшна, й спробувала заспокоїти доньку. Але та не заспокоювалася.
— Треба поговорити з хірургом, — плакала вона. — Пообіцяти йому гроші, хай він зробить усе можливе!
— Донечко, він і так зробить усе можливе.
— Ні, мамо, поговори.
Хірург, стомлений чоловік із сумними очима, здавалося, зовсім не здивувався.
— З хлопчиком усе добре, — повідомив він. — Можете сказати своїй доньці, що він у надійних руках.
Юлі було соромно, що вона забирає час у такої зайнятої людини, й вона почала вибачатися.
— Та годі вам, — заспокоїв її хірург. — У мене самого донька така ж. Мозок чайною ложечкою з’їсть, навіть якщо в дитини всього-на-всього чиряк вискочив. Як вас звати?
— Юлія.
— А мене Денис. Хочете кави, Юлю? У мене якраз перерва.
Як розцінювати таку пропозицію, Юля не знала. Але несподівано для себе погодилася.
У Дениса виявилося приголомшливе почуття гумору, Юля давно так не сміялася. Кава була жахлива, але вони випили по дві чашки.
У них виявилося багато спільного: обидва в дитинстві вчилися грати на скрипці, обидва покинули через перелом руки, але досі любили класичну музику.
У Дениса теж були донька й син.
Донька така ж хиленька й вічно хворіюча, син — справжній хуліган, який досі своїми дзвінками вводив батьків у шок: то до відділку потрапив за участь у бійці, то з бандитами не поділив місце паркування.
Єдине, що їх розрізняло — це шлюбний статус.
У нього був цілком (розповідь спеціально для сайту – цей день) вдалий шлюб, можливо, навіть без зрад, хоча за це Юля не могла поручитися: покликав же він її випити кави й кілька разів зачепив її коліно своїм під столом.
— Залиште ваш номер, я зателефоную, якщо з онуком буде щось не так.
Було зрозуміло, що номер він просить не для цього.
І Юля навіть трохи розчарувалася: така добра людина, і туди ж!
— Дурна ти, — сказала Маринка. — Навіть не думай і біжи на побачення, якщо покличе. Дружина, як відомо, не стіна.
— Сама дурна, — огризнулася Юля. — А якщо твій Аркадій побіжить на побачення, тобі сподобається?
— Хай біжить! У мене такий хлопчик на йозі…
— Ти невиправна.
Але коли Денис зателефонував і запропонував зустрітися, Юля погодилася.
Хвилювалася, як школярка: тричі змінювала вбрання, нафарбувала губи червоною помадою, стерла помаду, нафарбувала рожевою, знову стерла.
Вони пили каву й розмовляли, нічого такого, й Юля заспокоїлася.
А потім вийшли надвір, вона послизнулася, й Денис підхопив її під лікоть. Їхні обличчя були так близько, що вона змогла роздивитися в його блакитних очах жовті цятки. Незрозуміло, хто це зробив, але їхні губи зіткнулися. Юля відсторонилася першою. Й одночасно вони промовила:
— Вибачте.
Помовчали.
— Зазвичай я так не роблю.
Юля нічого не сказала.
— Мабуть, нам краще більше не зустрічатися.
— Мабуть, — погодилася вона.
Звісно, Марина назвала її дурною. Але Юля знала, що вчинила правильно.
Після цієї зустрічі в ній щось надломилося.
Вона не могла зрозуміти, що не так, але буквально все стало дратувати: те, що Яна з чоловіком кроку не можуть ступити, не зателефонувавши Юлі, те, що онуки розбили її улюблені чашки, а собака знову погризла провід інтернету, що Марина вирішує, коли й куди вони йдуть.
“Може, вона й права, — подумала Юля. — Може, мені й справді пора пожити для себе”.
Коли донька вкотре зателефонувала й почала скаржитися на проблеми чоловіка на роботі, Юля її різко перервала й сказала:
— Доню, я тільки-но сама повернулася з роботи й страшенно втомилася. У нас звіти, проблем теж вистачає.
А Сергійко твій — дорослий чоловік, він і без нас вирішить, як вчинити в цьому випадку.
Досить указувати йому, що й як робити.
Яна образилася й не телефонувала три дні.
А Юля відчула, як, виявляється, легко живеться, коли голова (розповідь спеціально для сайту – цей день) не забита чужими проблемами.
Коли зателефонував Ярик і повідомив, що вони з дружиною в березні летять до Індії, тож малих і собаку привезуть їй, Юля відповіла:
— Вибач, але я сама в березні їду на відпочинок.
— Куди? — здивувався син.
— В Туреччину. Завжди хотіла там побувати.
Вона думала, що Ярик образиться, але він зрадів.
— Ух ти, класно! Я тоді батька попрошу малих узяти.
Виявилося, що діти цілком можуть впоратися й без Юлі.
Вона й справді купила квиток до Туреччини, і Марина, яка все життя керувала їхнім спільним відпочинком, змогла посунути й свої заняття, і хлопчика в татуюваннях, і чоловіка Аркадія, щоб теж узяти квиток.
Юля й не пам’ятала, коли в неї востаннє був такий приємний відпочинок!
Вони ходили на екскурсії, пили ігристе й багато гуляли. За три дні до закінчення відпустки їй зателефонував Денис.
Юля не хотіла брати слухавку, але Марина її змусила.
— Я подав на розлучення, — сказав він.
— Що? — не зрозуміла Юля.
— Сказав дружині, що більше не можу жити як сусіди. А вона, знаєш, що? Зраділа. Сказала, що давно хотіла поїхати жити до монастиря, втомилася від нас усіх, але не знала, як мені сказати. Ні, ти уяви — до монастиря! Юлю, ми можемо сьогодні зустрітися?
— Сьогодні? Ні.
— А завтра?
Юля відкрила сайт і почала шукати квиток на завтра. Марина подивилася на неї так суворо, що Юля тут же закрила ноутбук і сказала:
— Я повернуся через три дні. День ще мені потрібен буде, щоб прийти до тями. Тож у четвер можна зустрітися.
Марина задоволено кивнула, а Денис відповів:
— Я буду закреслювати дні в календарі…
Так почалася нова сторінка їхнього життя!
