Я сиділа на кухні, дивлячись на порожню чашку. За вікном безперервно лив дощ, а всередині мене зростала важка порожнеча.
Ми з Андрієм знову посварилися. Він грюкнув дверима і пішов, залишивши мене одну в будинку своїх батьків.
Я відчувала себе небажаною гостею, розчавленою, загубленою.
— Ти в порядку? — пролунав голос за спиною, і я здригнулася.
Це був Ігор — молодший брат Андрія. Він стояв у дверях з тарілкою бутербродів.
— Ти сьогодні нічого не їла. Поїж хоч щось.
Я підняла очі, і сльози самі потекли по щоках. На відміну від свого старшого брата, Ігор був спокійним, уважним, з добрими карими очима, які ніби бачили мене до самої глибини душі.
Він присів поруч, обійняв мене, і я уткнулася йому в плече, ридаючи.
— Все буде добре, — шепотів він, обережно гладячи по спині. — Ти не одна.
Тоді я не думала про наслідки. Мені просто потрібно було, щоб мене почули. Зрозуміли.
Минув місяць. Сварки з Андрієм не припинялися. Він став частіше затримуватися на роботі, повертався холодним, відстороненим.
А Ігор… Ігор був поруч. Він приносив мені каву вранці, розповідав анекдоти, щоб я хоч трохи посміхнулася.
Одного вечора, коли вдома нікого не було, а Андрій знову не повернувся, все змінилося…
Ми дивилися якийсь фільм на дивані. Ігор, як завжди, дружньо обійняв мене. Але цього разу його руки затрималися довше, ніж зазвичай.
Я подивилася на нього, і в його очах промайнуло щось нове — бажання, тривога і ще щось, що неможливо назвати словами.
— Це неправильно, — прошепотіла я, але голос тремтів.
— Я знаю, — відповів він. — Але я не можу більше прикидатися, що ти мені байдужа.
Ми обоє розуміли, що робимо. І ніхто не зупинився.
Через місяць я стояла у ванній з тим самим тестом у руках. Дві смужки. Світ навколо завмер. Я була при надії. Тільки ось від кого?
Від Андрія, з яким ми все ще були разом, незважаючи ні на що? Або від Ігоря, з яким у нас була всього одна ніч?
Сховавши тест у кишеню, я вийшла на кухню. Андрій був удома. Вперше за довгий час він дивився на мене тепло.
— Ти бліда, — сказав він, підходячи ближче. — Щось сталося?
Не витримавши, я розридалася і випалила:
— Я при надії.
Його обличчя проясніло. Він міцно обійняв мене, так, що я майже не могла дихати.
— Це наша майбутня дитина, — шепотів він. — Я вже люблю її.
Я посміхалася крізь сльози, але всередині мене стискався клубок страху. Він був упевнений, що це його дитина. А я не знала правди.
Залишатися в цьому будинку я більше не могла. Кожен погляд, кожен дотик Андрія до мого живота різав болем.
Ігор мовчав, але я бачила, як він дивиться на мене — з надією і стражданням. Я не витримала.
— Я йду, — сказала я одного вечора. — Нам потрібно пожити окремо.
Андрій просив, благав, кричав, але я залишилася непохитною. Зібрала речі і поїхала до подруги. Через пару місяців мене знайшов Ігор.
— Я не можу без тебе, — сказав він, стоячи на порозі. — Хочу бути з тобою. З тобою і з дитиною.
Я дивилася на нього і розуміла, що я насправді його кохаю. Не так, як раніше кохала Андрія, — глибше, спокійніше.
Ми почали зустрічатися, а потім він зробив пропозицію. Я погодилася. Тепер я одружена з Ігорем. Він прийняв мого сина як свого. Але правда все одно слідувала за мною, як тінь.
Дитині виповнилося два роки. Він схожий і на одного, і на іншого — ті ж карі очі, те ж вперте підборіддя.
Іноді ловлю погляд Ігоря, коли він дивиться на сина, і мені здається, що він щось запідозрює. Андрій теж приходить до нього — він упевнений, що це його син, і я не можу йому заборонити.
— Він такий самий, як я, — каже Андрій, граючись з малюком. — Мій син.
Я посміхаюся, але всередині все завмирає. Що, якщо хтось вирішить зробити тест? Що, якщо правда все одно розкриється?
— Ти щаслива? — запитав Ігор нещодавно, коли ми вкладали сина.
— Так, — збрехала я, притискаючись до чоловіка. — Дуже.
Але я не щаслива. Я живу в страху. Щоночі думаю: розповісти чи мовчати? Зробити тест і дізнатися правду? Або залишити все як є, сподіваючись, що ніхто ніколи не дізнається?
— Мама, — кличе мене син, простягаючи ручки. Я беру його на руки, вдихаю його запах і думаю: заради нього я повинна бути сильною. Але як?
Минув рік, а таємниця, яку я ношу в собі, нікуди не зникла. Вона стала частиною мене — як невидимий шрам, який болить у дощові вечори.
Моєму синові Артему тепер три роки. Він росте, бігає, сміється, будує вежі з кубиків. А я дивлюся на нього і бачу риси обох чоловіків, пов’язаних зі мною.
Ігор, мій чоловік, залишається турботливим і ніжним. Він встає вночі, читає казки, готує сніданки.
Але іноді я ловляю його погляд на синові — такий, ніби він намагається знайти відповідь на питання, яке боїться задати вголос.
— Ти щось хочеш сказати? — запитав він одного разу, лежачи поруч у темряві. Голос був м’який, але в ньому чулася тривога.
Я завмерла. Серце забилося, але я лише похитала головою.
— Ні, все гаразд, — збрехала я, ховаючи обличчя в його плечі.
Андрій теж не зник з нашого життя. Він приходить, приносить подарунки, гуляє з Артемом. І щоразу повторює одне й те саме:
— Він так схожий на мене. Особливо очі. Мої очі.
Я посміхаюся. Але всередині все холоне. Я відчуваю, як крихкий світ, який я створила, тримається на волосині.
І тоді, одного вечора, під час вечері, коли Артем уже спав, все змінилося. Ми з Ігорем пили рожеве, говорили про дрібниці, але я бачила — його щось гризе.
Він крутив у руках серветку, уникав мого погляду. І в якийсь момент він поклав виделку і подивився мені прямо в очі…
— Мені потрібно дещо сказати, — почав він, і в мене всередині все стиснулося. — Я зробив тест на батьківство.
Світ ніби разом втратив форму. Я вчепилася в край столу, щоб не впасти.
— Що? — мій голос тремтів. — Коли ти це зробив? Чому мовчав?
— Не хотів тебе лякати, — Ігор відвів погляд. — Але я повинен був знати. Артем… він мені не рідний.
Сльози обпекли очі. Горло стиснулося, немов хтось невидимий стиснув його долонею. Він дивився на мене з таким болем, що я не могла вимовити ні слова.
— Це Андрій? — тихо запитав він. — Ти тоді ще була з ним?
Я мовчала. Що я могла сказати? Що сама не знала? Що боялася цієї правди більше за все на світі?
— Я не знаю, — прошепотіла нарешті, і сльози потекли по щоках. — Ігор, я не впевнена. Це могло статися тоді… з тобою або з ним. Я не хотіла, щоб так сталося.
Він встав, підійшов до вікна, завмер. Я чекала докорів, грюкання дверима. Але він просто стояв, довго дивлячись у темряву.
— Чому ти не розповіла раніше? — його голос був хрипким. — Я б зрозумів. Я б залишився.
— Я боялася, — схлипнула я. — Боялася втратити тебе. Боялася, що ти не пробачиш.
Він обернувся, і в його погляді відбивалися любов і біль одночасно.
— Я люблю Артема, — сказав він. — І я кохаю тебе. Але мені потрібен час.
Ігор пішов у вітальню, а я всю ніч не спала. Його слова не давали спокою. Якщо він зробив тест, то Андрій теж міг це зробити.
Я не могла більше існувати в цій напрузі. Наступного дня я набрала його номер.
Ми зустрілися в кафе. Артем був з мамою, тож ми могли говорити без перешкод. Андрій виглядав втомленим, але, побачивши мене, посміхнувся.
— Ти хотіла поговорити? — запитав він, роблячи ковток кави.
Я зібралася з силами. Цей момент лякав мене найбільше.
— Андрію, я повинна тобі дещо розповісти, — почала я, голос тремтів. — У той час, коли ми були разом… у мене вже був зв’язок з Ігорем. І я не знаю, хто батько Артема.
Він завмер. Обличчя зблідло. Чашка в руці затремтіла.
— Ти… зрадила мене з моїм братом? — перепитав він, ніби не вірячи своїм вухам.
Я кивнула, опустивши очі. Сором мучив мене зсередини.
— І Артем може бути не моїм? — його голос зірвався.
— Я не знаю, — прошепотіла я. — Ігор зробив тест, і Артем йому не син. Значить, швидше за все.
— Значить, він мій, — перебив Андрій, в його очах запалала надія. — Я теж хочу зробити тест. Повинен знати точно.
Через тиждень Андрій отримав результат: Артем був його сином.
Я сиділа на кухні, дивилася на аркуш паперу і відчувала, як з плечей спадає величезний тягар. Правда вийшла назовні. Залишалося тільки прийняти її.
Ігор прийшов до мене, коли дізнався результат. Тож, ніякої помилки не було. Він виглядав втомленим, але рішучим.
— Я не піду, — сказав він. — Артем — мій син, навіть якщо не по крові. Я його виховував, я його люблю. Але прошу — будь зі мною чесна. Завжди.
Я кивнула, плачучи від полегшення. Ми обійнялися, і я вперше за довгий час відчула, що можу знову дихати.
Андрій не зник з нашого життя. Він став частіше бачитися з Артемом, але погодився, що Ігор залишається для нього справжнім батьком.
Ми домовилися, що правду ми розповімо дитині, коли вона буде готова, а поки будемо будувати наше життя, як є.
Сьогодні я дивлюся, як мій син грається в пісочниці, і вперше за кілька років відчуваю спокій.
Правда виявилася болючою, але вона звільнила мене. Я більше не ховаюся, не боюся. Поруч — Ігор. Андрій — частина нашої історії. А Артем росте в любові.
Не знаю, що нас чекає в майбутньому. Можливо, будуть питання. Може, нові випробування.
Але я більше не хочу жити в брехні. Я вибрала чесність. І цей вибір дав мені шанс почати все заново.
