— Я тимчасово пропишуся у тебе! Мені для «справи» треба, ти ж не відмовиш колишньому чоловікові? — нахабно запропонував Кирило.
Я грюкнула дверима так, що в під’їзді напевно обсипалася чиясь тендітна нервова система.
Серце калатало, руки тремтіли, а в голові крутилася одна думка: ну все, Лера, ти знову наступила на ті самі граблі — вітаю, чемпіонко.
— Ти взагалі розумієш, що ти зараз сказав?! — викрикнула я в порожнечу сходової клітки, бо Кирило вже спускався вниз, роблячи вигляд, що у нього терміновий дзвінок із самою долею.
Все почалося не сьогодні. І навіть не вчора. Все почалося з одного дзвінка.
З такого дзвінка, після якого хочеться або сісти, або лягти, або терміново налити собі щось міцніше, навіть якщо ти не п’єш і взагалі за ЗСЖ, але зараз не до принципів.
Телефон задзвонив о сьомій ранку. Сьомій. Ранку. У суботу. Вже за це хотілося подати на людину до суду.
— Лера, привіт. Це я, — голос Кирила був надто бадьорим. Підозріло бадьорим.
Так зазвичай говорять люди, які збираються сказати щось дуже неприємне, але сподіваються, що посмішка в голосі все згладить.
— Якщо ти зараз скажеш, що скучив, я кину трубку, — пробурмотіла я, зариваючись обличчям у подушку.
— Я по справі, — швидко відповів він. — Треба зустрітися. Терміново.
Ось це «терміново» завжди звучить як вирок. Особливо коли дзвонить колишній чоловік, з яким ви офіційно розлучилися три роки тому, а неофіційно — досі не розібралися, хто кому і за що винен.
Ми зустрілися в кафе біля суду. Символічно, я вважаю. Я прийшла раніше і спеціально сіла так, щоб бачити вхід. Старий рефлекс — контролювати простір. Дякую, шлюб, навчив.
Кирило увійшов впевнено. Занадто впевнено для людини, яка збирається щось просити. Костюм, годинник, самовдоволений вираз обличчя. Все, як я пам’ятала.
Тільки я вже не та Лера, яка колись дивилася на нього знизу вгору і думала, що за таким чоловіком — як за кам’яною стіною. Кам’яна стіна, ага. З тріщинами і тарганами.
— Ти чудово виглядаєш, — сказав він, сідаючи навпроти і посміхаючись тією самою посмішкою, від якої раніше у мене підкошувалися коліна.
— Не витрачай патрони. Кажи, навіщо покликав, — спокійно відповіла я, схрестивши руки.
Він зітхнув. Театрально. Майже красиво.
— Мені потрібен твій підпис.
Ось тут я вже напружилася.
— Де? Під заявою про твоє зникнення з мого життя?
— Лера, — він нахилився вперед, знизивши голос, — мова про квартиру.
І в цей момент всередині мене все стиснулося.
Тому що квартира — це не просто стіни і стеля. Це мій особистий окоп. Моя фортеця. Єдине, що я витягла з того шлюбу без тріщин.
— Ти ж знаєш, вона моя, — повільно сказала я. — Куплена до шлюбу. Оформлена на мене. Суд це підтвердив.
— Знаю, — кивнув він. — Але часи змінюються.
— Закон — ні, — посміхнулася я. — На щастя.
Кирило помовчав. Потім видав:
— Мені потрібно, щоб ти тимчасово прописала мене у себе.
Я розсміялася. Не тому що смішно. А тому що інакше хотілося б кинути в нього чашкою.
— Ти зараз серйозно? — запитала я, відчуваючи, як всередині закипає щось дуже недобре. — Ми розлучилися. Ти пішов. Ти вибрав інше життя. І тепер хочеш повернутися через чорний хід?
— Це формальність, — знизав плечима він. — Мені потрібно для суду.
— Якого ще суду?
— По бізнесу, — ухильно відповів він, відводячи погляд.
Ага. Ось воно. Таємне завжди вилазить боком.
— Ні, — сказала я коротко.
— Лера, не будь такою категоричною, — його голос став жорсткішим. — Я не прошу тебе жити разом. Просто папірець з підписом.
— З тобою все завжди починалося з папірців, — посміхнулася я. — А закінчувалося тим, що я залишалася винною.
Він стиснув губи.
— Ти змінилася.
— Подорослішала, — поправила я. — А ти — ні.
Ми розійшлися тоді холодно. Без сцен. Без криків. Але, як виявилося, це був тільки початок.
Через два дні він стояв біля моїх дверей. Без дзвінка. Просто постукав. Три рази. Впевнено. Як господар, що забув ключі.
— Що ти тут робиш? — запитала я, не запрошуючи його увійти.
— Нам треба поговорити, — сказав він і, не чекаючи дозволу, зробив крок уперед.
Я перегородила прохід.
— Стоп. Або ти поважаєш мій дім, або розмова закінчена.
Він посміхнувся.
— Все така ж уперта.
— А ти все такий же нахабний.
Ми стояли один навпроти одного. Двоє дорослих людей із спільним минулим і занадто довгим списком взаємних претензій.
— Я допомагав тобі, коли ти була ніким, — раптово кинув він.
Ось це було боляче. Нижче пояса. Старий прийом.
— А я була з тобою, коли ти був ніким, — тихо відповіла я. — Тож рахунок рівний.
Він схопив мене за зап’ястя. Не сильно. Але достатньо, щоб стало ясно: він перейшов межу.
— Відпусти, — сказала я спокійно, дивлячись йому прямо в очі.
Він відпустив. Відсахнувся. Ніби сам злякався.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипів він.
— Я вже шкодувала. Більше не планую, — відповіла я і закрила двері.
Того вечора я довго сиділа на кухні, дивлячись у темряву за вікном. Я знала Кирила.
Він не відступить. Якщо він щось вирішив — піде до кінця. Питання було тільки в одному: до якого саме.
Телефон завибрував. Повідомлення. Від нього: “Ти сама мене змушуєш. Потім не кажи, що я не попереджав”.
Я посміхнулася.
— Ну давай, — сказала я вголос. — Здивуй.
Я ще не знала, що через тиждень буду стояти в коридорі суду і слухати, як мій колишній чоловік намагається довести, що я йому винна.
Не гроші. Не допомогу. А… право на моє життя. І ось тоді почнеться найцікавіше.
У залі суду пахло пилом, дешевою кавою і чужими проблемами.
Я сиділа на жорсткій лавці і ловила себе на дивній думці: ось так і виглядає доросле життя — не свічки, не зізнання, а пластикові папки і втомлені обличчя.
— Ти як? — тихо запитала Марина, моя подруга і за сумісництвом юрист, нахиляючись до мене.
— Як людина, яку намагаються виселити з власної голови, — посміхнулася я. — Нормально.
Кирило сидів навпроти. Поруч з ним — адвокат. Молодий, нахабний, з обличчям людини, яка ще не зрозуміла, що не всі справи виграються за рахунок самовпевненості.
Кирило уникав мого погляду. Це було новим. І тривожним. Суддя увійшов, всі підвелися. Почалося.
— Позивач наполягає, що в період шлюбу брав активну участь у поліпшенні житлових умов відповідачки, — зачитував адвокат Кирила, наголошуючи на кожному слові, ніби продавав кота в мішку. — У зв’язку з чим просить визнати за ним право користування житловим приміщенням.
Я ледь не розсміялася. Право користування. Ніби йшлося про чайник.
— Ви що, серйозно? — не витримала я, але Марина легенько штовхнула мене ліктем.
— Відповідачка заперечує, — спокійно сказала вона. — Квартира придбана до шлюбу.
Ремонт проводився за рахунок коштів відповідачки, що підтверджується чеками та договорами. Спільних вкладень не було.
Суддя подивився на Кирила поверх окулярів.
— Позивач, ви підтверджуєте, що квартира була куплена до шлюбу?
— Так, — відповів Кирило, нарешті піднявши очі. — Але я там жив. Ми були сім’єю.
— Це не підстава, — сухо зауважив суддя.
І тут Кирило зробив хід конем. Брудний, але очікуваний.
— Ваша честь, — сказав він, вдаючи, що йому важко говорити. — Я просто хочу справедливості. Я віддав цій жінці найкращі роки.
Я допомагав їй, підтримував, був поруч, коли їй було важко. А тепер вона просто викидає мене зі свого життя.
У залі запала пауза. Я відчула, як всередині все стискається. Старий сценарій. Він завжди вмів грати жертву.
— Дозвольте? — я підвелася, не чекаючи дозволу Марини.
Суддя кивнув.
— Я дійсно була з цією людиною в шлюбі, — сказала я рівно. — І так, ми були сім’єю. Але сім’я — це не довічне право на чужу власність. Ми розлучилися. З його ініціативи. Він пішов.
І тепер, коли йому стало незручно жити своїм життям, він вирішив повернутися туди, де колись було тепло. Але минуле — не готель. У ньому не можна зупинитися на пару ночей.
Кирило зблід. Адвокат здригнувся. Суддя пішов на нараду.
Ці десять хвилин тягнулися вічно. Я дивилася в підлогу і думала про те, як дивно все замикається. Перше кохання. Перший шлюб. Перша велика помилка. І ось — фінал.
— У задоволенні позову відмовити, — пролунало, нарешті.
Я видихнула. Марина стиснула мою руку.
— Вітаю, — прошепотіла вона. — Він програв.
Але Кирило не виглядав переможеним. Він підійшов до мене вже в коридорі.
— Ти задоволена? — запитав він тихо, з усмішкою, в якій було занадто багато злості.
— Я вільна, — відповіла я. — Це краще.
— Ти думаєш, ти перемогла? — він нахилився ближче. — Ти просто не розумієш, що втрачаєш.
— Я втратила тебе три роки тому, — я знизала плечима. — І, знаєш, якось пережила.
Він хотів сказати ще щось, але Марина встала між нами.
— Розмова закінчена, — холодно сказала вона.
Я вийшла на вулицю. Було холодно, але легко. Як після довгої хвороби.
Минув тиждень. Я майже розслабилася. Майже — тому що з Кирилом «майже» не працює.
Дзвінок пролунав увечері.
— Лера, — голос був незнайомий. Жіночий. — Нам потрібно поговорити. Я… дружина Кирила.
Ось тут я сіла.
— Колишня чи теперішня? — уточнила я автоматично.
— Поки що поточна, — зітхнула вона. — І, здається, дуже наївна.
Ми зустрілися в тому ж кафе. Іронія долі не знала міри.
Її звали Аня. Молода. Втомлена. З очима людини, яка занадто рано зрозуміла, що казки закінчуються.
— Він казав, що ви його вижили, — сказала вона, дивлячись у чашку. — Що ви холодна і розважлива.
Я посміхнулася.
— А він казав, що кохає вас?
Вона кивнула.
— Казав.
— Тоді тримайтеся, — зітхнула я. — Це ненадовго.
Аня підняла очі.
— Він хотів прописатися у вас, тому що у нього борги, — сказала вона тихо. — Великі. Я дізналася випадково.
Він думав, якщо буде зареєстрований у вашій квартирі, йому буде простіше викрутитися.
Ось тут все стало на свої місця.
— Дякую, що сказали, — щиро відповіла я.
— Мені просто стало соромно, — вона знизала плечима. — Адже ви могли постраждати.
— Я вже постраждала, — посміхнулася я. — Але ви мене добили остаточно. У хорошому сенсі.
Ми розлучилися спокійно. Без драми. Як дві жінки, яких пов’язав один і той же чоловік і однакове розчарування.
Через місяць Кирило зник. Переїхав. Розлучився. Почав нове життя — десь далеко від мене і моєї квартири.
А я одного вечора сиділа на кухні, пила чай і раптом зрозуміла: ось воно. Тиша. Без напруги. Без очікування удару.
Телефон мовчав. Двері ніхто не смикав. Минуле нарешті відстало. Я посміхнулася.
