— І до чого такий поспіх?…
Ключ у замку провернувся із сухим, господарським клацанням, яке змусило Інну лише на секунду завмерти з пензликом біля самих вій.
Вона не обернулася. Відображення у великому дзеркалі трюмо показало їй все, що потрібно: на порозі кімнати стояла Тамара Ігорівна.
Її свекруха, застигла в отворі, як монумент непрошеному обов’язку.
Її пальто було розстебнуте, а погляд важких, вицвілих очей вже почав свій повільний, оцінюючий обхід по квартирі.
— Я вас не чекала, — рівним голосом відповіла Інна і повернулася до своєї справи.
Її рухи були точними і відпрацьованими. Ще один помах пензликом, і вії стали густими і неприродно довгими.
Вона була красива хижою, агресивною вродою жінки, яка знаходиться в активному пошуку і не збирається цього приховувати.
Тамара Ігорівна мовчки зняла пальто, акуратно повісила його на гачок вішалки і пройшла вглиб кімнати.
Її кроки були м’якими, майже нечутними, але від цього тільки більш зловісними.
Вона не дивилася на невістку. Її увага була прикута до дівчинки. П’ятирічна Олена сиділа на підлозі в дальньому кутку кімнати, згорнувшись в клубочок.
У руках вона тримала стару, розмальовану ляльку з одним оком. Вона не гралася, а просто сиділа, дивлячись у стіну, і в своїй нерухомості здавалася сірою, вицвілою плямою на тлі яскравого, готуючогося до свята світу матері.
Інна відклала туш і взяла в руки яскраво-червону помаду. Вона обвела контур губ з такою зосередженістю, ніби малювала план вирішальної битви.
Їй було абсолютно все одно, що свекруха зараз стоїть за її спиною і своїм мовчанням свердлить в ній дірку.
Цей візит був лише прикрою перешкодою, каменем на дорозі, який потрібно було обійти, не зменшуючи швидкості.
Повітря в квартирі було важким, затхлим. У ньому змішався солодкуватий запах жіночого лаку для волосся, аромат дешевої кави і ледь вловима, але від цього не менш огидна кисла нота чужого чоловічого парфуму, що в’їлася в оббивку дивана.
Тамара Ігорівна повільно рушила в бік кухні, її ніздрі гидливо роздувалися. Вона пройшла повз недбало кинутий на крісло плед, повз диван, який явно зовсім нещодавно служив ліжком, судячи з вм’ятин на подушках.
На кухні її чекало підтвердження всіх припущень. На столі, поруч із цукорницею і крихтами від печива, стояла велика, грубої ліпки кружка з логотипом якоїсь будівельної фірми.
Кружка її сина була іншою — витонченою, білою, він пив чай тільки з неї. Ця була чужою. Чоловічою.
Тамара Ігорівна торкнулася її пальцем. Холодна. Значить, гість був вранці. Або вчора ввечері. Неважливо. Важливим був сам факт.
Вона повернулася в кімнату. Інна якраз закінчувала, самовдоволено розглядаючи своє відображення.
Вона взула туфлі на високих підборах, які зробили її ще вищою і стрункішою, і поправила облягаючу сукню.
Готова. Вона навіть не подивилася в бік дочки, немов та була предметом меблів.
Тамара Ігорівна підійшла і зупинилася точно за її спиною.
Тепер у дзеркалі їх було двоє: молода, яскрава, сповнена життям самка, і літня, сива жінка з обличчям, застиглим у масці холодного гніву.
Олена в кутку, здавалося, стала ще меншою.
— І як часто Оленці доводиться бачити вранці на кухні чужі чашки?
Інна повільно, ліниво, опустила тюбик з помадою на скло трюмо. Вона навіть не здригнулася.
Її погляд у дзеркалі зустрівся з очима свекрухи — холодний, нудьгуючий погляд проти палаючого, повного праведного гніву.
Вона трохи повела плечем, ніби скидаючи із себе невидиму пилинку.
— Не знаю, про що ви, — її голос був рівним і оксамитовим, відточеним для флірту з чоловіками, а не для суперечок з літніми жінками. — Може, хтось із моїх подруг заходив. Не пригадую. У мене багато справ, Тамара Ігорівна.
Це була відверта, нахабна брехня, кинута в обличчя як виклик. Тамара Ігорівна зробила крок вперед, її кулаки мимоволі стиснулися.
Вона перестала дивитися на невістку і перевела свій погляд на застиглу в кутку фігурку онуки.
Олена, відчувши цей погляд, втиснула голову в плечі ще сильніше.
— Не прикидайся дурепою, Інно. Не зі мною, — прошипіла свекруха, і в її голосі зазвучали низькі, загрозливі ноти. — Олена мені все розповіла. Все!
Про різних чоловіків, які приходять, коли вона вже повинна спати. Про те, як ви надовго замикаєтеся в твоїй спальні. Про те, що за її батька, за мого сина, такого ніколи не було!
При цих словах Інна нарешті зволила обернутися. Її обличчя спотворилося. Але не від сорому чи страху.
Це була гримаса холодного, отруйного роздратування, яке з’являється у людини, чиї ретельно вибудувані плани руйнує чиясь дурість.
Вона спопеляючим поглядом подивилася на дочку. Це був не погляд матері.
Так дивляться на зрадника, на річ, яка підвела в найвідповідальніший момент.
Олена згорнулася під цим поглядом і тихо, майже беззвучно заплакала, сховавши обличчя в коліна.
— Ах, ось воно що, — простягнула Інна, і в її голосі задзвенів метал. — Значить, ти тепер нацьковуєш дитину шпигувати за мною, а потім бігти і доносити тобі?
Відмінна з тебе бабуся виходить. Виховуєш донощицю.
Тамара Ігорівна задихнулася від такої нахабності. Вона не очікувала нічого, крім заперечення або жалюгідних виправдань.
Але замість цього отримала зустрічне звинувачення, цинічне і жорстоке. Вся її витримка, яку вона насилу утримувала з самого порога, звалилася.
Вона зробила ще один крок, вторгуючись в особистий простір Інни, змушуючи її відступити до самого трюмо.
— Не смій більше при моїй онучці тягати до вас додому нових чоловіків, інакше я заберу її у тебе!
Кожне слово було висічено з граніту. Це була не просто погроза. Це був ультиматум. Вирок. Остання межа, за якою не було нічого, крім війни.
У кімнаті зависла важка пауза. Плач Олени в кутку став єдиним звуком.
Тамара Ігорівна стояла, важко дихаючи, чекаючи ефекту від своїх слів.
Вона думала, що це, нарешті, проб’є броню невістки, змусить її злякатися, задуматися.
Але Інна зробила те, чого свекруха не могла передбачити навіть у найстрашнішому сні.
Вона завмерла на секунду, а потім її обличчя, яке до цього було злим і напруженим, повільно розслабилося.
Куточки її яскраво нафарбованих губ поповзли вгору, складаючись у моторошну, тріумфуючу посмішку.
Вона дивилася на Тамару Ігорівну так, ніби та щойно запропонувала їй не покарання, а найбажаніший подарунок у світі.
— Забереш? — перепитала вона тихим, вкрадливим голосом, в якому не було й тіні страху, тільки чиста, непідробна цікавість. — Так, будь ласка. Мені ж так буде простіше.
Слова Інни впали в оглушливу порожнечу, яка раптово утворилася на місці люті Тамари Ігорівни.
Гнів, який ще секунду тому кипів у ній розплавленим свинцем, миттєво охолов, перетворившись на важкий, холодний ком десь у грудях.
Вона дивилася на невістку, на її глузливу, тріумфуючу посмішку, і її мозок відмовлявся поєднувати ці звуки в осмислене речення.
Це була помилка. Жарт. Брехня. Так не буває…
— Що? — видихнула вона, і це було не питання, а просто звук, що вирвався з паралізованих легенів.
Інна насолоджувалася ефектом. Вона бачила, як змінюється обличчя свекрухи, як з нього сповзає маска праведного гніву, поступаючись місцем розгубленості і нерозумінню.
Це була її територія, її перемога.
Вона випрямилася, відходячи від трюмо і займаючи центр кімнати, як актриса, що вийшла на авансцену для свого головного монологу.
— А що «що»? — вона розвела руками, демонструючи свою ошатну сукню, свої дорогі туфлі. — Ви ж самі все запропонували, Тамара Ігорівна.
Це геніальна ідея. Ви забираєте Олену, а я… я нарешті отримую свободу.
Вона почала ходити по кімнаті, і стукіт її високих підборів по ламінату відбивав чіткий, безжальний ритм.
Плач Олени в кутку став тихішим, тепер дівчинка просто схлипувала, спостерігаючи за матір’ю широко розкритими, сповненими жаху очима.
— Ви тільки подумайте, як це зручно. Для всіх, — продовжувала Інна.
Її голос набув ділових, розважливих ноток, немов вона обговорювала умови вигідного контракту.
— Мені не потрібно буде більше думати, з ким її залишити ввечері. Не потрібно буде просити відгул на роботі, коли вона в черговий раз притягне із садочка соплі.
Не потрібно буде витрачати гроші на всі ці дурні гуртки, на новий одяг, з якого вона виростає кожні три місяці.
Вона зупинилася біля вікна, дивлячись на вулицю, де вже запалювалися вечірні вогні. Її профіль на тлі темніючого неба був хижим і досконалим.
— Я зможу спокійно ходити в ресторани. У клуби. Зустрічатися з ким захочу і коли захочу.
Влаштовувати своє особисте життя, як ви кажете. Адже це головне для жінки, правда?
Бути щасливою. А яке може бути щастя, коли на тобі висить такий тягар?
Тамара Ігорівна стояла як укопана. Кожне слово невістки було не просто ударом, воно було чимось гіршим.
Воно розкривало таємницю, про яку літня жінка навіть не підозрювала. Вона завжди думала, що бореться з розпустою, з аморальністю, з неповагою до пам’яті сина.
А виявилося, що вона бореться з чимось набагато страшнішим — з повною, абсолютною, крижаною байдужістю. З порожнечею в тому місці, де у людини повинна бути душа.
Інна повернулася і подивилася прямо на свекруху. В її очах не було ні краплі злості, тільки холодний, практичний розрахунок.
— А ви? Ви отримаєте те, що хочете. Онуку. Виховуватимете її так, як вважаєте за потрібне. У строгості, в правилах.
Розповідатимете їй про дідуся, водитимете до недільної школи, якщо вам так хочеться.
Годуватимете її корисною кашею, а не піцою. Вам — турбота, мені — свобода. На мою думку, чудова угода. Усі у виграші.
Сказавши це, вона зробила те, що остаточно перетворило цей кошмарний фарс на реальність.
Повільно, з якоюсь зловісною грацією, вона попрямувала в кут кімнати, до своєї дочки.
Олена завмерла, переставши навіть схлипувати. Вона дивилася на наближаючуся матір як кролик на удава.
Інна нахилилася. Її рух був позбавлений будь-якої ніжності. Вона не погладила дочку по голові, не спробувала її заспокоїти.
Вона просто взяла її за тонке зап’ястя. Її хватка була твердою, діловою. Інна без зусиль підняла дівчинку на ноги, змусивши її похитнутися.
— Ну що, донечко? — в голосі Інни не було ні тепла, ні жалю. — Підеш до бабусі. Вона тебе дуже любить.
Жінка потягнула дитину за собою, як тягнуть впертий, але вже проданий товар, прямо до застиглої від жаху свекрухи.
Інна підтягла доньку прямо до ніг Тамари Ігорівни і легким, майже недбалим рухом підштовхнула її вперед.
Дівчинка спіткнулася і вперлася руками в коліна бабусі, шукаючи в ній опору, порятунок.
Її маленьке тільце тремтіло, сльози текли по щоках, залишаючи мокрі доріжки на запиленій шкірі, але вона більше не видавала жодного звуку.
Весь її дитячий світ щойно зруйнувався, і під його уламками вона могла лише мовчати.
— Ось. Можеш починати прямо зараз. Забирай, — Інна вимовила це з легкістю людини, яка віддає непотрібну річ на благодійність.
Вона окинула їх обох швидким, оцінюючим поглядом, немов прикидаючи, як вони виглядають разом.
— Чудово. Ви навіть схожі.
Тамара Ігорівна механічно, не усвідомлюючи до кінця своїх дій, обійняла онуку.
Вона притиснула до себе це тремтяче, тепле тільце і відчула, як її власне серце, яке, здавалося, зупинилося від жаху, зробило один болісний, важкий удар.
Вона підняла очі на Інну. Чекала побачити в її погляді хоч щось — тріумф, злість, може, навіть прихований біль. Але там не було нічого. Абсолютно нічого.
Тільки нудьга і легке нетерпіння, як у людини, яка занадто засиділася на нудній виставі і чекає, коли нарешті впаде завіса.
У цей момент гнів і розгубленість Тамари Ігорівни змінилися чимось іншим. Це була холодне, ясне, майже фізичне знецінення.
Вона дивилася на гарне, доглянуте обличчя невістки, на її ідеальний макіяж, на стильне плаття і бачила не жінку. Вона бачила порожнечу, загорнуту в яскраву, дорогу оболонку.
Оболонку, під якою не було ні любові, ні жалю, ні співчуття. Нічого з того, що робить людину людиною.
— І щоб я вас обох більше не бачила, — кинула Інна, повертаючись до дзеркала, щоб востаннє поправити зачіску. — У мене сьогодні побачення, і мені не потрібен зайвий свідок. Особливо такий плаксивий.
Вона взяла з туалетного столика маленьку сумочку-клатч, клацнула замком. Потім, не обертаючись, попрямувала до виходу з кімнати.
Її хода була легкою і пружною. Хода жінки, яка йде назустріч задоволенням і новому життю.
Вона пройшла повз них, не удостоївши навіть поглядом, немов вони були двома предметами, які вже винесли з дому і залишили в коридорі за непотрібністю.
— Двері за собою закрийте, — кинула вона вже з передпокою.
Тамара Ігорівна, все ще притискаючи до себе онуку, повільно підвелася.
Вона відчувала, як Олена чіпляється за неї, ніби боїться, що і вона зараз зникне.
Жінка взяла дівчинку за руку. Її власна рука була крижаною, але хватка — міцною. Вона повела дитину в коридор.
Інна вже стояла біля вхідних дверей, одягаючи легкий кашеміровий кардиган.
Вона обернулася, і на її обличчі промайнуло щось на зразок здивування, коли вона побачила, що вони дійсно йдуть.
— Ах, ви прямо зараз? Ну і правильно, — кивнула вона схвально. — Нема чого тягнути.
Вона сама відкрила перед ними двері, широко, гостинно розчиняючи їх на тьмяно освітлену сходову клітку.
Цей жест був останньою, найвитонченішою насмішкою. Вона не просто виганяла їх, вона робила це із ввічливою посмішкою господині, яка проводжає гостей.
Тамара Ігорівна, не кажучи ні слова, переступила поріг, ведучи за собою Олену.
Вона не обернулася. Вона знала, що якщо обернеться, то не витримає, і те холодне відчуття, що тримало її зараз на ногах, знову зміниться безсилою люттю.
Жінка просто йшла вперед, у напівтемряву під’їзду.
Вона почула за спиною не гучний, скандальний хлопок. Ні. Жінка почула тихе, м’яке клацання замка.
Клацання, яке пролунало як постріл в тиші. Остаточний і безповоротний.
Він відрізав не просто квартиру. Він відрізав минуле, спільні спогади, спорідненість — все, що колись їх пов’язувало.
Тамара Ігорівна зупинилася посеред сходового майданчика. Тускла лампочка під стелею кидала на бетонні стіни лікарняно-жовте світло.
Вона подивилася вниз, на маленьку дівчинку, яка все ще міцно тримала її за руку і дивилася на неї знизу вгору своїми величезними, повними сліз, але вже не плачучими очима.
У цьому погляді було німе запитання, на яке у Тамари Ігорівни не було відповіді.
Вона нічого не сказала. Вона просто міцніше стиснула маленьку долоньку в своїй руці і повільно повела її вниз по сходах.
Геть від цих дверей. Геть від цього життя. Скандал був закінчений. Всі посварилися. Назавжди…
