— Я вчора сама бачила, як твоя «бідна» мама бадьоро йшла алеєю з подругою, сміючись на повний голос.
А сьогодні, в мій день народження, вона раптом злягла? Як зручно!…
…Лариса була Скорпіоном. Не тільки за гороскопом, а за своєю суттю — колючою, замкнутою, яка не терпить лицемірства і фальші.
Вона вже втомилася слухати, як інші люди, ледь дізнавшись її дату народження, так відразу закочують очі:
— А, Скорпіон! Ну, все зрозуміло.
Їй вішали ярлики: ревнива, злопам’ятна, небезпечна.
Можливо, саме тому свій день народження, який припадав на похмурий листопадовий день, вона любила відзначати в суто сімейній обстановці.
Точніше, в товаристві єдиної людини — свого чоловіка Микити.
Вона була одружена вже три роки. Микиту вона кохала тією самою відданою любов’ю.
Він був її тихою гаванню, людиною, яка бачила за колючками вразливу душу і не боялася її.
Ось тільки свекруха Ольга Володимирівна з самого початку не була в захваті від їхнього союзу.
Лариса прекрасно відчувала її прохолодне, оцінювальне ставлення, але зробити нічого не могла, та й не хотіла.
У неї було своє, насичене життя: цікава робота в дизайн-студії, захоплення вишивкою і спортом, і вірні, перевірені друзі. Вона не збиралася нікому нічого доводити.
Через два роки шлюбу вони з Микитою нарешті назбирали на перший внесок і купили квартиру.
Невелику, але затишну однокімнатну в самому центрі міста, в старому, але добротному будинку з високими стелями.
Лариса була на сьомому небі від щастя.
Ольга Володимирівна ледь дізналася від сина новини, як одразу нахмурилася:
— Однокімнатна квартира? — вимовила вона з таким презирством, ніби вони купили сарай. — Ну…
Я ж казала тобі, треба було брати двокімнатну, а то й трикімнатну в новому районі. Там і повітря краще, і місце для дітей є.
— Мамо, нам тут подобається, — м’яко парирував Микита. — І до роботи Ларисі п’ять хвилин пішки.
— До роботи! — пирхнула свекруха. — Недовго їй залишилося на роботу їздити. Треба про дітей думати. У вас там напевно навіть коляску ніде буде поставити.
Лариса, стоячи біля свого нового каміна (правда, декоративного), відчувала, як по спині біжать знайомі мурашки роздратування від розповіді чоловіка.
Вона зробила глибокий вдих.
— Ми ж з тобою домовилися, що до тридцяти років дітей у нас не буде. Треба спочатку стати на ноги і створити фінансову подушку безпеки.
— Та я все розумію. Але мама… вона постійно наполягає на своєму. Хоче розсварити нас, чи що, не розумію…
Лариса вперто стиснула губи. Вона не стала скандалити. Просто стояла на своєму і, на щастя, Микита був на її боці.
Лариса оглянула свою маленьку, світлу квартиру і подивилася на чоловіка, який з посмішкою тримав її за руку.
Ольга Володимирівна все не вгамовувалася. Як справжній стратег, вона раз по раз випробовувала оборону сина.
То дзвонила зі скаргами на самотність, то критикувала вибір Лариси в інтер’єрі, то натякала, що нормальні жінки в її віці вже давно ходять з колясками.
Але Микита, на її велике розчарування, не піддавався на провокації.
Його любов до дружини і їхні спільні плани виявилися міцнішими за материнські маніпуляції.
І тоді жінка вирішила завдати удару в найвразливіше місце — зіпсувати день народження невістки, це ненависне їй свято, яке вони відзначали без її участі.
Напередодні дня народження Лариси, рівно за два тижні, Ольга Володимирівна зателефонувала синові з трагічними зітханнями:
— Синочку, біда! Холодильник зовсім зламався! Майстер подивився і сказав, що відновлювати безглуздо.
А як без холодильника? Всі продукти пропадуть! І у батька зарплату затримують, як на зло.
Поскаржившись на долю і натякнувши на безгрошів’я, вона випросила у Микити новий, досить дорогий холодильник.
Сума серйозно вдарила по їхньому з Ларисою бюджету, і про той подарунок, який Микита пригледів для дружини — витончену золоту підвіску, — довелося забути.
А потім настав сам день народження Лариси. Вранці пролунав новий дзвінок від матері.
Голос Ольги Володимирівни звучав слабо і болісно.
— Микито, мені так погано… Серце коле і болить, голова паморочиться. Чи не міг би ти приїхати?
Мені страшно залишатися самій. Батько сьогодні допізна. Зовсім про мене не думає…
Син, звичайно ж, примчав майже відразу. Він відпросився з роботи, порушивши всі плани, і просидів біля ліжка матері до самого вечора, подаючи воду, вимірюючи тиск і слухаючи тихі стогони і скарги.
Коли він збирався додому, Ользі Володимирівні відразу ставало гірше. Вона хапалася за серце, скаржилася на слабкість і благала сина не залишати її.
Микита помітно нервував. Він дивився на годинник, і тривога стискала йому горло.
Вдома на нього чекала Лариса. Вони планували романтичну вечерю при свічках, а він ще не встиг купити квіти.
У кишені лежав лише жалюгідний сурогат подарунка — сертифікат в магазин косметики, куплений поспіхом в найближчому торговому центрі.
— Мамо, мені справді треба додому… — намагався він заперечити, але вигляд блідого, страждального обличчя матері змушував його замовкнути.
У підсумку, не витримавши, він акуратно вийшов на кухню і тихо подзвонив дружині.
— Ларисо, вибач, мамі погано, я не можу її залишити, — почав він винувато.
Спочатку в трубці запала тиша. Потім Лариса, насилу стримуючи лють, прошипіла:
— Я вчора сама бачила, як твоя «бідна» мама бадьоро йшла алеєю з подругою, сміючись на повний голос.
А сьогодні, в мій день народження, вона раптом злягла? Як зручно!
Не ставши більше нічого слухати, Лариса різко кинула трубку.
Микита стояв посеред батьківської кухні, розриваючись між почуттям обов’язку перед матір’ю і коханою дружиною.
Він відчував себе в пастці. У відчаї він зателефонував батькові, Павлу Петровичу.
— Тату, ти можеш приїхати з роботи сьогодні трохи раніше? Мамі погано, а мені терміново треба додому… У Лариси ж день народження.
Той здивовано хмикнув:
— Чим це вона хвора? Вранці була абсолютно здорова, млинці за обидві щоки наминала…
Але Микита вже не слухав.
Ледь Павло Петрович переступив поріг квартири, син, кинувши на ходу «дякую», буквально вилетів за двері і помчав по сходах, стискаючи в кишені нещасний сертифікат.
Він розумів, що запізнився. Що довіра дружини, яку він так беріг, дала тріщину.
І виною тому була не хвороба, а добре спланована вистава матері.
— Ну і що ти приперся? — прямо запитала Ольга Володимирівна у чоловіка, який встав у дверях спальні.
— Оля, навіщо ці драми? Ну щасливий син з цією Ларисою. Ну і нехай. Навіщо ти його мучиш? Ти ж не Ларисі робиш погано, а рідному синові.
Микита відчинив двері квартири. У передпокої було темно, але з кухні лилося тепле світло.
Він завмер на порозі, затамувавши подих. Лариса сиділа за столом, накритим на одного.
Перед нею горіли дві свічки, стояв самотній фужер з напоєм, і вона з незворушним апетитом їла роли і суші, які вони, мабуть, планували їсти разом.
— Кохана… — тихо почав він, підходячи ближче.
Вона не підняла на нього очей, продовжуючи трапезу. Повітря в кухні було густим і крижаним, незважаючи на полум’я свічок.
— Вибач мене, я… — Микита спробував знову, але слова застрягли в горлі.
Він поклав на край столу розкішний букет червоних троянд, який купив у найближчій квітковій крамниці.
Лариса навіть не поглянула на квіти. Тоді він дістав з кишені і поклав поруч з тарілкою сертифікат.
Тільки тоді Лариса повільно підняла на нього очі. У них не було злості, лише глибока втома і розчарування.
— Ти ж розумієш, що справа не в подарунках, — її голос був тихим і рівним, без єдиної нотки докору, і від цього ставало ще болючіше. — А в твоєму ставленні до мене.
Я хотіла провести цей день тільки з тобою. А ти вирішив за краще провести його у своєї матері, яка банально прикидалася хворою.
— Я не міг її просто кинути! — вибухнув Микита, відчуваючи, як його захльостує хвиля провини і виправдань. — Не міг.
Я не був упевнений, що це гра! А раптом їй і справді було погано? Я б ніколи собі цього не пробачив!
Лариса відпила з келиха і поставила його беззвучно на стіл.
— Хочеш, зателефонуємо твоєму батькові прямо зараз? — запропонувала вона. — Запитаємо, чим займається його тяжкохвора дружина в даний момент?
Микита вперто похитав головою. Він прекрасно розумів, до чого веде ця розмова, і боявся почути відповідь.
Не сказавши більше ні слова, Лариса відсунула стілець, встала і, не поглянувши ні на квіти, ні на сертифікат, пішла в спальню, зачинивши за собою двері.
Вона навіть не поставила троянди у вазу. Вони так і залишилися лежати на столі, як німий докір, поступово в’янучи.
І ще кілька днів у квартирі панувала крижана тиша.
Лариса майже не розмовляла з Микитою, відповідаючи коротко і роблячи вигляд, що його не існує.
Він відчував себе привидом у власному домі.
А наступного дня Ольга Володимирівна, сяюча і задоволена, сама зателефонувала синові.
— Синочку, дякую, що не покинув свою стару матір вчора, — солодким голосом промовила вона. — Я самотня, хвора… А. Ти у мене єдина опора.
Микита мовчки слухав, дивлячись у вікно на сіре листопадове небо.
— До речі, — ненавмисно, з легкою насмішкою в голосі, продовжила мати, — як вчора пройшов день народження Лариси? Добре відзначили?
І в цей момент у Микити в голові все остаточно склалося в єдину, безрадісну картину.
Для неї була важлива не сама подія, а те, чи вдалося їй її зіпсувати.
— Добре відзначили… — дуже чітко сказав Микита і поклав слухавку.
Він стояв посеред вітальні і дивився на зачинені двері спальні.
Він нарешті зрозумів. Зрозумів, що його мати вела війну проти його коханої жінки.
І в цій війні вона була готова знищити все на своєму шляху, включаючи його власне щастя. А він, своєю сліпою слухняністю, допомагав їй у цьому.
Микита кілька днів поспіль намагався загладити провину. Він готував сніданки, прибирав квартиру і заводив боязкі розмови.
Але Лариса залишалася холодною і відстороненою. Її мовчання просто виводило його з себе.
Тоді Микита пішов на відчайдушний крок. Одного вечора він приїхав за дружиною прямо до виходу з її офісу.
Побачивши його, Лариса хотіла було розвернутися, але він м’яко взяв її за руку.
— Давай просто повечеряємо. Ніяких виправдань, тільки вечеря. Будь ласка.
Вона мовчки погодилася. Подружжя поїхало в ресторан на даху хмарочоса з панорамним видом на нічне місто.
Вогні мерехтіли внизу, немов розсип дорогоцінних каменів. За столиком біля вікна Микита нарешті зміг висловити все, що накопичилося у нього в душі.
— Вибач мене, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Я був сліпий і дурний.
Я дозволив матері маніпулювати собою і образив тебе в найважливіший день. Але я все зрозумів і хочу це виправити.
Він зробив паузу і посміхнувся.
— Давай відсвяткуємо твій день народження зараз. Прямо тут. Удвох.
Лариса дивилася на нього, і вперше за ці дні в її очах промайнуло щось тепле. Куточки її губ здригнулися в слабкій посмішці.
— Добре, — погодилася вона.
Вони замовили вечерю — найвишуканіші страви, які були в меню.
Розмовляли про роботу, про плани, про все на світі, крім його матері. Напруга поступово танула.
А потім офіціант приніс десерт — вишукане тірамісу, в якому була одна-єдина свічка. І раптом кілька офіціантів оточили їхній столик і заспівали «З днем народження».
Лариса, вся почервонівши, збентежено опустила очі, відчуваючи, як по щоках розливається рум’янець.
Це був найспонтанніший, найнесподіваніший і по-своєму прекрасний день народження в її житті.
Того вечора вона пробачила чоловіка. По-справжньому. По дорозі додому Микита купив їй величезний букет білих троянд, і вона, притискаючи його до грудей, щаслива і розслаблена, піднімалася сходами до своєї квартири.
А вдома на неї чекав ще один сюрприз. На порозі сидів крихітний пухнастий клубочок — сіре кошеня з величезними зеленими очима.
Воно боязко подивилося на Ларису і жалісно нявкнуло. Про такого вихованця вона мріяла давно, але все не наважувалася завести, боячись відповідальності.
— Це… твій головний подарунок, — посміхнувся Микита. — Ти часто говорила, що хочеш котика.
Лариса опустилася на коліна, і кошеня відразу ж забралося до неї на руки і замурчало, влаштувавшись зручніше на колінах.
У її серці не залишилося і краплі образи на чоловіка.
Коли Ольга Володимирівна дізналася про нову безрозсудність сина, вона відразу ж відповіла черговою порцією критики.
— Кошеня? У такій маленькій квартирі? Ти з глузду з’їхав! Це ж бруд, шерсть всюди!
Викинь його на вулицю, поки ніяка гидота до вас не причепилася! Вам дитина потрібна, а не кошеня!
Але Микита, вперше в житті, спокійно і твердо відповів їй:
— Мамо, це наш з Ларисою дім, і наші рішення. І так, я більше не буду обговорювати з тобою наше особисте життя. Тому що я не хочу втратити свою сім’ю.
Він поклав слухавку, не слухаючи обурених заперечень матері. Сьогодні він відчував себе не хлопчиком, яким керують, а чоловіком, який сам будує своє життя.
А у вітальні Лариса сміялася і гралася з новим членом сім’ї. Щасливий сміх дружини був для Микити найкращою нагородою.
