— “Ой, кулінарка Наталя у нас ніяка, я б сказала – ніякуща”, – говорить про мене свекруха всім і кожному, хто тільки хоче слухати, – руки не з того місця у неї ростуть. Ось онук зараз на ГВ, а далі як буде виживати, прямо не знаю.
Мені 27 років, я два роки заміжня, зараз нашій дитині всього 6 місяців. Потихеньку підгодовую її, але від грудей не відмовляюся. І звісно ж свекруха воліє не бачити і не знати, як я готую каші, овочеві супчики і пюре для малюка. І чим харчується її син свекруха теж уже не цікавить.
Для неї я назавжди – безрука, ніяка кулінарка, ні на що не придатна дружина. Ну хоче Тетяна Максимівна так думати, що поробиш. А почалося все якраз на першому році мого сімейного життя.
Ми з майбутнім чоловіком тоді знайшли квартиру, домовилися, взяли ключі, навіть частково завезли речі. А за кілька днів до наміченої реєстрації шлюбу все зірвалося: господарі раптом нам відмовили. Причини називали, якісь туманні, на мій погляд. Ясно було одне: передумали, там ми жити не будемо.
— Ну за 2 дні до весілля хапати перший-ліпший варіант – не варіант, – оголосив наречений засмученій мені, коли ми знову вивезли речі, а господарі повернули нам гроші за перший місяць, – давай одружимося спокійно, поживемо якийсь час у мами моєї, озирнемося, спокійно знайдемо квартиру.
Ну що поробиш? Тетяна Максимівна здавалася мені жінкою доброзичливою, посміхалася весь час, жила вона одна, радо підтвердила слова сина:
— Приходьте, живіть, жодних проблем.
Власне, ми розписалися, відзначили подію в колі рідних і поїхали на море. 2 тижні нас не було. Повернулися, на роботу вийшли, почали шукати варіанти з житлом. Щоб і господарі нормальні, і житло не вбите, і ціна, і до робіт близько. Словом, знайти квартиру просто тільки на словах.
У мами чоловіка ми затрималися в тимчасових мешканцях на 2 місяці. Жили мирно. Тетяна Максимівна сказала одразу:
— Мені допомога на кухні не потрібна. Моя кухня, готую на ній тільки я. Вже вибач.
Готує свекруха добре. Годувала нас смачно, балувала випічкою. Ми за це продукти закуповували, я могла вимити вікна і сантехніку. Усе було чинно й благородно. Я готувати теж уміла. У мене мама, тато, двоє молодших братів, доводилося і борщ варити, і котлети ліпити, та інше готувати. Але проявити свої таланти у мене можливості не було.
І ось, квартира для нас знайдена, речі перевезені, ми від душі подякували Тетяні Максимівні за гостинність і переїхали. Обжилися, через кілька тижнів, у вихідний, коли чоловік поїхав на футбол із друзями, а я домашніми справами займалася, пролунав дзвінок від свекрухи:
— Пироги напекла, їду до вас. Цікаво ж, як ви влаштувалися. Якщо одразу не розберуся з дорогою, то зателефоную і на місці мене зорієнтуєш.
— Добре, – погодилася я.
За моїми підрахунками і за словами Тетяни Максимівни, у мене була пара годин часу. Я якраз готувала: котлети робила, суп вже варився, планувала ще готувати плов. Але свекруха зателефонувала вже за 40 хвилин, якраз котлети на сковорідці та інше шкворчить і готується.
Пояснила дорогу від метро, через 4 хвилини знову дзвінок:
— Я в якомусь дворі, нічого не зрозуміла! Поясни ще раз.
З трубкою біля вуха починаю з’ясовувати, що бачить свекруха, щоб зрозуміти, де вона опинилася. Намагаюся розповісти дорогу – не розуміє, нервує вже.
— Та вийди ти вже до під’їзду, що я з сумкою напереваги микаюся! – зло так каже.
На задньому фоні чую гавкіт собак, зойк мами чоловіка і дзвінок обривається. Я, як очманіла, кидаю все і біжу до під’їзду. Ліфт не працює як на гріх, з 5 поверху мчу бігом вниз. Біля під’їзду свекруха годує песика, посміхається вже:
— Налякала мене, пиріжки відчула, їж, мені не шкода, – і мені, – постривай, зараз другу половину їй згодую.
Загалом, поки я бігала зустрічати свекруху, поки вона собаку пиріжком пригощала, згоріли мої котлети під три чорти, а заодно й засмажка з цибулі. Свекруха увійшла, носом повела, котлети згорілі побачила і головою похитала.
Я, як водиться, вибачилася, пояснила, що злякалася за неї ж, побігла зустрічати, забувши про котлети та інше. Цибулю викинула, котлети викинути не встигла – чоловік із футболу повернувся, голодний.
— О, мамо! О пиріжки! А капустою? Чудово. О, котлети!
— Почекай, – кажу, – котлети згоріли, я нову партію посмажу.
А чоловік уже наминає, сказавши, що підгорілу кірку можна й не їсти, а так котлети дуже смачні. У цій усій метушні я тільки потім звернула увагу на те, як сумно спостерігає за сином Тетяна Максимівна. А йдучи свекруха сказала мені з докором:
— Дожили. Син вважає нормальним їсти підгорілі котлети, мабуть, ти не вперше його такою стравою балуєш!
І все. Я навіть рота відкрити у відповідь не встигла. Були (розповідь спеціально для сайту Цей День) хороші стосунки з мамою чоловіка і – немає їх. Відтоді вона свято впевнена, що я не вмію готувати, що я погана господиня. Мама моя запропонувала для врегулювання конфлікту запросити свекруху в гості й нагодувати смаколиками власного приготування.
Але я цього робити не стала. Вважаю, що котлети були лише приводом. Як то кажуть, свиня бруд скрізь знайде. Так і мама чоловіка знайшла, до чого причепитися: я безрука, чоловіка горілими котлетами годую.
Так і залишилося. Свекруха до нас у гості не ходить, стосунки в нас натягнуті. Чоловіка мого вона до себе кличе, годує, як на забій, шкодує, що нормально поїсти він тільки в мами може. Чоловік мій із нею лаявся кілька разів, доводячи, що це не так – не допомогло.
Ну подобається Тетяні Максимівні думати і говорити, що невістка у неї готувати не вміє.
