Мій чоловік вважав, що продуyкти у холодильнику з’являються самі по собі.
Я припинила ходити в магазин. І цей експеримент закінчився через три дні…
…Чи знаєте ви це почуття, коли відчиняєш холодильник, а там повний порядок?
На верхній полиці акуратно розкладені йогурти, у контейнері – свіжа нарізка, у відсіку для овочів лежать вимиті огірки та помідори, а у морозилці завжди є стратегічний запас м’яса.
Тільки ось мій чоловік, Андрій, бувши вже дорослим тридцятип’ятирічним чоловіком, щиро вважав, що цей стан холодильника – його природна функція.
Як світло, яке загоряється під час відкриття дверцят.
Наш конфлікт почався не на порожньому місці, це накопичувалося місяцями.
Я працюю цілий день, як і він. Мою зарплату можна практично порівняти з його.
Але щовечора, повертаючись додому, я роблю звичний ритуал: заходжу в супермаркет, тягну два пакети вагою по п’ять кілограмів, потім мию, ріжу, фасую, готую.
А мій коханий Андрій у цей час «відпочиває після тяжкого дня».
– А що там втомлюватись? – щиро здивувався він якось під час вечері, коли я попросила його хоча б розвантажити посудомийку, бо ніг під собою не відчувала.
Ти ж просто зайшла у магазин дорогою. Це ж не робота, це прогулянка. Пройшлась, взяла що треба, принесла.
Нині ж не радянщина, у чергах стояти по три години не треба. Візок магазином катати – не мішки тягати.
Я завмерла з виделкою в руці. Знаєте, такий тихий, але виразний звук, з яким лопається терпець янгольської дружини та народжується план помсти.
– Прогулянка? – ререпитала я його дуже тихо.
– Так, жінкам це навіть подобається. Шопінг, усі справи – ви ж любите витрачати гроші.
Тоді я зрозуміла, що скандалити марно. Крики він сприйме, як істерику втомленої жінки, а суть пролетить повз вуха.
Чоловіки – істоти емпіричні, їм потрібна практика, досвід, зіткнення з реальністю.
– Добре, – сказала я, доїдаючи свій салат. – Проведімо експеримент. Якщо це так легко і відбувається само по собі, я повністю передаю тобі цей приємний обов’язок.
Я більше не купую продуктів. Я харчуватимуся в кафе біля офісу, або купуватиму собі готовий салат на один раз, а домашнє забезпечення продуктами тепер на тобі.
Андрій усміхнувся, явно не розцінюючи загрози серйозно.
– Без проблем. Думаєш, я з голоду звалюся? На дворі двадцять перше століття, доставка працює, магазини на кожному розі. Відпочивай, якщо ти так перепрацювала.
Вранці наступного дня холодильник ще зберігав сліди мого колишнього піклування.
Там залишалося пів пачки масла, шматок сиру, три яйця та вчорашній суп.
Андрій поснідав з виглядом переможця. Він навіть не помітив, що хліб закінчився, замінивши його на крекери, які знайшов у шафі.
Увечері я прийшла додому, демонстративно несучи лише маленьку дамську сумочку. Відчуття було дивним – суміш провини та мстивого захоплення.
– А що на вечерю? – запитав чоловік, не відриваючись від ноутбука.
– Не знаю, – відповіла я, наливаючи склянку води. – Я поїла дорогою додому, а що ти купив?
Андрій ляснув себе по лобу.
– Справді, я ж забув. Гаразд, не біда – там же суп залишався.
Супу було на одну порцію. Він з’їв його, заїдаючи тими самими крекерами.
Потім походив по кухні, відчинив шафки, позаглядав і запитав:
– Слухай, а чаю у нас теж нема? І цукру?
– Закінчилися вчора, – мило посміхнулася я. – Але ж це не проблема, магазин внизу працює до одинадцятої.
Іти йому було ліньки. Він попив води і пішов з кухні.
– Завтра закуплюся, – кинув він самовпевнено. – Зроблю все по розуму, а то ти вічно набираєш всякої нісенітниці, на яку грошей йде купа.
На другий день “стратегічні запаси” закінчилися під нуль. Яйця пішли на сніданок, сир засох, бо хтось не загорнув його в плівку.
Увечері Андрій прийшов додому з одним пакетом. У ньому лежали: пачка дорогих пельменів, пляшка пінного, батон хліба, чомусь найдорожчий з крафтової пекарні, і… все.
– Ось, – гордо сказав він. – Вечеря чемпіона, – швидко та смачно.
Він зварив пельмені, а я сиділа в кімнаті та читала книгу, насолоджуючись вільним вечором. З кухні долинуло чхання.
– А де сметана? Кетчуп? Майонез хоч якийсь?
– У магазині, любий. Все там. Ти ж їх не купив.
– Я думав, вони є! Вони ж завжди були! – у його голосі прорізалися нотки паніки.
– Продукти мають властивість закінчуватися, – філософськи зауважила я.
Він їв пельмені всухом’ятку, запиваючи пінним. Було видно, що насолоди від вечері він не отримує.
Потім вирішив попити чаю з бутербродом. Хліб був, але масла вже не було. Доїли.
– Завтра складу список, – буркнув він. – Щось я не розрахував.
Третій день був вирішальним, коли зазвичай закуповуються на вихідні. Я знала, що вдома в нас голе поле.
Немає навіть солі, бо вона закінчилася вранці, я витрусила останні крупинки.
Немає засобу для миття посуду та туалетного паперу, – це був мій козир, я спеціально прибрала запасний рулон у свою шафу.
Андрій подзвонив мені в обід.
– Слухай, я подумав, давай замовимо доставку? Піцу там, роли. Відзначимо кінець тижня.
– Чудова ідея, – погодилася я. – Замовляй собі, а я йду з подругами в ресторан. У мене тепер купа вільного часу, я ж не стою біля плити.
У слухавці повисла тиша. Він зрозумів, що рятувального кола від мене не буде…
Коли я повернулася додому близько десятої вечора, мене зустріла цікава картина.
Андрій сидів на кухні перед відкритим ноутбуком. Поруч лежали чеки, на столі стояли пакети.
Він виглядав стомленим і, чесно кажучи, трохи приголомшеним.
– Ти знаєш, скільки зараз коштує сир? – запитав він замість привітання. – Нормальний сир, не пластилін?
– Знаю.
– А ти знаєш, скільки важить пакет із картоплею, цибулею, молоком та водою? Я мало руки не обірвав, поки від машини до ліфта доніс. А ти ж пішки ходиш…
– І це я знаю, – кивнула я.
Він указав на гору продуктів.
– Я витратив чотири тисячі. Чотири тисячі за один раз! А тут, по суті, нема чого їсти.
– Ну, курка, ну овочі, ну крупи там, цукор… Це на кілька днів максимум. Як ти примудрялася вписуватись в наш бюджет?
– Магія, – посміхнулася я. – Жіноча магія та трохи логіки.
Але найцікавіше сталося далі. Він почав розбирати пакунки.
– Я купив курку, хотів запекти, але я забув фольгу та спеції, тут тільки сіль. Я купив салат, але забув олію для заправки.
Я купив пластівців на сніданок, але забув, що молоко у нас п’ють тільки свіже, а я взяв якесь тривалого зберігання, воно ж таке несмачне.
Він сів на стілець і затулив обличчя руками. Безпорадність вийшла назовню.
– Я втомився. Я півтори години блукав цим гіпермаркетом. Мене штурхали люди з візками.
Я не міг знайти де лежать яйця, вони їх переставили! Я спітнів, поки стояв у черзі. І я забув половину з того, що було потрібно, хоча начебто все брав.
Експеримент закінчився достроково. Ми проговорили до пізньої ночі.
Це була, мабуть, найчесніша розмова за всі роки нашого шлюбу. Андрій визнав те, про що багато чоловіків навіть не замислюються.
Звичайно ж, що визнати, – це пів справи! Тепер, – головне, – брати активну участь в процесі заповнювання холодильника та шафок.
Хоча завжди ж є можливість продовжити “корисний експеримент”!
