Дмитро народився, коли мені було п’ять. Батько пішов від нас, коли мені виповнилося п’ятнадцять, а брату — десять. Так просто і буденно пішов, що серце замерзало.
— Я ж казав тобі, Тань, ну не хочу я другої дитини. Ми не тягнемо. Як у воду дивився.
Дімка народився з ДЦП. Він навчився ходити, але виглядало це так, що я себе почував затишніше, коли поруч зі мною брат катався на своєму кріслі.
Говорив Діма погано. «Проблеми з мовленням» так це називалося. Зір і слух Діми теж були далекі від нормальних.
Тато, мабуть, терпів, поки міг. А потім не зміг.
На роботі у нього стався роман з адміністраторкою на ім’я Соня. Соня була красивою, легкою і безтурботною — їй не потрібно було доглядати за хворою дитиною, не забуваючи про здорового старшого.
— А я одна? — вигукнула мати в жаху. — Потягну? Як же ти можеш, негідник! Як ти так можеш?!
Вона присіла навпочіпки біля стіни, притиснувши кулаки до грудей і замотала головою. Батько взяв велику спортивну сумку зі своїми речами з кімнати.
— Денис, як у школі справи? — запитав він мене на виході.
Я б сказав йому, як у школі справи, але не звик огризатися з батьком.
— Нормально, — буркнув я собі під ніс.
— Ну, ясно. Ти, давай це… матір не ображай! Ну, я пішов.
Я “матір не ображай”. Угу. Дочекавшись, коли замок на вхідних дверях клацне, я підійшов до мами.
— Вставай, мамо. Ти лякаєш Дімку.
Він сидів на своєму кріслі з великими колесами і дивився на нас великими наляканими очима. Без сліз, але від цього не ставало легше.
— Мамо, вставай! — шипів я на неї. — Не треба. Він того не вартий. Я тебе не кину! Разом якось впораємося.
Почали якось жити без батька. Дімка особливо не сумував — читав собі свої книжки, незграбно поправляючи окуляри на носі.
Розумові здібності Дімки були в межах норми, читати він любив. Брат навчався вдома. На вулицю виїжджав по можливості, коли хтось із нас був вільний.
А хто з нас був вільний? Мати працювала на двох роботах, щоб оплачувати Дімці масажі та ліки.
Я пішов у Макдональдс, кричати «Вільна каса!», і до дев’ятнадцяти років був уже менеджером і серйозно зустрічався зі своєю колегою, Наталею.
— Може, я фам погуялю? — старанно вимовляв Дімка.
Йому було нудно постійно одному. Діма намагався по дому ходити сам, ігноруючи коляску.
Але незважаючи на майже безперервне лікування і реабілітацію, ходив все одно погано.
— Який сам? Ну, який сам? Такі часи зараз. А ти навіть втекти не зможеш.
Дімка не міг втекти, ми не могли дозволити собі доглядальницю — так і жили.
Я все рідше бував удома, відкуповувався від матері половиною зарплати. Стосунки з Наталею затягнули мене всього цілком.
Інституту в моїй ситуації я все одно не бачив, як своїх вух. А в армію мене не відпустила мати. Піднапружилася, перерила всі свої зв’язки і зробила мені військовий квиток.
Мабуть, перенапружилася… Восени того року, коли мені мало виповнитися двадцять, а Дімці — п’ятнадцять, мати почала марніти.
До останнього вона не йшла до лікарів, тому що «нема часу!». У підсумку, коли маму відвезли на швидкій, у неї вже була така запущена стадія раку, що лікарі тільки плечима знизували: «Ми ж не Боги».
— Не кидай Дімку, чуєш? — шипотіла мені мати, що йшла.
— Мамо, бережи сили… не напружуйся так.
— Денис… поклянися мені, що не кинеш брата! Поклянися!
Я, здається, поклявся. Не пам’ятаю точно. Мені було погано. Вона йшла і залишала мене зі своєю, по суті, проблемою один на один.
А я був молодий і хотів жити, як усі. Кохати, розважатись, тусуватися, гуляти. Може навіть одружитися і створити свою сім’ю. Свою!
Наталя в’їхала до нас відразу після похорону матері. На похороні, треба віддати належне, вона була дуже активна – допомагала і справою, і грошима.
Коли вона на правах господині стала жити в квартирі, перше, що зробила Наталя, відібрала у Діми книжку і спробувала зробити з нього повноцінного члена суспільства. Прилучити до праці за гроші.
— Навіщо тобі книжка? Вченим все одно не будеш!
Труд Дімці ніяк не давався. Рукоділля не йшло, інтернет не хотів освоюватися, миловаріння мало не стало причиною пожежі, плюс Наталці довелося відскрібати весь вечір підлогу в кухні.
— Ну ось і навіщо він такий? — прагматично зауважила моя наречена.
— Наталю, по-перше, тихіше. А по-друге — він мій брат.
— Є ж спеціальні заклади для таких.
— Не хочу навіть слухати!
Але вона мене врешті-решт дотиснула. Нічна зозуля, самі розумієте. Сама побігала по органах соцзахисту і нічого не розуміючий, наляканий Дімка відправився в інтернат.
Я відчував себе двояко. З одного боку, полегшення. З іншого – мене гризла совість. Наталка, втім, швидко заспокоїла мене.
— Ми вчинили правильно. У хороше місце його здали. Чого ти мучишся? У вас батько живий, йому щось не соромно.
А ми їздити до нього будемо. Вдома ми все одно йому не приділяли належної уваги.
Ми і справді їздили до Дімки в гості. Але недовго. І не так часто, як хотілося б. Крім того, що у нас були свої справи і клопоти, Дімка не особливо спонукав до того, щоб його відвідувати.
Він перестав розмовляти зовсім. Замкнувся і мовчав, сидячи біля віконця і дивлячись на вулицю.
Одного разу співробітниця інтернату сказала мені:
— Ви вже не їздили б, чи що. Тільки душу йому труїте. Через пару років переведуть вашого братика в психоневрологічний відділ, і забудьте його. Ви свій вибір зробили.
Через пару років я вже і справді ніби забув, що у мене колись був брат. Жив своїм життям та жив.
З дітьми не поспішав. У мені жив підсвідомий страх, що дитина народиться хворою. Наталка хотіла дітей, але я був непохитний.
— Встигнемо. Живи спокійно, ми ще молоді.
Спосіб, яким Наталка надумала вирішити свою проблему, був під стать її цілеспрямованій безжальній натурі. Вона мені зрадила.
У нас вдома, в нашому ліжку. Я застукав їх абсолютно випадково. Вдаривши Наталчиного коханця, я сів біля стіни, де колись сиділа моя мати, яку зрадив батько.
У голові чомусь лунали слова: «Не кидай Дімку!» Чомусь саме ці слова. Фоном були якісь шуми. Я прислухався. Говорила Наталя:
— А що мені було робити? Я хочу дитину, а ти ні!
Мені стало нудно. Вона не просто мені зраджувала, вона хотіла народити і повісити на мене чужу дитину. А мій брат замкнений в інтернаті. Боже, що ж я за ідіот!
— Іди!
— Ну, Денисе, ну ти чого? — засюсюкала Наталя.
Я встав і подивився на неї. Не знаю, що було в моїх очах, але вона позадкувала.
— Швидко збирай своє барахло і забирайся!
Увечері я перебрав, заливаючи своє горе, а на ранок поїхав до матері на кладовище. Постояв біля могили з опущеною головою.
— Знаю, мамо. Я все знаю.
Коли я оформляв папери, щоб забрати Дімку додому, завідувач запитав, дивлячись на мене з презирством:
— А потім що? Знову здасте, якщо заважатиме?
Я міг йому нічого і не пояснювати, але відповів:
— Більше не здам. Але воно того варте.
— Ви ще молодий. Буде своє життя. Може, подумаєте?
Ну вже ні! Тепер якщо своє життя і буде, то нехай приймають мене з Дімкою. Або ніяк. Залишалося найскладніше — подивитися в очі братові.
Дімці вже виповнилося дев’ятнадцять. Стільки мені було, коли не стало нашої мами. Виглядав він, звичайно, жахливо. Кому вони там потрібні, щоб доглядати як слід?
Я вивіз його, неголеного і схудлого, на новенькому кріслі, купленому спеціально для нього. Дімка, як і раніше, мовчав і інертно дивився в нікуди.
Я довіз його до машини, допоміг сісти, пристебнув. Дімці, здавалося, було все одно, що з ним відбувається.
Я дістав із заднього сидіння книжку Джека Лондона і поклав Дімі на коліна. Він посидів хвилину, взяв книгу в руки і подивився на неї.
З очей Дімки по неголених щоках полилися сльози градом. Він подивився на мене.
— Кута?
— Що?
— Кута ми? — прошепотів Діма.
— Додому. — Він мовчав, дивлячись на мене. — Пробач мене, брате! Пробач, якщо зможеш…
