Я зрозуміла, що боюся його, в той момент, коли він викинув мою тарілку у сміттєве відро разом із вечерею, а я чомусь насамперед подумала не «який жах», а «тільки б не забруднився бак».
Ось так, уявляєте? Мені п’ятдесят один рік, у мене доросла донька, іпотеку пережила, розлучення пережила, начальницю з голосом бензопили пережила.
А я сиджу у ванній на кришці унітазу, відкривши кран, щоб він не почув, як я плачу, і думаю про сміттєвий бак.
Не про себе. Не про те, що треба терміново збирати речі.
Він сказав: «Горошку немає, салат несмачний». Потім узяв тарілку двома пальцями, ніби там не їжа, а щось непристойне, і кинув у відро. Прямо з куркою, картоплею, зеленню.
Тарілка стукнулася об край, задзвеніла. Я навіть здригнулася, як собака, якому показали ремінь. Він подивився на мене й посміхнувся.
— Ну що ти знову таке обличчя зробила? — запитав він. — Я що, мушу це їсти?
Я хотіла сказати: «Не їж». Хотіла, чесно. Навіть рот відкрила.
Але з мене вийшло лише:
— Я зараз приберу.
І ось це «я зараз приберу» досі стоїть у мене в горлі. Як кісточка від риби. Маленька, а дихати заважає.
Пів року тому я переїхала до нього з двома сумками, коробкою посуду й такою дурною радістю, що зараз за неї хочеться самій собі дати по потилиці.
Хоча, напевно, не треба. Я й так там уже надумала собі в голові достатньо.
Познайомтеся ми випадково. У черзі в аптеці. Я купувала пластир, бо натерла ногу новими туфлями. Він стояв за мною.
Чоловік високий, очі добрі. Не такі липкі, що кажуть «я зараз вас оціню», а нормальні. Людські.
Він запропонував каву. Я відмовилася. Він сказав: «Тоді хоча б проведу. Натерта нога – це справа серйозна». Дурниця, звісно, але мила.
Через три дні ми вже гуляли в парку. Через тиждень він привіз мені яблука з дачі. Через місяць знав, який чай я п’ю, пам’ятав, що в мене алергія на лілії, і одного разу приїхав о десятій вечора, бо в мене потік змішувач.
Приїхав з інструментами, полагодив, помив руки й запитав:
— Ну що, господине, можна мені чаю без цукру?
Я тоді подумала: «Ось воно. Спокійне. Доросле. Без цирку».
Адже у нас у цьому віці не так багато ілюзій залишається. Вже не чекаєш на принца.
Чекаєш на людину, яка не зникатиме, не брехатиме через дрібниці, не вдаватиме з себе хлопчика в шкіряній куртці, хоча коліно вже хрумтить голосніше за мотоцикл.
Він здавався саме таким. Надійним.
Дочка, коли я їй сказала, що переїжджаю, мовчала у слухавці секунд десять.
— Мамо, а чи не зашвидко?
— Мені п’ятдесят один, — сказала я. — Швидко в мене вже тільки цукор у крові піднімається, якщо я торт на ніч з’їм.
Вона не засміялася.
— Я серйозно.
— І я серйозно. Він хороший.
Як же легко це було сказати: «Він хороший». Наче якийсь пароль. Сказала — і тривога мала б відступити.
Не відступила, звісно. Просто сховалася під килимок.
Перший тиждень у нього було майже затишно. Він звільнив для мене полиці в шафі, купив мої улюблені йогурти, сказав, що я можу переставити квіти, як мені подобається.
Ми разом готували вечерю, дивилися старі фільми, сперечалися, яка сторона ліжка зручніша.
А потім почалося з дрібниць.
— Чому ти так довго розмовляла по телефону?
Я тоді стояла біля вікна, тримала телефон і ще посміхалася після розмови. Донька розповідала, як в онука в садочку хлопчик приніс у пакеті хом’яка.
Ну, це ж смішно. Я сміялася, а він сидів за столом і стукав пальцем по чашці.
— Ми хвилин двадцять розмовляли, — сказала я.
— Тридцять сім.
Я подумала, що він жартує.
— Ти засікав?
— А що? Мені приємно сидіти одному, поки ти хихикаєш?
Слово «хихикаєш» він сказав так, ніби я в під’їзді з п’яними чоловіками обіймалася, а не з рідною дочкою розмовляла.
Потім були подруги. Спочатку він просто кривився, коли дзвонила Олена.
— Знову вона? У неї своїх справ немає?
— Вона дзвонить, не приходить.
— Одне й те саме.
Потім почав голосно говорити поруч, коли я відповідала. Запитувати: «Ти скоро?»
Підходити й цілувати в шию так демонстративно, що я не знала, куди подітися.
Одного разу взяв телефон у мене з рук і сказав Олені:
— Вона зайнята. Передзвонить, коли стане вільною жінкою.
Він сміявся. Олена не сміялася. Я теж.
Після цього я почала розмовляти з нею в магазині, дорогою з аптеки, іноді в туалеті торгового центру.
П’ятдесят один рік, а я ховаюся в кабінці, як школярка із запальничкою. Тільки замість запальнички — подруга, яка питає: «Ти взагалі як там?»
А я відповідала:
— Нормально. Просто у нас притирання.
Яке огидне слово, коли ним прикривають страх. Притирання. Ніби ми дві деталі в новій м’ясорубці.
Він не відразу почав кричати. Якби він на другий день кинув чашку, я б пішла. Ну, хочу так думати. А він робив інакше.
Спочатку виправляв:
— Навіщо ти купила цей сир? Він гумовий.
— Не одягай цю сукню. Вона тебе старить.
— Ти знову поставила чашки не туди.
— Ти з дочкою обговорюєш наше життя? Я не люблю, коли сміття з хати виносять.
Я пояснювала. Виправдовувалася. Міняла сир, сукню, чашки, тон голосу.
І щоразу мені здавалося: ось зараз вгадаю, де в нього болить, і він знову стане тим чоловіком з аптеки. Тим, який не намагався донести до мене, що я ніхто.
Одного разу я сказала:
— Я поїду до доньки в суботу. В онука концерт.
Він поклав виделку.
— Ми ж збиралися на ринок.
— Ми можемо піти пізніше.
— Пізніше ти будеш втомлена. І взагалі, дивно. Ти живеш зі мною чи з ними?
Я засміялася від розгубленості.
— З тобою. Але це моя родина.
Він подивився так спокійно, що мені стало холодно.
— Тоді вибирай, що для тебе на першому місці.
Я поїхала на концерт. Сиділа в другому ряду, аплодувала, посміхалася онукові, а сама перевіряла телефон кожні дві хвилини.
Від нього було чотирнадцять повідомлень. Не страшних, ні. Найстрашніше в нього часто звучало майже ввічливо.
«Сподіваюся, тобі там добре».
«Я зрозумів, що я зайвий».
«Можеш не повертатися, якщо тобі там сім’я важливіша».
«Тільки речі забери швидко, без вистави».
Я повернулася з пакетом апельсинів, як дурепа. Ніби апельсини могли бути білим прапором.
Він не відчиняв двері хвилин п’ять. Потім відчинив і сказав:
— Ну що, нагулялася?
Я хотіла розвернутися. Чесне слово, хотіла. Але в мене там були речі. Ліки. Документи. Я увійшла.
Після тієї суботи він почав перевіряти мої покупки. Не прямо так, як у кіно: висипав сумку на стіл і кричав. Ні. Він просто стояв поруч, поки я розбирала пакети.
— Навіщо це?
— Мило?
— Так. У нас же є.
— Закінчується.
— Ти вирішила гроші викидати?
Гроші були мої. До пенсії ще далеко, я працювала, свої рахунки оплачувала сама. Але він якось швидко домігся того, що будь-яке моє рішення почало вимагати його схвалення. Навіть шампунь. Навіть булочка до чаю.
А я ж взагалі не тиха. Я могла з колишнім чоловіком сперечатися до хрипоти. Я могла дочці сказати: «Ні, люба, я тебе люблю, але кредит на твою подругу оформляти не буду». Нормальна жінка. Не ганчірка.
І ось я ловлю себе на тому, що ставлю чайник не до кінця повним, бо він учора сказав: «Навіщо стільки води кип’ятиш?»
Смішно? Мені теж було б смішно, якби це була не я.
Сьогодні зранку він був особливо ласкавий. Ось це мене потім і добило. Він приніс каву в спальню. Сказав:
— Ти в мене красива, коли не сперечаєшся.
Я вдала, що не почула закінчення цієї фрази. Випила каву. Пішла працювати.
В обід зателефонувала донька. Я побачила її ім’я на екрані й чомусь одразу поглянула на двері. Він був у кімнаті. Телевізор бубонів, він гортав щось у телефоні.
— Мамо, привіт. Ти можеш говорити?
— Так, звісно.
Він підвів очі.
— Що сталося? — запитала донька.
— Нічого, а що?
— У тебе дивний голос.
Я посміхнулася в телефон, ніби вона могла це побачити.
— Просто втомилася.
Він встав і підійшов ближче. Не сказав ні слова. Просто взяв зі столу яблуко й почав різати його ножем. Повільно. Тонкими скибочками.
Я дивилася на ніж і казала доньці, що в мене все нормально. Що робота втомила, що спина болить.
Дочка раптом сказала:
— Мамо, скажи «я потім передзвоню», якщо він поруч і ти не можеш говорити.
У мене всередині щось защеміло. Я мовчала секунду. Він дивився на мене.
— Я потім передзвоню, — сказала я.
Він поклав ніж.
— Чудово, — сказав він, коли я вимкнулася. — Шифри вже надіслано.
— Які шифри?.
— Не ввважай мене ідіотом.
Я хотіла сказати: «А ти не поводься як наглядач». Майже сказала. Але він підійшов так близько, що я відчула запах яблука й його одеколону. І промовчала.
До вечора я вирішила приготувати кращу вечерю. Смішно, так? Мене принизили, а я пішла терти моркву.
У мене взагалі у стресових ситуаціях прокидається господиня з радянського плаката: помити підлогу, зварити суп, випрасувати наволочки.
Якщо навколо чисто, виходить, я ще щось контролюю.
Я приготувала салат, запекла курку, відкрила банку огірків. Поставила тарілки. Він сів, скуштував салат, скривився.
— Що це?
— Салат.
— Я бачу, що це не лампочка. Чому він кислий?
— Там яблуко. Ти ж любиш з яблуком.
— Я люблю, коли це смачно.
Він відсунув тарілку. Я відчула, як у мене починають тремтіти руки. Не сильно. Так, ледь-ледь. Ніби всередині маленька пральна машинка увімкнулася на віджимання.
— Хочеш, я зроблю яєчню? — запитала я.
Він подивився на мене й раптом сказав:
— Горошку немає, салат несмачний.
І викинув тарілку…
У цю мить з полиці в передпокої впала моя парасолька. Сама собою, напевно, погано стояла. Але звук вийшов такий, ніби хтось відчинив двері.
Він різко обернувся. Я теж. І чомусь саме тоді я побачила свою сумку. Моя стара коричнева сумка стояла на тумбі, а з бічної кишені стирчав паспорт.
Я вранці діставала його й не поклала назад у шухляду.
Паспорт був у сумці. Ключі теж. Телефон у кишені халата. Гаманець, щоправда, лежав у спальні. Але картка була в чохлі для телефону.
І раптом усе перетворилося не на велике страшне «втекти від нього», а на маленьке конкретне: встати, взяти сумку, взути черевики, вийти.
Я не зробила цього відразу. Звісно, не зробила. Я ж не героїня фільму. Я пішла у ванну. Зачинилася. Сіла на кришку унітазу. І заплакала так тихо, що самій стало огидно.
Бо я завжди думала, що якщо зі мною трапиться щось погане, я діятиму швидко й красиво. А виявилося, я вмію сидіти у ванній і витирати ніс рушником для рук.
Він постукав хвилин через п’ять.
— Ти долго там будеш вдавати ображену?
Я не відповіла.
— Чуєш?
— Зараз вийду.
Голос був не мій. Тонкий, чужий. Я відкрила телефон і побачила повідомлення від доньки: «Мамо, я їду. Нічого не пиши.»
Я дивилася на цю фразу й не розуміла, як вона їде. Куди їде? Від неї до нас сорок хвилин без заторів.
Потім сталося те, що я досі прокручую в голові. Він знову постукав, уже кулаком.
— Відчиняй. Досить влаштовувати цирк.
І раптом я сказала крізь двері:
— Не кричи на мене.
Тихо сказала. Навіть без сили. Але це були перші нормальні слова за довгий час.
За дверима стало тихо.
— Що?
— Не кричи на мене, — повторила я.
Він смикнув за ручку. Двері були зачинені.
— Ти зовсім здуріла?
І ось тут я злякалася вже по-справжньому. Не образилася, не засмутилася, а саме злякалася.
Тому що в його голосі з’явилося щось нове. Наче він сам здивувався, що двері зачинені, і це розлютило його сильніше, ніж тарілка, салат і всі мої телефонні розмови разом узяті.
Я зателефонувала доньці. Вона відповіла одразу.
— Мамо?
Я прошепотіла:
— Він під дверима ванної.
— Я їду. Слухай мене. Ти можеш вийти з ванної?
— Не знаю.
— Можеш. Тільки не сперечайся з ним. Виходь з квартири. Я буду на лінії.
— Гаманець у спальні.
— Плювати на гаманець.
Я навіть у цю мить подумала: «Як це — плювати? Там дисконтна картка в аптеку». Боже, мозок у паніці — це окремий клоун.
Він ударив по дверях долонею.
— З ким ти там розмовляєш?
Дочка почула.
— Мамо, виходь. Зараз. І не відключайся, я скоро.
Я відчинила двері. Він стояв у коридорі червоний, з перекошеним обличчям.
Не той чоловік з аптеки. Не той, що лагодив змішувач. І навіть не той, що вранці приніс каву. Зовсім інший. Або той самий, просто без упаковки.
— Дай телефон, — сказав він.
— Ні.
Я сама не знаю, як це сказала. Він зробив крок до мене. Я відступила, але не у ванну, а в бік передпокою. Це, мабуть, і врятувало мене. Він очікував, що я знову сховаюся. А я пішла до сумки.
— Ти куди зібралася?
— Прогулятися.
Ну так. Прогулятися. Майже в халаті, з опухлим обличчям, у домашніх штанях. Дуже переконлива прогулянка.
— Не сміши мене, — сказав він. — Сідай.
Я взула черевики. Руки тремтіли так, що блискавка на куртці застрягла.
— Сідай, я сказав.
У телефоні донька повторювала:
— Мамо, двері. Відчиняй двері.
Я взяла сумку. Паспорт був там. Ключі були там. Телефон біля вуха. Він схопив мене за рукав.
Не сильно. Потім я навіть лаяла себе: ну схопив, синця ж немає. Ось ця звичка вимірювати біль синцями — дуже зручна для тих, хто не б’є, а ламає акуратно.
Я подивилася на його руку на моєму рукаві й сказала:
— Відпусти.
Він посміхнувся.
— А то що?
І тут у двері подзвонили. Один раз. Довго. Ми обоє завмерли. Він відпустив рукав.
— Це хто?
Я мовчала. Дзвінок повторився. Потім за дверима пролунав голос моєї доньки:
— Мамо, відчини. Я не одна.
Він зблід. Справді. Уся його злість кудись зникла, наче погано приклеєна етикетка.
Він швидко провів рукою по волоссі й сказав уже іншим голосом:
— Ну ось, влаштувала спектакль. Вітаю, гарна вистава.
Я відчинила. На майданчику стояла донька, поруч — її чоловік, а трохи позаду — сусідка знизу, у спортивній куртці поверх халата.
Я бачила її кілька разів біля ліфта. Вона тримала телефон у руці й дивилася на мене так, ніби знала все заздалегідь.
— Виходьте, — сказала сусідка. — Потім розберетеся.
Я чомусь кивнула саме їй. Дочка обійняла мене однією рукою, другою забрала сумку. Зять подивився на нього й спокійно сказав:
— Ми зараз підемо, а ви залишайтесь тут.
Він одразу став пристойним. Навіть прикро, як швидко.
— Та будь ласка, — сказав він. — Забирайте її. Тільки потім назад не привозьте.
На вулиці я раптом зрозуміла, що на мені різні шкарпетки. Одна сіра, інша з лимонами. І почала сміятися. Сміялася й плакала водночас. Дочка злякалася.
— Мамо?
— Шкарпетки, — сказала я. — Я втекла в шкарпетках із лимонами. Дуже стильно.
Вона теж засміялася, але якось обережно, крізь сльози.
У машині донька тримала мене за руку. Я раптом відчула, яка вона доросла. Не моя маленька дівчинка з косичками, а жінка, яка зрозуміла все раніше за мене.
— Ти давно знала? — запитала я.
— Здогадувалася.
— Чому не сказала?
Вона подивилася у вікно.
— Казала. Та ти захищала його.
Я хотіла заперечити. Потім згадала: «Він просто втомився», «У нього такий характер», «Він довго жив сам», «Ми притираємося». Так, захищала. Навіть не його. Свою надію на нього.
Вранці я вмилася й подивилася в дзеркало. Обличчя було опухлим, волосся стирчало, під очима — мішки.
Красуня, звісно. Жінка-загадка: загадка в тому, як вона взагалі вчора здогадалась узути черевики.
Дочка увійшла й сказала:
— Не картай себе, — мовила вона, ніби прочитала мої думки. — Ти просто хотіла кохання.
І ось тут я розплакалася вже по-справжньому. Не тихо, не в рушник, не під шум води. Просто розплакалася. Дочка сиділа поруч і гладила мене по спині. Як я її колись, коли вона маленькою розбивала коліна.
