— Валь, ти що сидиш як редька! — в кімнату влетіла сусідка Анна. — Сама ж казала, що город розорювати будеш цього року! Мало не загнулася минулої зими!
— Не змогла я, Петрівна, — Валентина опустила очі, — вже листочки молоденькі повилазили. Як же я їх?!
— А я тобі місяць тому казала, що всі твої квіти під сокиру треба! Гришкін номер дала. Він би тобі розорав тут, все б чимось корисним засіяла!
— Так, Боренька може з друзями приїде, — зітхнула Валентина, — що їм, на городі шашлики смажити? А так, троянди навколо, бузок.
— Лютики-волошки, — закінчила за неї Анна. — Як твій Борька до дівчини прилаштувався, так всього тричі з друзями і приїжджав. За скільки це років? — Анна замислилася.
— За чотири, — відповіла Валентина.
— А я про що? Якщо вже нагрянуть, місце чи що не знайдуть, де шашлики посмажити! Зате у тебе свої овочі будуть! Закруток наробиш!
— Так мені Боря сам продукти привозить… — закінчити фразу Валя не встигла, бо сусідка перейшла на крик.
— А минулої зими? Забула? Дороги замело, і де твій Боренька місяць, вважай, був? Добре, що я до тебе заглянула. Сама ти не додумалася за допомогою звернутися.
— Але ж він завжди приїжджає, коли я дзвоню. І ще сам…
— Валь, ми ж з тобою це ще взимку обговорили, — Анна Петрівна дивувалася короткій пам’яті подруги, — а раптом заноси, дорогу розмиє, міст провалиться, або ще чого! Знову від голоду пухнути будеш? Тому-то і потрібен город!
— У мене три кущі бузку пропали, я там зроблю грядки, — запевнила Валентина.
— І то, слава Богу! Від доньки чути що?
— Нічого… Боря з нею іноді телефонує. Так, з днем народження привітає, та на новий рік. Ось і все їхнє спілкування.
— Так-а, — простягнула Анна Петрівна, — розлетілися голубки, не повернуться.
— Так синок про мене не забуває.
— Все рідше і рідше у тебе з’являється, я ж бачу з-за паркану.
У Валентини Романівни було двоє дітей. Дочка Ілона, та син Борис.
Начебто, все добре, тільки різниця у них була цілих дванадцять років, тому і виховання їм дісталося різне.
Старша Ілона була з малих років до господарства привчена, а молодший Борис, який народився “випадково” і став маминою радістю, був оточений ласкою і увагою.
Несправедливо, звичайно, але вийшло, як вийшло.
Як Ілоні виповнилося вісімнадцять, так вона зібралася заміж.
— Я тобі забороняю! — кричала Валентина на дочку.
— Права не маєш, це моє особисте життя!
— Але не з товстим Васьком! Ходить туша по селу! Скільки в ньому? Півтора центнери? Боров вилитий!
— Сама ж казала, що людину по душі цінувати треба!
— Та звідки там душа? Жиром все заросло! З хлопцями в футбол не грав, на дискотеки не ходив, в полі не підробляв! Навіть по гриби та ягоди ніколи не ходив! Сидів вдома, як бірюк!
— Мамо, ось ти не знаєш, а він дуже освічена людина! — не поступалася Ілона.
— Де він міг освіту здобути? — не вгамовувалася мама. — Он Жорик! Той освічений! Трактор водить! Косарку водить! Теплицю нещодавно зробив! Я бачила! Подивися!
— Так? А те, що у Жори ніс тричі зламаний, бо він кулаками махати вміє, нічого? А те, що з п’ятниці до понеділка він від склянки не відліпає, теж добре? Мені такого щастя не треба!
— А Васька твій не прилипає до склянки? — вигукнула Валентина.
— А ось уяви собі, ні краплі! І не б’ється! І взагалі, він хороший!
— Так, як ти з ним житимеш? З такою… шиєю? Він же ні город скопати, ні господарство утримувати!
— А ми в місто їдемо, — відповіла Ілона.
— Як в місто? — Валентина завмерла. — З Васьком?
— Так, з ним! Йому там вже роботу запропонували з проживанням! — задоволено сказала Ілона.
— А ти там, що робитимеш? Навколо цього борова на носочках бігатимеш? Тушу доглядатимеш? — мати схопилася за серце.
— Я буду вчитися, мамо! Вчитися!
— Чого ти там навчишся? — Валентина встала, перегородивши двері. — Не пущу! Не пущу до Васі! Я мати, я тобі забороняю!
— А ось тобі! — Ілона показала дулю матері. — Мені вісімнадцять! Маю право! — і вискочила у вікно, прихопивши речі, які заздалегідь зібрала, і так і було.
І більше вона до матері не приїжджала, не дзвонила. Ні листів, ні телеграм.
А ось з Борисом сталася інша історія. Він при маминій спідниці просидів до тридцяти років.
Його ж стараннями город був перетворений на галявину, де Валентина висадила квіти, а Борис організував мангал з навісом і альтанку.
А влітку виставляв гойдалки і басейн.
– Мамочко, що тобі ламатися на цих грядках? У нас в селі відкрився шикарний магазин! Там цілий рік свіжа картопля, морква, огірки і помідори. Навіть зелена цибуля завжди є!
— Так, прийнято, начебто, щоб своє було, — розгублено говорила мати, — наші батьки-дідусі так жили.
— Це тому, що у них магазинів не було! — відповідав Борис з посмішкою. — Спочатку на роботі пашеш, а потім вдома те ж саме, — переконував він, — було б для чого?
Валентина слухала та й мовчала.
— Мамочко, краще тут зону відпочинку зробити. Альтанку, гойдалки, навіс. Траву посіяти. Квіти, знову ж таки!
Так і зробили, і були задоволені.
А потім Борис зібрався підкорювати місто, заробляти гроші…
— Ти не хвилюйся, я приїжджатиму! До тебе, мамочко, в гості!
Тема городу спливла ще раз, коли в селі закрився магазин. Нерентабельно стало.
Та й в навколишніх селах закрилися. А в райцентрі відкрився супермаркет. Тільки до нього на автобусі їхати сорок хвилин.
— Мамо, не хвилюйся, — сказав Борис, коли Валентина попросила розорювати город, — шкода ж галявину. А продукти я тобі сам возитиму. Прямо з міста і буду!
І возив. І продукти, і ліки. Та й саму Валентину Романівну возив до лікарів, коли це було потрібно.
Навіть коли знайшов жінку, не переставав приїжджати.
І навіть після весілля, коли зажив молодою сім’єю, регулярно навідувався до матері.
— Боренька, як добре, що ти приїхав, — Валентина обійняла сина, — а Віка не змогла?
— Ні, мамо, вона на роботі втомлюється так, що сил ні на що не залишається, — відповів Борис.
Валентина не любила невістку за зарозумілість, а Віка свекруху — за сільську простоту.
На тому й погодилися, на відстані передавали один одному привіти, а зустрічей уникали, щоб не висловити, що насправді на душі.
Борис, як завжди, привіз продукти, ліки та деякий одяг.
Не різноманітні страви та делікатеси, так би мовити, продуктовий набір пенсіонера.
Посадивши сина за стіл і виставивши, що Бог послав, Валентина Романівна вагалася, але все ж запитала:
— Як там Ілона?
Нехай і посварилася з донькою вщент і навіть парою слів з того часу не перекинулися, а все одно цікаво було, чим вона живе.
Серце матері любить навіть найгірших своїх дітей.
— А що з нею станеться? — знизав плечима Борис. — Бізнесвумен. Я ж з нею тільки по телефону. На зустрічі у неї немає часу. Завжди у справах.
Валентина зітхнула.
— Мамо, я про бізнес поговорити хотів. У мене тут тема цікава намалювалась. Справа вийде, дай тільки час. Але потрібен стартовий капітал.
– Синку, так у мене пенсія, сам знаєш яка, я б і рада допомогти, – Валентина зніяковіла.
– Мамо, та не про ці копійки мова, – Борис відсунув тарілку. – Я дізнався, що на базі нашого села будуть будувати котеджне селище. Інфраструктуру потягнуть, магазини, кафе, заправки, стоянки. І це найближчим часом. Я що подумав, на землю тут попит буде, не я один плани бачив. А у тебе і будинок міцний, і справний. Якщо продати, там дуже хороші гроші вийдуть.
— Як це, продати? — не зрозуміла Валентина. – А я де житиму? Зачекай, Боря. Ти вирішив мене в будинок престарілих відселити?
– Ой, мамо, давай тільки без цього!
– Або ти вирішив мамі коробку від холодильника запропонувати обживати? Ти в своєму розумі? – Валентина розлютилася.
— Ну, ось! Починається! — Боря скривив незадоволене обличчя. — Я ж кажу, земля дорога, будинок теж великих грошей коштує! Якщо це скопом продати, то вистачить на однокімнатну в місті, десь на околиці, і мені на стартовий капітал.
— Знаєш ти хто?! — закричала Валентина. — Ти в цьому будинку народився, твоя сестра теж тут народилася! Я тут на світ з’явилася! Це наш будинок! Розумієш? Будинок! А ти вирішив його продати? Це наша пам’ять! Наші корені!
— Мамо, це просто будинок, — Борис підвівся з-за столу, — тим більше, він старіє. З кожним роком його ціна падає. Ним треба займатися, а я в село вже не повернуся.
— Святого нічого в тобі немає, якщо ти вирішив продати свою малу батьківщину!
— Мамо, давай — не треба! Ти ще запропонуй мені облагородити наше село, бо я тут карапузом по вулиці бігав! Мамо, продай будинок! Мені потрібні кошти!
— Не продам! — заявила Валентина Романівна. — Не знаю, що у тебе там за бізнес, але інтуїтивно відчуваю, що без Віки тут не обійшлося!
— Знову Віка! Так, я хочу вкластися в наш сімейний бізнес. Часи зараз непрості.
— Нехай її батьки все продають! А я не дам! Мій це будинок! Мій!
Борис з осудом подивився на матір і, не прощаючись, вийшов. Сів у машину і поїхав.
Валентина Романівна стояла біля трояндового куща і стискала в долоні сокиру.
Не піднімалася рука вирубати. Вже і бутони налилися. Три-чотири погожих дні і розпустяться. А рубати треба. Розорювати город, садити що-небудь.
Після сварки з сином, гарантій, що він приїде і привезе продукти не було.
Щось доведеться вирощувати, за чимось їздити в район.
«Як-небудь, та з Божою допомогою!» – думала вона, а рука все одно не піднімалася, щоб кущ вирубати.
— Сили не вистачає? — запитала з-за паркану Анна.
— З духом збираюся, — зло кинула Валентина.
— А ти на мене не зривайся! Запізнилася! Сади — не сади, а тепер пізно. А повернеться Борька чи ні, питання спірне.
— І що ти пропонуєш?
— Головою подумай, — Анна постукала кулачком по голові, — зима тебе, навіть з моєю допомогою, покладе на обидві лопатки. А в перспективі у тебе, якщо ти правильно всі документи оформиш, квартирка в місті. Худо-бідно, а все ж — цивілізація!
Поїхала Валентина на уклін до сина, погоджуватися з його пропозицією.
Нехай вік її не довгий, але поспішати на той світ не хотілося.
Дорога вимотала. Та й нервування давалося взнаки: «Що сказати? Як миритися?»
Перед дверима завмерла, вирівнюючи дихання. Нехай третій поверх, а на ліфті їхати побоялася.
— Віка, не треба на мене кричати! — почула Валентина з-за дверей. — Я розумію, що гроші потрібні, але вона не хоче продавати будинок! Ні в яку! Уперлася!
— А мені ти що пропонуєш? Далі тебе утримувати? Так я гроші не друкую! Якщо ми зараз не будемо розширюватися, нас з ринку витіснять! Іди, тоді працювати! Хоч вантажником, хоч сторожем!
— Віка, ну куди я піду? А будинок, так чи інакше, скоро буде наш. Скільки там матері залишилося? Туди-сюди і…
— А ось не треба мені тут розповідати, — кричала Віка, не соромлячись, — такі як твоя мати живуть, що молодим завидно. Вже на тому світі прогули ставлять, а вони сонцю радіють!
— Та ти що? Моя мати ледве повзає! Їй там залишилося, два вдихи, півтора видихи!
Валентина Романівна забарабанила в двері.
— Мамочко, привіт! — сказав почервонілий Борис, відкривши двері.
— Дякую, синочку, що ти мене вже зі світу списали! — з порога завелася Валентина. — Я їхала, щоб погодитися продати будинок, з синочком помиритися. А тепер знаєш, синочку, а не пішов би ти з твоєю Вікою куди подалі! Клянуся, на той світ збиратись буду, а будинок не продам! І за заповітом ти його не отримаєш! У фонд миру відпишу! Сусідці подарую! Спалю, в крайньому випадку!
— Мамо, — Борис хотів щось заперечити, але втрутилася Віка.
— Чуєш, ти, свекрухо! Та подавися ти своїм будинком! Ось тільки знай! Борька до тебе більше не приїде! Ти думаєш, він до тебе їздить за свій рахунок? Я йому і бензин оплачую, і продукти! А тепер, все! Ні копійки! Пішла геть з моєї квартири!
Валентина Романівна припускала, що без Віки нічого в житті сина не обходиться, але щоб так.
Повернулася і пішла.
Ніч Валентина провела на автовокзалі. Звичайно, без сну.
Думала, прикидала, як виживатиме. І город посадить, а може навіть в кімнату якусь землю натаскає, щоб було наче теплиця.
Хтось наполегливо стукав у хвіртку. Валентина, після поїздки в місто, один день пролежала, другий – краплі пила, а на третій планувала вирубувати кущі.
Ось ранок третього дня у неї і почався зі стуку в хвіртку.
— Іду-іду, — прокричала вона, — хто там такий нетерплячий?
— Привіт, мамо!
— Ілоночка!
— Мамо, ти як? Нормально?
— Так, ніби, нічого — розгубилася Валентина Романівна.
— А мені Борька дзвонить, каже, мати з розуму з’їхала, будинок відмовляється продавати, щоб йому допомогти. Думав, я на його бік стану. Ну і сказав, що тобі вже недовго залишилося. А раз він допомагати не буде, так ще швидше! І регоче.
— Він мені дуже допомагав. Тепер і не знаю…
— Мамочко, я тебе цьому поганцю в образу більше не дам!
— Так ми в сварці наче, донечко, — пробурмотіла Валентина.
— Ну, коли це було, — Ілона розсміялася і обійняла маму, — вважай, що я тоді була молода. А зараз мої дівчата мені таке роблять, що я дуже добре тебе розумію!
— У тебе є дочки? — запитала Валентина.
— Ага, дві дочки і синочок, — сказала Ілона з посмішкою.
— А чоловік?
— А куди без нього, — Ілона кивнула, — Ваську товстого пам’ятаєш? Ось, він мені чоловік! Тільки він стрункий тепер у мене.
Вони пройшли у двір.
— Слухай, мамо, а у тебе тут зона відпочинку, краща, ніж у санаторії! — Ілона оцінила газон, альтанку і навіть мангал під навісом.
— Я город хотіла розорювати, — почала, було, Валентина.
— Навіщо?! Я тепер тобі продукти возити буду! І до лікарів, якщо треба буде. А ми з родиною до тебе на вихідні приїжджати будемо. Можна?
— З дітьми? — запитала Валентина Романівна, крізь сльози.
— З онуками!
