— Ну що вам, на старості років нічого робити, — обурювалася Ліка, — Це ж не кошеня завести, що ви думаєте?
— Послухай, ми дорослі люди і, напевно, здатні самі прийняти таке рішення, — сердито відповів їй батько, Микола Іванович.
— Тато, як ви не розумієте, я ж стану посміховиськом серед знайомих, — мало не плакала його дочка.
Але батьки її не слухали…
…Ліка була єдиною дитиною своїх батьків. Микола Іванович і Тетяна Павлівна зустрілися вже дорослими людьми.
Дитина з’явилася, коли їм було по тридцять п’ять років. Ліку батьки обожнювали, балували.
До вступу до інституту дочці була куплена квартира в хорошому районі, до закінчення навчання – новенька машина.
Вони були людьми не бідними, займалися бізнесом, володіли мережею хімчисток і пралень. Дочку по своїх стопах йти не змушували. Але відчайдушно мріяли про другу дитину.
Ось тільки нічого не виходило. Навіть за допомогою процедури ЕКЗ, яку кілька разів проходила Тетяна Павлівна.
Намагаючись підтримати батьків, Ліка їм говорила:
– Нічого, досить цих спроб, скоро у вас вже з’являться онуки. Будете няньчитися з немовлятами, скільки захочете.
– Знаємо ми вас, молодих, – сміялися її батьки, – Тільки обіцяєте. А потім будете розповідати, що мрієте пожити для себе.
– Ні, ми з Вовою вже плануємо нашого малюка, – пояснювала Ліка. – Як я виросла одна, хочу багато діточок. Трьох, а може і чотирьох.
– Ну, з таким дитячим садком ми точно не занудьгуємо. – посміхалися батьки. – Але все одно, самим виховувати дитину і няньчити онуків – це різні речі.
І ось, Ліка нарешті була при надії. Радісну новину мамі з татом вона повідомила серед перших, до них її почув тільки чоловік.
Батьки були раді. А через тиждень, у них в гостях, Ліка дізналася ще більш приголомшливу новину.
– А ми, здається, теж скоро станемо батьками, – оголосила, загадково посміхаючись, Тетяна Павлівна. – Звичайно, це ще не точно.
– Як це, – здивувалася Ліка, – Мамо, тобі шістдесят років, ти не забула? Такий стан виключений.
– Ні, ти не зрозуміла, ми усиновимо дитину. Як родичам, хоч і далеким, нам дозволять. Ти не знаєш, та ми й самі не були в курсі.
Минулого року загинула під час пологів Коліна троюрідна племінниця. Залишився новонароджений хлопчик, син. Інших родичів немає, його відправили в будинок малюка. А потім ось, опіка вийшла на нас.
– Зачекайте, ви що, хочете взяти цю дитину? – здивувалася Ліка, – Але навіщо? Ви що, крайні? Нехай його усиновить хтось інший.
– Ліка, як ти можеш, це ж наша рідна кров. Малюк не винен, що залишився сиротою, – обурилася Тетяна Павлівна.
Їхня розмова перейшла на підвищені тони. Ліка так і не змогла переконати батьків у їхньому рішенні.
Увечері вона скаржилася чоловікові:
– Уявляєш, вони навіть не розуміють, що стануть посміховиськом серед усіх наших знайомих. Молоді батьки в шістдесят років.
А якщо щось трапиться, мені цього хлопчика виховувати накажете?
– Ліка, ну перестань, в тобі просто говорять ревнощі, – переконував її чоловік. – Ця дитина ніяка не перешкода. Твої батьки ще цілком в силах і розумі, вони забезпечені.
– Вова, я розраховувала, що вони будуть допомагати з онуком або онукою.
А тепер мою радісну новину, цей важливий період у житті, буде отруювати чужа дитина? Звичайно, тепер їм буде не до дочки з її майбутньою дитиною…
– Ліка, ти точно ревнуєш, – зі сміхом сказав її чоловік. – Припини, у тебе чудові батьки. Думаю, якщо їхньої любові вистачить на чужу дитину, тобі теж дістанеться і уваги, і турботи.
– Вова, їм через двадцять років буде по вісімдесят. А цьому моєму новому братику – двадцять. Як на мене, це просто величезна помилка!
Близько місяця знадобилося Ліці на те, щоб просто змиритися з рішенням батьків.
Вони вже активно будували плани, робили ремонт в її колишній кімнаті. Їздили спілкуватися з тією самою дитиною, надсилали їй фото.
Хлопчика звали Макаром, це був цілком чарівний малюк. Але Ліка навіть на фото бачити його не могла, в ній відразу закипала злість.
Коли дочка була на шостому місяці, Тетяна Павлівна і Микола Іванович перевезли Макара до себе.
Спочатку їм віддали хлопчика під опіку. Але подружжя твердо було намірене усиновити цю дитину.
Тепер Ліка щодня отримувала від них дзвінки з розповідями про витівки та успіхи Макара:
– Уявляєш, він сьогодні сказав «мама», – захлиналася від захвату Тетяна Павлівна. – І спав цілу ніч. А як добре він їсть, ідеальна дитина.
– Я теж називаю тебе мамою, але таких захоплень це щось не викликає, – пробурмотіла Ліка. – Невже немає інших тем для розмов? Наприклад, я скоро народжуватиму.
– Так, ми всі цього чекаємо, і Макар стане дядьком твоєї дитини, коли ми його усиновимо. Уяви, як це буде весело.
– Дуже, просто мрія, – буркнула Ліка, – Мамо, я не хочу обговорювати вашу нову іграшку.
І навіть всі знайомі, яких зустрічала Ліка, тепер говорили тільки про цю дитину, що так сильно її дратувало.
– Слухай, як чудово, що твої батьки взяли цього хлопчика, – говорила їй найкраща подруга. – Прикольно ж, тобі двадцять п’ять років, а йому всього рік. Як це, стати старшою сестрою?
– Та ніяк це, – огризалася Ліка, – Мої батьки просто з глузду з’їхали.
– Ну ти що, малюк такий класний, а вони виглядають щасливими. Тетяна Павлівна взагалі помолодшала років на двадцять.
І просто світиться. Я тут з нею до магазину йшла, ледве встигала. Так хвацько вона мчала з візочком.
– Та що ви всі говорите тільки про цю дитину, – закричала Ліка. – Досить, я теж тут, уявляєш? І у мене буде свій малюк. Але, схоже, це нікого не цікавить!
Вона мало не плакала від образи. Адже мама з татом тепер були зайняті своїм новим сином. А старша дочка відчувала себе нещасною і всіма покинутою.
Чим ближче була дата пологів, тим більше вона впадала в зневіру. Не допомагали відволіктися ні турбота чоловіка, ні увага свекрухи, яка все її виношування з невістки пилинку здувала.
Пологи виявилися важкими, намальована Лікою красива картинка материнства дала збій.
Їй довелося робити кесарів розтин, а дитина кілька днів провела в спеціальному відділенні для новонароджених.
Ліка злилася і від слабкості, і від того, що все пішло не за планом. А ще на животі залишився шов, і тепер можна було забути про відкриті купальники…
Додому їх виписали тільки через тиждень. Зустрічали молоду маму з малюком всією родиною, і маленький Макар теж був тут.
Мама зголосилася деякий час пожити у дочки із зятем, щоб допомагати Ліці. Молодший син теж був з нею.
Він і справді виявився тихим спокійним малюком, на відміну від новонародженого Гриші, який кричав багато і часто.
Через тиждень Ліка вже потихеньку сама ходила і справлялася з простими домашніми справами. Дивлячись на маму, яка хвацько міняла Гриші підгузки, вона посміхалася:
– Ось що значить досвід, ти просто профі в переодяганні немовлят.
– Ще б пак, встигла потренуватися, – розсміялася Тетяна Павлівна, – Куди ти все скачеш, донечко, лежала б.
– Та годі, мамо, мені вже краще. А ти тут одна з двома дітьми.
– Нічого, справляємося, Гриша сьогодні майже весь день тихий. Та й Вова твій молодець, дуже допомагає мені з ним вечорами. Гарного чоловіка ти вибрала, донечко, правильного.
– Швидше б Гриша вже підріс, – мрійливо промовила Ліка. – Он у Макара стільки іграшок. І я вже теж цілий кошик в інтернет-магазинах набрала, для сина.
Маленький Макар раптово підійшов до Ліки, простягнув їй свого улюбленого плюшевого ведмедя і з посмішкою погладив по руці.
Від несподіванки у неї в очах защеміло. Підступили сльози, але Ліка посміхнулася малюкові і сказала:
– Дякую, братику, це дуже гарний ведмедик, правда?
Малюк у відповідь щасливо посміхнувся. А Тетяна Павлівна відвернулася до вікна, змахуючи сльози з очей.
Вона зрозуміла, що Ліка нарешті прийняла нового члена їхньої родини. І більше не буде влаштовувати скандали.
А Ліка обійняла маму за плечі. Сама ставши матір’ю, вона раптом усвідомила, що любові в родині вистачить на всіх. І перестала ревнувати батьків до маленького Макара.
Тепер Ліка була впевнена – з неї вийде хороша старша сестра. І мати. І взагалі, діти тут ні до чого.
Вони не винні, що дорослі часом поводяться так, а не інакше.
Таке життя, але, як то кажуть, любов врятує світ.
