Коли Ольга захворіла, Андрій, чоловік, спочатку ще з’являвся в лікарні, а потім перестав.
Ну, як чоловік – офіційно вони так і не розписалися. Уля, подруга Ольги, лаяла її за це:
– Залишишся на старості років на бобах!
Так і сталося…
… Свою квартиру Ольга давно продала: більшу частину грошей вклала в кав’ярню, яку вони з чоловіком відкрили, частину залишила на рахунку.
Не така вже вона була недалекоглядна. Але всі гроші пішли на лікування: чоловік сказав, що вільних у нього зараз немає. А потім взагалі нічого не говорив.
– Ти в курсі, що він з цією мимрою живе? – запитала Уляна. – Я тобі давно казала: що за подружка у нього така, на п’ятнадцять років молодша?
Всім би таких подружок, ага! Все, поїзд пішов, моя дорога, нікуди тобі буде повертатися.
– А я і не повернуся, – відповідала Ольга.
Кажуть, що якщо людина не хоче одужати, вона і не одужує. Але бабусині гени були сильнішими за будь-яке бажання: вона багато чого пережила, і в дев’яносто сім ще була при здоровому глузді.
А напередодні дев’яносто восьми заснула і не прокинулася. Бабуся, напевно, і не дала Ользі на той світ піти.
Після виписки їхати було нікуди. Дома немає, грошей немає, чоловіка теж.
Добре, хоч подруга є. Довелося проситися до Уляни. Правда, її чоловік і дочки були не в особливому захваті від того, що довелося потіснитися…
Молодша дочка переселилася в кімнату до старшої, яка повернулася до батьків з дитиною.
Ольга говорила, що вона може в кімнаті з дитиною жити, але дочка Уляни сказала:
– Ага, а раптом вона заразна?
Ніби такою хворобою можна заразитися…
Як не намагалася Ольга не заважати родині подруги, через кілька місяців атмосфера в квартирі так напружилася, що Ольга старалася якомога рідше там бувати, приходила тільки ночувати.
Роботу вона шукала, але з порожньою трудовою книжкою та інвалідністю нічого не знаходилося. Вік, знову ж таки.
Ні, можна було продавчинею, кур’єром і все таке, але до повного відновлення було далеко, Ольга спробувала, але в перший же день втратила свідомість.
Тому вона їздила в автобусах зайцем, сиділа в торгових центрах, грілася в магазинах. Треба було щось придумати, але що?
– Ти навіть не думай, живи скільки потрібно, – говорила Уля. – Не слухай моїх дівчат, невдячні вони, виростила я егоїсток.
Ольга зітхала: у неї дітей не було. Чоловік не міг мати, а прийомних не захотів. А вона робила все, як він казав. Права була Уляна, треба було своєю головою думати.
Кілька разів вона проходила повз кав’ярню, в яку вклала стільки сил і часу. Вони з чоловіком все самі робили: ремонт, дизайн, меню придумували, шукали свої фішечки і підбирали найкращий персонал.
У кав’ярні завжди було багато народу, але зараз було пусто, і Ольга за звичкою переживала: може, щось пішло не так? Втім, тепер це не її турбота.
Іноді Ользі ставало зле прямо на вулиці. І тоді вона сідала на лавку, приходила до тями.
Добрих людей було багато – підходили, питали, чи не потрібна їй допомога. І цього разу так вийшло: дівчина вийшла з неаеличкої кав’ярні, прямо в фартуху і сланцях.
– Вам погано?
– Ні. Тобто так. Та все в порядку, дякую.
– Ходімо всередину.
Дівчина була молоденька, схожа на молодшу дочку Улі, але не така гордовита. Зробила Ользі чай, пиріжок принесла. Ольга зніяковіла.
– Вибачте, але у мене немає грошей. Зовсім.
– Нічого, – відповіла дівчина. – Не треба грошей. Ви їжте. Мене Люба звуть, а вас?
– Ольга.
У кав’ярні майже не було людей: іноді заходили за стаканчиками на винос, раз пара потопталася і пішла.
Ольга бачила, що тут не так і що можна зробити. Аж руки свербіли, але вона не любила виставляти себе занадто розумною.
Люба тим часом розпитувала з юнацькою наївністю, як так вийшло, що в Ольги немає грошей.
Чужій людині простіше відкритися. І Ольга розповіла. Не плакала жодного разу з тих пір, як чоловік надіслав їй повідомлення:
«Вибач, я покохав іншу. У нас було прекрасне життя, і шкода, що воно закінчилося. Тепер у мене нова, молода дружина».
А зараз розплакалася.
– Який жах, – сказала Люба. – Треба в суд на нього подати! Ви знаєте, я ж на юридичному навчаюся.
Мені здається, те, що ви разом жили і спільний бізнес вели, можна довести. І забрати у нього свою частку.
– Та, все на нього оформлено, – зізналася Ольга. – І я не хочу судів, не в тому зараз стані.
– Гаразд. Але якщо передумаєте – я вам допоможу. Безкоштовно, – додала вона.
Така мила дівчинка… Може, все-таки сказати їй?
– Люба, а хто власник цієї кав’ярні?
– Хто? Ну, Павло Андрійович. Це татів друг, він мене сюди і взяв на підробіток. Справи у нього не дуже йдуть, багато він платити не може, та мені багато і не треба.
– Зрозуміло… А можна я кілька порад дам? Ти йому передаси?
– Звичайно!
Ну і тут Ольгу понесло… Вона так скучила за роботою, стільки ідей прийшло в голову, поки лежала в лікарні. Люба зупинила її, взяла блокнот і почала записувати.
– Залишите свій номер?
– Залишу…
Люба передзвонила наступного дня.
– Ольго, Павло Андрійович хоче з вами поговорити!
– Зі мною?
– Ну так. Йому сподобалися ваші ідеї, але дещо він не зрозумів.
Це було приємно. І несподівано. Може, у Ольги вийде влаштуватися на роботу? Поринувши в мрії, вона навіть посміхнулася.
– Хто це вам дзвонить? – запитала дочка Уляни, яка не працювала, не вчилася і тому цілими днями сиділа вдома.
– Так, по роботі.
– По роботі? Ну, нарешті, я думала, ви вічно нас об’їдати будете!
Ользі стало так соромно, що навіть сльози виступили.
– Не турбуйся. Я вас об’їдати більше не буду, – сказала вона.
Зустріч пройшла навіть краще, ніж Ольга могла мріяти: Павло Андрійович виявився приємною людиною – трохи розсіяним фантазером, таким, якому бізнес протипоказаний, як казав її чоловік.
Ольга поділилася з ним усім, що знала, а він дійсно запропонував їй роботу.
– Я не можу на повний день, – сказала Ольга. – Після хвороби ще не відновилася. А, може, і не відновлюся.
– Нічого. Люба нехай працює, а ви по можливості.
За роботу Ольга взялася з ентузіазмом. І з авансу купила відразу всього, щоб діти Уляни не думали, що вона нахлібниця.
Наступного дня молодша дочка Улі зателефонувала, коли Ольга була в кав’ярні. І зажадала:
– Купи сьогодні ковбаси нормальної, а то через тебе одну докторську жуємо. І хліб у пекарні візьми з грецьким горіхом.
Таким наказовим тоном сказала, що Ользі захотілося на місце дівчинку поставити. Але замість цього вона розплакалася.
– Ей, ви чого? – злякалася Люба.
Ольга розповіла їй про Уляну і її дочок, які зовсім не раді Ользі.
– Знаєте що? – сказала Люба. – А у мене є пропозиція. Хочете у нас пожити?
Я не буду говорити, що ви нас об’їдаєте. Чесно-чесно. І тато не скаже, він у мене взагалі чудовий.
– А мама?
– Мами у мене немає…
Ольга б не погодилася, але це: “мами у мене немає…” У Ольги теж не було мами. Вона росла з бабусею і багато разів за своє життя говорила цю фразу.
– Ти у тата хоч запитай.
– Запитаю! Прямо зараз запитаю!
Уляна, коли дізналася про переїзд, навіть не стала приховувати радості.
– Ось. І чоловіка відразу собі прикинеш.
– Та що ти кажеш таке!
– А що? Він вдівець, ти – вільна. Не прогав, подруго!
Ользі стало неприємно: невже й інші так думають? Чому у людей відразу такі думки?
Батько у Люби виявився таким же добрим і балакучим, як дівчина.
– Ой, та у нас все одно кімната пустує, я все онуків чекаю, але Любка вчитися надумала, ще й на юриста. Розлякала бідних залицяльників!
Живіть скільки треба, мені і Павло сказав, якого цінного співробітника він відхопив.
Каже, ви в цьому бізнесі щось розумієте! Він же мрійник, Павло наш, як придумає що…
Життя Ольги змінилося. Тут, у чужих людей, вона відчувала себе вільніше, ніж у подруги.
Уля на все говорила, що неважливо чиє і можна брати. А дочки потім вичитували, що Ольга не той шампунь використовувала.
Люба відразу все розповіла: це моє, це спільне, це взагалі, татове, краще не чіпати – гидота жахлива!
Готувати домовилися по черзі, продукти купувати по можливості. Загалом, все можна було обговорити і про все домовитися.
Ігор, батько Люби, працював у МНС, і стільки історій Ользі розповів! Після його історій власне життя здалося Ользі не таким вже й поганим.
А що – жива, від такої хвороби, вважай, втекла, а що чоловік себе так проявив – це добре. Встигне пожити для себе, а то тільки й робила, що його справами займалася. Шкода тільки, що дітей не народила.
Кав’ярня з її допомогою стала приносити невеликий прибуток, а то раніше Павло Андрійович мало не в мінус йшов.
– Ольга, ви – фея! – говорив він. – Що б я без вас робив! А Люба – наш ангел, я завжди говорив, що її добра душа багато людей врятує.
Ігор он лається, що дівчинка на юридичний пішла, мовляв, це не жіноча справа, а я вважаю – їй там саме місце!
З Андрієм було не так цікаво, як з Ігорем розмовляти, зате завжди весело: він вічно жартував, вигадував всякі дурниці, мріяв про неможливе.
Може, чоловік і мав рацію, що такі для бізнесу не пристосовані, зате для дружби – дуже навіть.
Раніше Ольга ніколи не дружила з чоловіками, чоловік би їй такого не дозволив, а тепер у неї, вважай, було двоє друзів-чоловіків.
– Ну як, заарканила Ігоря? – запитала якось Уляна по телефону.
Ользі стало неприємно. Ніби вона збиралася когось заманити.
– Не говори дурниць.
– Ось знову залишишся біля розбитого корита… Не тягни – під вінець його і все.
Після цього з подругою Ольга майже перестала спілкуватися. Зрозуміла, що їхні філософії занадто відрізняються.
Вона не збиралася нікого заманювати, і користуватися чужою добротою не збиралася: в кав’ярні працювала стільки, скільки могла, і по дому робила багато.
Вона вже й кімнату почала собі придивлятися, але Люба ображалася.
– Слухай, – сказав Павло одного разу. – У Люби день народження в суботу, допоможи подарунок їй купити? Ігор каже, вона парфуми любить. Але я ж не знаю, які саме. Підкажеш?
Увечері Ольга ніби ненароком розпитала Любу, з’ясувала, що та любить класику, яка нагадує їй про маму, але хотілося б і трохи сучасного звучання.
Завдання непросте, довелося їхати з Павлом в магазин, він сам би не зміг пояснити консультанту, що йому потрібно.
У магазині Ольга вперше за довгий час відчула себе жінкою: речі на ній більше не висіли, вдалося набрати вагу, Люба нещодавно сивину їй зафарбувала, і непогано вийшло.
Ще й чоловік поруч такий галантний – двері їй відкриває, під руку тримає.
У той момент, коли вони визначалися, які з двох парфумів вибрати – одні більше сподобалися Ользі, а другі Павлу, її окликнув Андрій – колишній чоловік, який не став чоловіком по статусу.
– Оля?
Від несподіванки вона ледь не впустила флакон.
– Добре виглядаєш. А ти тут як?
Павло зробив крок вперед і запитав:
– А ви, власне, хто?
– Я її чоловік, а ви хто?
– Наскільки я знаю, чоловіка в Ольги немає. Поки що.
І демонстративно взяв її під руку. Ольга не розгубилася і притиснулася до його плеча. Андрій хмикнув і відійшов.
– Дякую, – прошепотіла Ольга. – Нехай не думає, що я нікому не потрібна.
– Що значить, нікому не потрібна? Ти мені потрібна, – сказав Павло і подивився Ользі в очі.
Вона зніяковіла, але погляд не відвела.
– Які парфуми будемо брати? – запитала вона, щоб змінити незручну тему.
– І ті, і інші.
Павло оплатив парфуми на касі, попросив, щоб упакували в різні пакети. І один віддав Ользі.
– Це тобі…
До дня народження Люби парфуми довелося ховати. І на роботі, спілкуючись з Павлом, Ольга тепер не знала, як себе поводити.
Ще й Андрій написав: «Я був дурнем, пробач мене. У кав’ярні проблеми, із моїм здоров’ям теж. Є шанс заслужити твоє прощення?».
«У тебе начебто тепер нова дружина, молода», – відповіла Ольга.
«Вона дітей хотіла сильно. Не став її тримати, відпустив».
Це було останньою краплею. Для нього дружина – як собачка на прив’язі. Захотів – відпустив, захотів – назад покликав.
І Ольга заблокувала його номер.
– Що колишній, написав тобі? – запитав Павло.
– А як ти здогадався?
– Та ясно як день – такими жінками, як ти, не розкидаються.
– Написав, – відповіла Ольга.
– А ти що?
– Заблокувала його.
Павло посміхнувся.
– Оце правильно. Підеш зі мною на побачення?
– Піду, – не стала довго думати та пручатися Ольга.
Люба, коли дізналася про це, сказала батькові:
– Тату, ти таку жінку прогавив!
Ігор розвів руками:
– Мені вже дісталася одна найкраща жінка. І подарувала мені дочку. Що ще потрібно? А Пашці давно вже час остепенитися…
… З Уляною Ольга помирилася. Все ж, подруга не кинула її в біді. І з Любою та Ігорем продовжувала спілкуватися і завжди була їм вдячна.
Ігор, до речі, знайшов все-таки ще одну ідеальну жінку. Але це вже зовсім інша історія…
