Віктор Олексійович закохався. У п’ятдесят два роки. Вдруге в житті.
Вперше він закохався двадцять сім років тому у Валентину, яка зараз була його дружиною.
Яка вона тоді була красуня! Висока, з осиковою талією, з копицею темно-каштанового волосся, яке під променями сонця ставало мідно-золотистим.
Як Віктор кохав її! Вона здавалася йому істотою з іншого світу.
А коли Валентина погодилася вийти за нього заміж, він був у нестямі від щастя. Почувши її тихе «так», він видав такий радісний вигук, що у кількох припаркованих поруч машинах спрацювала сигналізація.
Валя була хорошою дружиною: їхній будинок став справжнім сімейним гніздечком. Тут завжди було по-домашньому тепло, затишно, у вихідні пахло ваніллю і корицею.
На чоловіка і двох синів щодня чекали сніданок, обід і вечеря, з любов’ю приготовані Валентиною. Їхні речі завжди лежали на своїх місцях – чисті і випрасувані.
І поступово Віктор звик до цього. Компліменти друзів, які приходили до них в гості, дивували його.
– Як тобі пощастило з дружиною, Вітя, – говорили йому. – І господиня чудова, і красуня, і характер золотий!
– Не треба, не перебільшуйте! Звичайна жінка. Нічого такого особливого вона не робить, – відповідав Віктор.
І справді, що незвичайного в тому, що дружина, приходячи додому, відразу ж починала щось готувати, мити, прибирати? Всі так роблять.
Характер золотий? Ні, не такий вже золотий. Інакше чому вона останнім часом постійно набридала йому одними й тими ж проханнями:
– Вітя! Кран у ванній капає! Полагодиш?
– Коханий, ти ще два місяці тому обіцяв подивитися розетку на кухні!
– Вітя! Їхатимеш з роботи, забери плед з хімчистки!
І так майже кожен день – не одне, то інше придумає.
А що стосується краси, то Валентина вже зовсім не та, якою вона була двадцять сім років тому.
І волосся не таке густе і блискуче, і зморшки вже років десять як з’явилися, і в талії трохи набрала, і, здається, навіть зростом трохи менше стала.
Не та вже Валентина! Не та! І блиск в очах кудись зник.
Інша справа Лідочка! Коли вона проходить повз, у Віктора душа радіє, а потім він ніби підлітає.
Один з колег Віктора сказав про Лідочку: «Штучна дівчина! А ноги – півтора метра, не менше»!
Тут він, звичайно, трохи перебільшив, але ноги – це перше, на що звернув увагу Віктор, коли вперше побачив Лідочку в коридорі їхнього офісу.
Вже потім розгледів її наївно розплющені блакитні очі, милий носик, пухкі губи.
Віктор майже три місяці дивився на Лідочку тільки здалеку – він навіть не сподівався, що вона помітить його існування.
Але якось під час обіду в кафе, коли Віктор, сидячи за столом наодинці, задумливо поглинав свій нудний бізнес-ланч, Лідочка підійшла до нього і попросила дозволу сісти за стіл.
Звичайно, він погодився. Під час обіду вони розмовляли. Правда, про що Віктор потім не міг згадати.
Він тоді взагалі мало що розумів і втратив зв’язок з реальністю настільки, що, якби на його тарілці замість смаженої картоплі з біфштексом виявилася солома, він би нічого не помітив.
Після цього вони стали вітатися при зустрічах, перекидатися кількома словами і кілька разів разом обідали.
А одного разу, якраз за обідом, Лідочка сказала, що вона дуже хоче подивитися новий фільм, який зараз йде в кінотеатрах, а піти їй ні з ким. Віктор зважився запропонувати їй себе в супутники.
Після кіно він проводив Лідочку додому і залишився у неї до ранку. Дружини вдома не було – вона, користуючись новорічними святами, поїхала провідати батьків.
І закрутилося!…
Через два місяці Лідочка запитала Віктора, коли він поговорить з дружиною і повідомить їй, що йде від неї. Він обіцяв зробити це найближчим часом, але все тягнув і тягнув.
Лідочка тим часом захотіла на травневі свята поїхати на море, і Віктор замовив дві путівки в Емірати.
Щоб зайти в турагентство, він спеціально відпросився з роботи раніше. Купив путівки і, прийшовши додому, вирішив зателефонувати Лідочці, щоб її порадувати.
– Моє сонечко! Я зробив те, про що ти просила – у мене в руках дві путівки в готель на березі Перської затоки! – повідомив Віктор, сидячи в кріслі з келихом у руках.
– Чудово! Я так тебе люблю! А ти ще не сказав про нас дружині? – запитала Лідочка.
– Ще ні, але обов’язково скажу. Зараз не найзручніший момент, але до нашої з тобою поїздки на море обов’язково скажу.
І завтра ми з тобою проведемо вечір разом, я вже замовив столик у ресторані і придумав, що скажу дружині.
– Та не треба нічого вигадувати, Вітя. Я тебе затримувати не буду, – раптом пролунав голос Валентини.
Віктор обернувся: дружина стояла біля дверей спальні. Вона погано себе почувала і пішла з роботи відразу після обіду.
Валентина лежала в спальні і чула все, про що говорив по телефону чоловік. Коли їй стала зрозуміла загальна картина, вона не стала затягувати пояснення.
– Коли ти з’їдеш? – запитала вона. – Або ти будеш наполягати, щоб я з’їхала?
– Валентина, зачекай, – вигукнув чоловік, – ще нічого не ясно!
– Ні, коханий, мені все ясно. І я ні хвилини не хочу перебувати в одному приміщенні з тобою. Якщо ти не підеш через дві години, тоді піду я.
– Валя, давай начистоту – ти сама винна. З наших стосунків зникла романтика, наше кохання з’їв побут! Адже ми були такими щасливими!
Але потім – діти: памперси, дитячий садок, школа, вступ до університету, квартира: іпотека, ремонт, влітку – дача. І так всі двадцять сім років! А де любов?
А Лідочка – така чарівна, пристрасна! Знаєш, як щиро вона дякує мені за кожен, навіть найменший подарунок, за романтичний вечір, за приготований для неї сюрприз!
– А хто ж заважав тобі, Вітя, всі ці двадцять сім років дарувати мені квіти, називати мене сонечком, запрошувати у вихідні в ресторани?
Чи влаштовувати для мене сюрпризи, а холодною зимою купувати путівки на тепле море? Ніхто! А я б теж щиро дякувала тобі!
А ти чомусь приходив додому без квітів і сідав у крісло в очікуванні вечері, а повечерявши, замість того щоб поговорити зі мною, поки я мию посуд, пересідав до телевізора і до ночі дивився футбол.
А вранці, поснідавши, питав у мене про чисту сорочку. А по п’ятницях – свята річ – проводив час з приятелями. «Я ж повинен відпочити»! – говорив ти.
Ти знаєш, а я теж не проти була провести вечір п’ятниці не за пранням, а в кафе або ресторані. І тепер ти питаєш у мене, де романтика, де любов?
Напевно, я вилила з тазика і те, і інше разом з брудною водою, в якій двадцять сім років прала твої сорочки. Тепер нехай це робить твоє сонечко.
Збирайся. На розлучення подамо наступного тижня – дізнайся розклад роботи РАГСу.
Розлучилися швидко. Майно поділили самі, без суду: Валентині залишилася квартира – на її покупку половину грошей свого часу дали її батьки, Віктору дісталася дача і машина. Все оформили офіційно і роз’їхалися.
Віктор тепер жив з Лідочкою в її однокімнатній квартирі. Він був щасливий – поруч з ним була кохана жінка – молода, красива!
Коли оточення дізналося про зміни в його житті, хтось покрутив пальцем біля скроні – йому за п’ятдесят, їй двадцять вісім – але Віктор вважав, що приятелі просто заздрять йому.
Він був готовий до змін, до нового життя, до чогось яскравого і насиченого. Лідочка наділяла його своєю енергією і жагою до життя.
Однак незабаром він почав помічати, що все складніше підтримувати цей ритм і переживати постійні емоційні підйоми. Бути чоловіком-святим кожен день було важко.
Але Лідочка хотіла саме цього. Віктор продав дачу. У листопаді вони їздили відпочивати на Кубу, а в березні – в Італію.
До наступного літа гроші закінчилися. І в той момент, коли подружки Лідочки одна за одною викладали на своїх сторінках фотографії з відпочинку, Ліда і Віктор сиділи в спекотному офісі – кондиціонери в спеку виходили з ладу.
І ось в оодиніз таких спекотних днів Лідочка оголосила Віктору, що їхні стосунки були великою помилкою, і попросила його з’їхати з її квартири.
Дві ночі Віктор ночував у хостелі, потім зняв собі житло.
Якось перед Новим роком, лежачи на чужому дивані, він розмірковував про своє життя. Так, останні півтора роки були яскравими. Але короткими.
Лідочка вже завела собі нового кавалера – молодшого і заможного. Він щоранку підвозив її до офісу на машині, яка коштувала дорожче, ніж дача, яку Віктор продав.
А в грудні Лідочка звільнилася і поїхала зі своїм хлопцем. Казали, що вона вийшла за нього заміж.
Тридцятого грудня Віктору стало дуже сумно. А від думки, що свято йому доведеться зустрічати тут, в чужій квартирі, одному, він мало не завив.
Наступного дня зранку Віктор пішов до колишньої дружини. Валентина здивувалася, побачивши його на порозі, але запрошувати в квартиру не стала.
Він дивився на неї і мовчав. Вона виглядала дуже добре, краще, ніж тоді, коли він від неї пішов.
Ні, вона не помолодшала. Але якось посвіжішала, трохи схудла, і очі у неї були живі та веселі.
– Я бачу, ти без мене не сумуєш? – запитав колишній чоловік.
– А чого мені сумувати, Вітя? Я тепер до кухні і пральної машинки не прив’язана. Часу у мене багато – можу дозволити собі культурний відпочинок, подорожі. Ось і зараз збираюся поїхати.
– Куди це тебе несе? – запитав Віктор.
– До Києва, до синів їду, дружина твого старшого сина дочку народила. Так що ти тепер дідусь. Гаразд, іди, я вже таксі викликала, зараз машина приїде.
– А коли ти повернешся, можна я зайду? Поговоримо.
– Ні, Вітя. Все, що ти міг сказати, ти вже сказав. Тож не приходь сюди більше.
Валентина схопила дорожню сумку і почала спускатися сходами.
Віктор пішов за нею. На вулиці він почекав, поки Валентина поїде, потім сів у свою машину і поїхав туди, де тепер був його дім.
