— Як ти мені набридла! Та й ніколи особливо не подобалася! Лише час з тобою згаяв… — говорив високий хлопець дівчині, яка потайки витирала сльози з рум’яних щік.
— Це твоє рішення, силою не тримаю. — відповіла вона плутано й поглянула знизу вгору на свого співрозмовника.
— Все, давай… — кинув він сухо, засунув руки в кишені пуховика і пішов геть, вперто нахиливши голову.
Настя дістала з сумочки маленьке дзеркальце і подивилася в нього.
Все саме так, як вона й припускала — червоні від сліз очі й розводи від туші.
Вона швидко стерла серветкою чорні плями, прибрала дзеркальце й, опустивши голову, пішла вздовж тротуару.
Як би вона себе не заспокоювала, настрій все одно був жахливим…
…Коли вони познайомилися з Денисом, вона по-справжньому закохалася в нього і думала, що це на все життя.
Але виявилося інакше. Все було добре лише перші пів року.
А потім Денис почав поводитися дивно — безпідставні ревнощі, постійні докори, сварки та примирення.
Чесно кажучи, Настя втомилася від цих стосунків, але розлучатися з Денисом їй не хотілося.
Дівчина щиро думала, що це якийсь складний період або криза стосунків.
Вона навіть читала про це в інтернеті, де наводили одну пораду — потрібно лише перетерпіти, і все налагодиться.
Але у них з Денисом не налагодилося. Цього разу він запросив її зустрітися тільки для того, щоб розлучитися назавжди.
Хлопець поводився дуже грубо, не пропонував залишитися друзями або просто зробити паузу у стосунках.
Навпаки, він говорив про те, що у стосунках ніколи не був щасливий, і сказав на адресу Насті багато образливих слів.
Дівчина йшла по тротуару, прокручувала в думках усе те, що почула кілька хвилин тому.
Вона намагалася стримати сльози, хоча б додому. Але цього разу вони її не слухали і вперто текли по обличчю.
Вона зробила ще пару кроків, миттєвий переляк, різкий крик, і ось Настя вже лежить на засніженому тротуарі.
Тут вже сльози хлинули з очей нестримно, і вона раптом розридалася так, як це роблять маленькі діти при падінні. Від образи, болю і відчаю…
— Дівчино, дівчино, ви поранилися? Щось болить? Може, я вас до травмпункту відвезу?
Вона почула схвильований незнайомий чоловічий голос, але обличчя того, хто говорив, через сльози не розгледіла.
— Ні, не треба травмпункту, — тихо сказала Настя і спробувала підвестися.
— Ну тоді давайте хоч додому вас відвезу. У мене ось поруч машина припаркована. Давайте руку!
На пропозицію Настя нічого не відповіла. Чергові пригоди сьогодні їй точно були ні до чого.
Вона уважно подивилася на чоловіка. Зовні він був досить симпатичний, але вже немолодий.
На вигляд років сорок п’ять — сорок сім — точно Настя в той момент не змогла визначити, та й особливо й не хотіла.
— Ну то що, відвезти вас? Мене, до речі, Юрій звати, а вас?
— Настя, — відповіла дівчина і завмерла в якійсь незрозумілій нерішучості.
Їхати з малознайомим чоловіком їй не хотілося, але й чинити опору сил не було.
Юрій відвіз Настю додому, і того ж вечора залишився у неї на ніч.
Така поведінка суперечила її моральним принципам, але сталося саме так, як сталося.
Пізніше вона виправдовувала себе тим, що пішла на це від відчаю та самотності.
А потім між Настею та Юрієм зав’язався роман. Велика різниця у віці Настю анітрохи не бентежила, так само як і той факт, що Юрій був одружений.
Він розповідав про те, що живе з дружиною лише заради доньки, мовляв, як підросте, так одразу розлучуся.
Неодноразово дівчина чула від Юрія:
— Настя, ну потерпи ще трохи, зовсім трішки. Я обов’язково піду від неї, і ми з тобою одружимося. Просто, розумієш, мені потрібно знайти зручний момент, щоб розповісти їй про все.
Юрій шукав «зручний момент» довгих сім років. Він приїжджав до Насті ввечері, а їхав ближче до ночі.
Брехав дружині, що його постійно затримують на роботі.
Якщо раніше Настя якось мирилася з ситуацією, то після цих років вона зрозуміла, що займає в житті чоловіка далеко не перше місце. Їй хотілося більшого.
Настя не раз уявляла, як вони з Юрієм одружаться і почнуть жити разом.
Вона буде безмежно щаслива, а йому не доведеться збиратися й поспіхом їхати щоразу після наполегливих дзвінків дружини.
Час минав, але Юрій не поспішав розлучатися.
— Юра, коли ти нарешті розлучишся? — вкотре запитала Настя, лежачи в ліжку поруч із коханим.
— Настя, мила, ну потерпи ще трохи. Зараз такий незручний момент — у бізнесі не все гаразд, та й донька від рук відбилася. Перехідний вік наближається, сама розумієш…
— Юра, так ти ніколи не розлучишся. Я хочу, щоб ти приходив ввечері до мене. Я більше не хочу тебе ділити з кимось. Я хочу дітей! Сім’ю хочу.
— Навіщо щось змінювати? Нам же добре і зручно. Я тебе кохаю, і ти мене теж. Я розлучуся, але пізніше…
Такі розмови між ними траплялися не раз. Зазвичай Юрій залишався на кілька годин, а потім поспіхом збирався і їхав.
А Настя залишалася наодинці зі своїми думками. І одного разу їй спала на думку чудова ідея. Принаймні Насті вона здалася саме такою.
Дівчина вирішила зліпити щастя власними руками.
Наближався день народження Юрія. Настя захотіла будь-що-будь зробити так, щоб цей день вони провели разом, і коханий більше ніколи й нікуди не їхав.
Вона прекрасно знала його домашню адресу, тому набралася сміливості й вирушила до його дружини, щоб поговорити з нею, як жінка з жінкою, і попросити відпустити чоловіка.
Дорогу до будинку Юри вона пам’ятала нечітко, хвилювалася страшенно. Насті здавалося, що саме в ці хвилини вирішується її доля.
Вона підійшла до під’їзду, у домофон дзвонити не наважилася.
Дочекалася, поки хтось із мешканців будинку відчинить двері, щоб вийти, скористалася нагодою і пройшла в під’їзд.
На ватних ногах дівчина піднялася на сьомий поверх, знайшла шістдесят третю квартиру і подзвонила.
Двері відчинила жінка, це була Наталя — дружина Юрія.
— Доброго дня, до кого ви? — запитала вона, здивовано дивлячись на гостю.
Настя не змогла вимовити ні слова. Вона не бачила навіть обличчя своєї суперниці, вона бачила лише її великий, округлий живіт.
— Дівчино, до кого ви? — з роздратуванням у голосі повторила Наталя.
— Я… я помилилася дверима, — відповіла Настя і швидко побігла вниз по сходах.
З очей дівчини гарячими струмками текли сльози.
Вона задихалася, майже як тоді, сім років тому. Коли її кинули й зрадили вперше.
Телефон раптово задзвонив, а на екрані з’явився номер Юрія. Настя не відповідала.
Вона скидала його дзвінки й ігнорувала повідомлення доти, доки він через два дні ввечері не приїхав до неї додому.
— Іди геть, Юро. Не хочу тебе бачити, — сказала вона, відчинивши вхідні двері.
— Кохана, та що ж сталося, ти можеш нормально пояснити?
— Нормально пояснити?! Ти стільки років обіцяв мені розлучитися і стверджував, що треба почекати, поки виросте донька.
А тепер що? Я буду чекати, поки народиться і виросте твоя друга дитина? — сказала Настя, і на її очах заблищали сльози.
— Насть, розумієш… так вийшло…, але я не винен, це вона…
Настя не дозволила йому договорити. Вона просто зачинила двері.
Звичайно, Юрій дзвонив, писав смс, у яких просив вибачення і погрожував розлучитися, як тільки народиться друга дитина, бо зараз не можна, щоб дружина нервувала.
Але Настя вже нічому не вірила. Дівчині здавалося, що всередині неї щось зламалося…
…Минуло два роки. За цей час життя Насті змінилося. Вона почала зустрічатися з колегою з технічного відділу.
Раніше вона ніколи не звертала на нього уваги. Але якось Павло запросив її в кіно, вони почали зустрічатися, зав’язався роман.
Через рік Павло запропонував Насті вийти за нього заміж. Вона погодилася, бо справді закохалася в цього скромного і зовні непримітного хлопця.
Юрій завжди був модно одягнений, гладко поголений, доглянутий, їздив на дорогій машині.
Але у Павла була перед ним незаперечна перевага — він кохав Настю всім серцем і душею, а вона відповідала йому взаємністю.
— Настя, давай у кіно сходимо, а потім можемо в кафе посидіти. Нове в центрі відкрилося. Підемо ввечері?
— Ходімо. Тільки зараз не заважай, треба працювати, — жартома сказала Настя, випроваджуючи нареченого з кабінету.
Павло поклав їй на стіл цукерку і жестом показав, що більше не заважатиме робочому процесу.
Увечері, як домовилися, вони пішли в кіно. Потім повечеряли в новому кафе.
— Пашо, давай відразу заїдемо в магазин, треба на завтра дещо купити.
— Давай.
Проходячи між стелажами в магазині, Настя зупинилася від несподіванки.
У відділі з напоями стояв Юра. Він не помічав дівчину, бо вибирав напій. У руках у нього був букет.
Настя подумала про те, що саме з таким набором він колись приїжджав до неї. Вона завмерла на місці.
— Настя, ну де ти? — сказав Паша, який з’явився з-за стелажа.
Вона нічого не встигла відповісти. Юрій обернувся, і в цей момент вони вперше побачили одне одного після розставання.
Вона різко розвернулася і, взявши Павла під руку, потягла його до каси. А Юрій так і залишився стояти в розгубленості, дивлячись їм услід.
— Настя, здається, ми хліб забули. Давай я швидко збігаю? — запропонував Павло.
— Давай. Я в машину не піду, тут на тебе зачекаю, добре?
Паша повернувся в магазин, а Настя залишилася сидіти на лавочці біля торгового центру.
— Невже тобі добре з цим хлопчиком? Та й що він тобі зможе дати? — не привітавшись, сказав Юра, який несподівано підійшов.
— Він мені вже дав, — відповіла Настя.
— І що ж?!
— Кохання. Щире кохання. І я точно знаю, що сьогодні він залишиться зі мною, бо йому нікуди не треба тікати. І всі його обіцянки справжні.
Юрій пішов. А Настя дивилася йому вслід і раптом подумала про те, що вона насправді ніколи не кохала цю людину.
І це було дивне відчуття, немов пробудження від неприємного, довгого сну.
