— Ні, Вероніко, прощення тобі не буде!
За твій вчинок тобі прощення не буде ні на цьому світі, ні на тому!
Я не можу збагнути, як взагалі можна так вчиняти?…
… — Нічого не хочеш сказати? — запитав Андрій Васильович, сідаючи за кухонний стіл.
— А ви до онука прийшли? — посміхаючись, сказала Вероніка.
— Спочатку свого милого вижени, потім говоритимемо! — чоловік відвернувся до вікна.
— Вибачте, але це мій чоловік, майбутній, ми збираємося одружитися, — сказала Вероніка, продовжуючи посміхатися.
— Дівчинко, свої білі зубки прибережи для іншого випадку! — Андрій Васильович не випромінював привітність. — Якщо я сказав, вигнати, значить, нехай хапає штани і топає куди-небудь!
Вероніка пішла в кімнату і там своїм мелодійним голосом пояснювала щось молодому чоловікові, а той нерозбірливе бурмотів у відповідь.
Але з інтонації було зрозуміло, що він категорично проти.
– Мені його самому викинути чи він так піде? – крикнув Андрій Васильович.
– Як ви смієте? – обурився чоловік.
– Слухай, у мене до тебе взагалі претензій немає, – вимовив Андрій Васильович, встаючи з табурета. – Але у мене до цієї цивілки розмова! І свідки мені не потрібні!
Наречений Вероніки здався під грізним поглядом немолодого чоловіка і вмовляннями самої Вероніки.
— Щоб знала, я буду в альтанці під під’їздом, — йдучи, сказав він. — Потрібна буде допомога, подзвони!
– Андрію Васильовичу, Єгорка зараз спить, – повернувшись на кухню, сказала Вероніка, – розбудити?
– Нехай поки поспить, – сказав чоловік, повертаючись до Вероніки. – Нічого мені сказати не хочеш? Може, вину за собою якусь відчуваєш? Або зізнатися в чомусь хочеш? Я зараз відкритий до діалогу, як ніколи!
– Та ні, Андрій Васильович, – розгубилася Вероніка, – все добре!
– Ну-у, – простягнув чоловік, – це ненадовго!
– Що, вибачте? – не зрозуміла Вероніка.
Глибокий вдих, повільний видих. В очах рішучість і біль.
— Ні, Вероніко, прощення тобі не буде! За твій вчинок тобі прощення ні в цьому світі не буде, ні в тому! У мене в голові не вкладається, як так взагалі можна вчиняти?
— Так, що сталося, Андрію Васильовичу? — вигукнула Вероніка. — Ви говорите якісь дурниці!
— Краще дурниці говорити, — сказав чоловік, — ніж брехати, як ти! Як тобі не соромно на пам’яті мого покійного сина так наживатися? Або ти думала, що Гришку в могилу, а кінці у воду? Таку брехню, як і шило, ні в якому мішку не сховати!
Вероніка почервоніла. Але вона не зніяковіла і не присоромилася.
— І що? Мені тепер на вулицю виместися з шестимісячною дитиною?
Рік тому подібне питання вже прозвучало:
— І що? Мені тепер при надії виселятися з квартири?
А Андрію Васильовичу з Лідією Петрівною було зовсім не до цього.
Вони тільки провели прощання з сином, який розбився на машині.
Горе затьмарило серця і свідомість, і думати, що робити і як вчинити з дівчиною загиблого сина, вони навіть думати не могли.
— Живи поки, — відповів Дмитро, старший брат Гриші, — а там буде видно.
— А як жити? — наївно запитала Вероніка. — Я ж…
Дмитро відкрив гаманець, дістав двадцять тисяч.
— Ось, на перший час, — він простягнув купюри дівчині, — далі буде видно.
Невелика відстрочка, щоб не приймати ніяких рішень, була потрібна рідним Гриші більше, ніж якісь гроші.
— Що значать гроші, квартира, машина, коли мого хлопчика не повернути? — голосила Лідія Петрівна. — Йому жити б і жити! Господи, за що ти його забрав?
А пішов з життя Гриша нерозумно… Вечір, дощ, знову поспішав кудись.
— Мамо, не рви ти так серце, — заспокоював Дмитро Лідію Петрівну. Богу Богове, а нам із земними справами розбиратися треба!
Але Лідія Петрівна заспокоїтися не могла. Пила заспокійливе і провалювалася в неспокійний сон.
Андрій Васильович почав приходити до тями тільки після дев’яти днів.
— Тату, що з цією будемо робити? — запитав Дмитро, кивнувши на Вероніку.
— Нехай забирається, куди хоче, — відповідав Андрій Васильович, — нам Гришкіна іграшка ні до чого!
Не злість говорила вустами чоловіка, і не горе. Справжня правда.
Гриша знайшов собі класичну утриманку. Красиву, недурну, завжди веселу і на все готову.
Вона жодного дня в своєму житті не працювала, та Гриші це було й не потрібно.
Колись батьки купили йому квартиру, обставили її, а він уже сам, маючи міцний тил, занурився в бізнес.
Добре розкрутився і до двадцяти семи років міцно став на ноги. Ну, і завів собі милу прикрасу Вероніку.
Пишався і хвалився:
— Ось це я розумію стосунки! Все чесно і зрозуміло! Мені поруч потрібна красива і безвідмовна, а їй гроші.
— І як же ти без кохання? — запитувала мама.
— Мамо, з любов’ю все нормально, без почуттів і радість не та. Але питання принципове в тому, що вона від мене залежить, а значить, не псує мені нерви і не парить мізки!
— А як же ти на ній одружишся? — дивувалася Лідія Петрівна.
— А хто сказав, що я збираюся на ній одружуватися? — посміхався Гриша.
Зараз його іграшка, втративши господаря і зміст, продовжувала жити в його квартирі.
Ну, а Дмитро поки що проспонсорував її проживання.
— Тату, вона каже, що чекає на дитину від Гришки, — вимовив Дмитро.
Мабуть, занадто голосно вимовив, бо Лідія Петрівна почула і якось здригнулася.
— У мого Гришеньки буде дитинка? А чому ж він нам нічого не сказав?
Це питання було поставлено прямо Вероніці, яку відвели за окремий столик у кутку.
— Я не знаю, чому він не сказав, — розгублено говорила Вероніка. — Він так радів, що стане батьком. Казав, що старший вже трьох діток має, час і йому рід продовжувати. Може, він хотів спочатку розписатися? — Вероніка знизала плечима.
— Мій хлопчик не міг зганьбити жінку! — закивала Лідія Петрівна. — Якщо спадкоємець, то, звичайно ж, в шлюбі повинен бути народжений!
— Так сказати міг би.., — промовив Андрій Васильович.
І тільки Дмитро опустив очі мовчки.
Він не вірив Вероніці, а ціну таким дамам знав. А те, що Гришка не сказав, так на те були свої причини.
І швидше за все, Гриша на переривання б наполягав, якщо взагалі про це знав.
– Ох, Господи! – вигукнула Вероніка, почавши схлипувати. – Як же ми тепер без Гришеньки? У мене ж вже строк серйозний, мене і на роботу ніхто не візьме! А жити ми де будемо? Я ж не була прописана у Гриші. Ми так жили…
Їй сказали, щоб вона поки жила в квартирі Гриші, комуналку будуть платити батьки, та й на життя гроші даватимуть.
А наступного дня зібралася родина без Вероніки. Потрібно було вирішити досить складний моральний аспект.
— Як я розумію, ви цю даму збираєтеся взяти на утримання і залишити в квартирі Гришки? — запитав Дмитро.
— Синку, але ж вона чекає дитину від Гришеньки! — вимовила Лідія Петрівна. — Ми ж не можемо її на вулицю вигнати?
— Я, наприклад, можу, — сказав Дмитро.
— Це зрозуміло, що ти можеш, — відповів Андрій Васильович. — У твоїх здібностях ніхто не сумнівається. А ось ти подумай, що троє онуків, яких ти нам подарував, анітрохи не гірші за того, якого Вероніка народить від Гришки!
– Чи від Гришки? – озвучив свої сумніви Дмитро.
– Вона казала, що Гриша був дуже радий! – вимовила Лідія Петрівна.
– Так і я можу сказати, що я директор заводу Мазда, та машинку завтра мені під балкон не припаркують? Так і Вероніка збреше, недорого візьме! Їй же пряма вигода, щоб гроші йшли, і житло було!
— Сину, ти почекай з очорненням, — зупинив його батько. — Якби Гришко тільки запідозрив, вигнав би і думати не став! А якщо до строків таких дожили разом, значить, розумів і приймав!
— Гаразд, він приймав, — погодився Дмитро. — Але вони не були розписані. По суті — Вероніка нам ніхто!
— Вона мати мого майбутнього онука від Гришеньки! — вигукнула Лідія Петрівна.
— Хоч якийсь слід мій хлопчик залишив у цьому житті! Єдину радість замість себе!
Андрій Васильович притиснув дружину до себе, намагаючись заспокоїти, і в цей же час з докором дивився на Дмитра, ніби кажучи:
«Мати сина втратила! А це — єдина віддушина!»
Дмитро батька зрозумів. І навіть хотів сказати, що у матері такої любові до його дітей щось не спостерігалося!
Але повів розмову в інше русло:
— Добре, припустимо, Вероніка народить дитину від Гриші. Ми навіть батьківство зможемо встановити, я написав заяву, щоб біологічний матеріал зберегли для генетичної експертизи. Але питання зовсім в іншому!
— І в чому ж? — запитав Андрій Васильович.
— А в тому, що Вероніці зараз всього двадцять два роки! Вона молода і у неї все життя попереду! І що ви думаєте, що вона не зустріне чоловіка, не вийде заміж і не заведе ще дітей?
— Вона має на це право, — відповіла Лідія Петрівна.
— Мамо, так її потім з тієї квартири не виселити буде! І сяде там якийсь мужик і скаже, що він господар! Вероніка його законна дружина! А дитина від Гриші, йому ні в які ворота не впирається!
І ти думаєш, що вони його за квартиру любитимуть? Погуляють по юристах, напишуть кілька десятків довіреностей з передачею всіляких прав. І все!
Квартира – тю-тю, а ваш онук від коханого Гришеньки, добре, якщо в дитбудинку не опиниться!
– Вона не посміє! – вигукнула Лідія Петрівна.
– А які у тебе гарантії? – запитав Дмитро. – Її слово?
Вероніку з квартири гнати не стали, та ще й посадили на повне утримання.
А у тієї ще нахабства вистачало тягнути гроші, нібито для майбутнього онука невтішних свекрів, яких не сталося.
А Дмитро, який їй гроші і привозив, бачив, куди йдуть кошти насправді.
Єдине, чого зміг домогтися Дмитро, він наполіг, щоб квартиру, коли батьки вступлять у спадок, не переписали ні на Вероніку, ні на дитину, коли та народиться.
А фірму Гриші він продав партнерам у довгострокову розстрочку, щоб батьки не влили всі гроші в бездонні кишені Вероніки.
Народження маленького Єгора карти не сплутало, але внесло певний сумбур.
Новоявлені дідусь з бабусею побачили в новонародженому точну схожість із загиблим Гришею, запалилися до нього любов’ю і оточили нескінченною турботою!
Тут вже Вероніці не доводилося просити гроші, самі давали! Так ще й гостювали у дитини постійно.
Але тут у Єгорки виявилися якісь висипання, і Вероніка візити обмежила:
— Дитинка маленька! — говорила вона. — І лікар каже, що він втомлюється від підвищеної уваги! Імунітет у нього падає! Давайте я буду вас сама запрошувати, коли у малого все буде добре!
Ну, тут турбота і занепокоєння вирвалися за межі. Бабуся з дідусем погодилися беззаперечно.
Так і сиділи біля телефону, чекали дзвінка!
А Дмитро і дитина, і сама Вероніка – були байдужі. Він за вказівкою батьків приїжджав і привозив продукти, речі, гроші.
Ось якось і побачив, що в квартирі завівся носій сатинових трусів до середини стегна. Подивився на нього прискіпливо, але говорити нічого не став.
— Дочекалися, мої дорогі, — повідомив він батькам. – У Вероніки чоловік оселився! Може, варто її з утримання знімати? Ну, або нехай до свого кавалера переїжджає?
– Що ти? Як можна? – натрапив Дмитро на опір батьків. – Це ж наш онук! Раптом її чоловік не захоче Єгорку утримувати?
Він же не зобов’язаний! І житло у нього може бути гірше за цю квартирку! Не можна, щоб Єгорка жив у поганому місці!
– Так то Єгорка, – пояснював Дмитро, – а то мати його, та якийсь її коханець!
І найсмішніше в тому, що про біоматеріал, який зберігався за заявою Дмитра, всі давно забули.
І ніхто ніяких тестів робити не збирався, так визнали онука, без будь-яких тестів.
І якби Вероніка не завела розмову:
— А коли ви квартиру на нас з Єгором перепишете?…
Дмитро і не згадав би, для чого він колись заяву ту писав. А тут він зробив тест і відвіз батькові.
Андрій Васильович просидів ніч на заспокійливих біля ліжка Лідії Петрівни. А вранці поїхав до Вероніки.
— І що? Мені тепер на вулицю виместися з шестимісячною дитиною? — повторила вона питання.
— А ти хотіла на нашому горбі в рай в’їхати? — запитав Андрій Васильович. — Добре ти все розрахувала, та прорахувалася! Якби Єгор був сином Гриші, то у нього б було все, та й тобі щось перепадало б. А так, ні ти, ні він – ніхто ви нам! І навіщо, запитується, ти мені потрібна в моїй квартирі зі своєю нагуляною дитиною, та ще й з чоловіком, який на неї зазіхнув?
— Петро мене любить! – вигукнула Вероніка.
— А ти йому зателефонуй і скажи, що переїжджаєш до нього з дитиною! А ще скажи, що більше грошей не буде, якщо ти справжнього батька Єгора не знайдеш!
Ось і подивимося, назад він до тебе з-під під’їзду прибіжить чи в бік зупинки рвоне! Зателефонуй!
Вероніка набрала номер, сказала, як велів чоловік, а потім у вікно проводжала поглядом чоловіка, який ще вчора клявся їй у вічному коханні.
– Ну, і тобі час! – сказав Андрій Васильович. – Збирай свої речі! А я простежу, щоб ти нічого зайвого не прихопила!
Пішла Вероніка з двома сумками речей і дитиною в переносці.
На цьому її слід в історії втрачається. А Лідія Петрівна все-таки попросила у сина вибачення:
— Я думала, що ти з ревнощів так на цю даму ополчився. Що і гроші їй, і увага, а про твоїх дітей ми зовсім забули. Вибач, синку!
— Нічого, мамо, забули! А онуків я вам наступного тижня привезу, щоб вам з татом не було нудно.
