Якби Соня знала, як все обернеться, вона б ніколи не вийшла заміж за Віктора.
Хоча нічого іншого їй і не залишалося: коли через три місяці рідкісних зустрічей вона виявила, що при надії, він благородно запропонував руку і серце.
І вона, не роздумуючи, погодилася. Погодилася не від великої любові, а тому що сил вже не було жити з бабусею, а у Віктора чотирикімнатна квартира.
Правда, не у Віктора, а у його батьків, але він же єдиний син, де їм ще жити, та ще й з дитиною.
Хто знає, може їм би й вдалося зберегти цей шлюб, якби не його батьки.
Соня звикла вважати себе зіркою, навіть після того, як вона пішла зі спорту, всі продовжували впізнавати її, захоплюватися, задавати питання.
Так той самий Віктор клюнув на неї тільки через те, що Соня була знаменитістю. Але ось його батьків її спортивне минуле зовсім не вражало.
– Тобто ти в школі практично не вчилася? – запитала його мама, висока жінка з намальованими чорними дугами брів.
– Я вчилася, – ображено відповіла Соня. – Просто екзамени не дуже вдало склала, а в коледжі мені зовсім не сподобалося.
З навчанням у Соні дійсно не виходило. Зізнаватися в цьому не хотілося, але до п’ятнадцяти років вона і справді практично не вчилася.
А за три роки, що залишилися, так і не змогла наздогнати однолітків, тому і екзамен провалила.
Взагалі-то, Соня мріяла бути психологом. Після того як вона пів року пролежала з травмою і вирішила, що з великим спортом потрібно закінчити, у Соні почалася депресія.
Бабуся знайшла психолога, онука якоїсь своєї знайомої. Звали психолога Яном, і він був всього років на десять старший за Соню, але здавався їй страшенно дорослим і розумним.
Ян їй тоді дуже допоміг, і Соня вирішила, що теж хоче так: бути психологом і допомагати людям.
Але поки вона не могла допомогти навіть самій собі.
Біологію вона провалила, ледве-ледве набрала мінімальний бал. Збиралася перескласти на наступний рік, але так і не пересклала.
А ще через рік вже була при надії, ось і вийшло, що освіти у неї не було.
– То може краще позбутися незапланованого маля і вчитися піти? – запитала мати Віктора таким буденним тоном, немов пропонувала Соні приготувати на обід картоплю замість макаронів.
З цього моменту все і пішло не так.
Соня чекала, що Віктор заступиться за неї, але він промовчав, опустивши голову до своїх дірявих шкарпеток.
Можливо, він теж думав, як його мама. Звичайно, вона не пішла на таке.
Батьки поселили їх у маленькій кімнаті, відразу заявили, що харчуватимуться окремо, прикриваючись виразкою батька.
Нібито Соня відмовилася б від парових котлет. Та котлет не діставалося не тільки Соні, але й Віктору.
Він намагався працювати, але з перемінним успіхом, тільки автомобіль, подарований Соні на весілля батьком, трохи рятував ситуацію.
З батьком Соня практично не спілкувалася. Він пішов з сім’ї, коли їй було років сім, поки вони з мамою були на зборах.
І ні мама, ні Соня особливо не здивувалися, він вже давно нібито жив окремо.
Аліменти батько не платив, принаймні, так говорила мама.
На весіллі з’ясувалося, що це не так, він запевняв, що щомісяця переказував гроші мамі на рахунок.
З’ясовувати правду Соня не стала, тому що з мамою на той час стосунки були складні.
Те, що у Соні немає прав, батько не подумав. Але пам’ятав, що в дитинстві вона говорила, що виросте і відразу купить собі машину.
Коли вони з батьком їздили по сільських дорогах, він завжди дозволяв Соні покермувати, і вона була в захваті від того, що машина підкоряється її волі.
Вона і зараз обожнювала машини і мріяла відучитися на права, але грошей на це не було.
Коли Соня пішла зі спорту, мама різко втратила до неї інтерес і відправила жити до бабусі.
У перший же тиждень Соня засумувала не тільки за мамою, але і за смачною їжею.
Виявилося, що не всі люди можуть купувати все, що їм заманеться, і бабуся, наприклад, розтягувала одну шоколадку на тиждень.
Соня зовсім відвикла від шоколадок, їй не можна було таке їсти, але ось авокадо, свіжу рибу, фрукти і горіхи хотілося купувати щодня.
– Ти ж сама вирішила піти зі спорту, – відповіла їй мати на прохання переказати гроші. – Звідки вони у мене?
Я не друкарська машинка. Поки виступала, гроші були, а тепер звідки? Всі заощадження пішли на лікування.
Повернутися в спорт було можна. Але Соня після першого ж тренування зрозуміла, що не готова щодня працювати через біль.
А лікар сказав, що біль не пройде ще довго. Ні, їй не забороняли, але попередили: травма може повторитися, а щоб відновитися, доведеться багато і наполегливо працювати через біль.
Соня не захотіла через біль. Вона втомилася від болю. І чекала, що мама її зрозуміє. Але мама не зрозуміла.
Бабуся жила в селищі за тридцять кілометрів від міста.
Ходити до місцевої школи Соня не захотіла, там її в перший же день почали булити, знаменитостей вони теж не любили, прямо як і батьки Віктора.
Довелося щодня їздити на електричці до міста, топити піч дровами, ходити пішки до магазину майже за кілометр, тому що там було дешевше.
Від цього життя Соня і втекла у свій невдалий шлюб, сподіваючись на те, що тепер почнеться нормальне життя.
Не почалося… Дівчинка народилася хворобливою, і Віктор, мало того, що хотів хлопчика, так тепер ще й Соня була винна в тому, що дівчинка хворіє, тому що приймала під час виношування свої ліки.
Вона що, винна, що наслідки від травми досі завдають болю, і без ліків вона взагалі ніяк не може?
Коли вони почали сваритися, його батьки тільки підливали масла у вогонь, навіть не намагалися допомогти їм з дитиною або грошима.
І життя Соні перетворилося на пекло: коли дівчинка почала ходити, тільки й чула, щоб та туди не ходила, це не чіпала, і взагалі йдіть гуляти, нема чого вдома сидіти.
Вона досі відчувала себе тут в гостях, а з огляду на те, що з Віктором стосунки зовсім зіпсувалися, це стало нестерпно.
Соня все частіше замислювалася про розлучення, але не знала, куди їй іти.
Кілька разів вона заводила розмови з мамою, яка тепер жила теж у центрі, але в новому будинку, у свого чергового коханця, власника книжкового бізнесу.
Потім вже прямо попросила її про допомогу:
– Може, ти зможеш зняти нам кімнату? На час, поки Поліна не піде в садок, щоб я могла влаштуватися на роботу.
– У сенсі зняти? Я що, Рокфеллер? Їдь до бабусі, я тобі не помічник.
У бабусі Соня тепер рідко бувала: їздити з дитинкою на електричці було важко, а Віктора не допросишся їх відвезти.
Машина нібито належала їй, але фактично Віктор користувався нею в своїх інтересах, і останнім часом не тільки робочих.
Соня виявила в бардачку чужий блиск для губ, і він навіть особливо не намагався придумати правдоподібне пояснення.
А коли приїжджала, то все більше і більше жахалася тому, як розвалюється будинок, і як жити в таких умовах з дитиною, було незрозуміло.
В один із рідкісних своїх приїздів вона і зустріла Яна. Віктор, як завжди, відмовився її везти, і вони з Поліною поїхали на електричці.
На зворотному шляху донька втомилася і почала вередувати, і вони ледь не запізнилися.
Соня ледве встигла заскочити в електричку, коли двері вже зачинялися.
Захекавшись, вона сіла на єдине вільне місце, підняла очі і побачила Яна. Той явно зрадів.
– Твоя?
– Так, – посміхнулася у відповідь Соня, не розуміючи, чому так рознервувалася.
– Як звати?
– Поліна.
– Ну, вітаю. Як життя взагалі? Чим займаєшся?
Стало соромно. Що вона йому може розповісти?
Соня пам’ятала, як кілька років тому розповідала йому, як вступить на психолога, як купить бабусі новий будинок…
– Та ось, зараз у декреті. Права збираюся отримувати, – чомусь збрехала вона.
– Ой, мені теж треба, у батька зір все гірше, машина стоїть, а я якось не особливо люблю все це, але сам розумію, що треба. Може, зважуся.
– А у вас як справи? Все психологом працюєте?
– Соня, давай на «ти», а то я відчуваю себе старим. І так студенти мені викають, але там субординація… Ніяк не можу звикнути до цього.
– Добре, – зніяковіла вона. – Так чим ти займаєшся? Викладаєш?
– Ага. Два роки вже. Страшенно цікаво. Ось, тримай візитку.
Ти ж, здається, так і не вступила нікуди? Бабуся твоя казала. Приходь до нас.
Соня взяла білу картку, сунула її в кишеню. Ян бентежив її своєю увагою.
Він і раніше здавався їй недосяжним, а тепер так і зовсім: дорослий, красивий, займається такою важливою справою.
Вони проговорили всю дорогу. І це була найкраща розмова за останні два роки.
Вже давно Соню ніхто так уважно не слухав, не ставив справжніх питань і не говорив так цікаво про себе. Розлучатися було сумно.
Ян запропонував зателефонувати йому якось. Але його картку Соня викинула відразу ж, як вийшла з вокзалу.
Але з того дня в ній засіла ідея: потрібно перескласти екзамен і вступити на навчання. На психолога. У його університет.
На дворі був вересень, і у Соні був практично цілий навчальний рік попереду.
Довелося вмовити Віктора взяти в кредит ноутбук, без нього вчитися було б складно, і він з неохотою погодився.
Так, у Соні з’явилася мета і чим зайняти свій час: вона почала готуватися до іспитів.
Поліна не особливо їй це дозволяла, але Соня пристосувалася: роздруковувала з ноутбука собі конспекти, а Поліні вмикала мультики, а поки Поліна спала, дивилася навчальні ролики.
Звертати увагу на пізні повернення Віктора часу не було, вони навіть лаятися стали менше.
Екзамен вона здала краще, ніж в перший раз, але на бюджет все одно не пройшла.
Але проходила на платне і вирішила попросити грошей у мами: хто ще, як не вона, повинна розуміти, що Соні потрібно вчитися.
Мама прийняла її неохоче. Дивно, але стіни її кабінету були обвішані фотографіями Соні. Фотографіями того періоду, коли вона була чемпіонкою.
Мама займалася PR-ом і приймала клієнтів у невеликому кабінеті в одному з бізнес-центрів.
Соня відчула себе як на прийомі у лікаря, якому потрібно зізнатися в тому, що прописане лікування не приймав і знову прийшов зі скаргами.
– Мамо, я хочу вчитися, – почала Соня з найголовнішого. – Мені потрібні гроші, я не пройшла на бюджет.
– Вчитися? – мама підняла брови. – Вчитися треба було раніше, до того як стрибати в ліжко.
– Ну, мамо!
– А що?! У мене грошей немає. Була б розумнішою, вже б ведучою була на першому каналі. Або свою фірму відкрила.
Стільки сил в тебе вклали, і все даремно. Вона надумала вчитися. Не можеш іспити скласти, нема чого й суватися.
– Тоді хоча б на автошколу дай. Мені Поліну треба в садок віддавати, а місце обіцяють далеко, там транспорт не ходить.
І на роботу мені треба влаштовуватися. А Вітя вдень спить, він ночами таксує, не зможе нас возити. Мені б права, щоб встигати і в садок, і на роботу.
– Я ж сказала. У мене немає грошей.
Ні по маминому одягу, ні по маминому кабінету не можна було сказати, що у неї немає грошей.
До очей Соні підступили сльози. Вона підвелася.
– Дякую, мамо, за допомогу. Я піду.
– Куди хоч вступити вирішила? – крикнула їй услід мама.
– На психолога, – кинула Соня, насилу стримуючи сльози.
Більше йти було ні до кого. З батьком вона не спілкувалася. У бабусі грошей не було. Хоча…
Може, і є. Відкладають же бабусі зазвичай собі на чорний день? Може, вийде у неї позичити. Хоча б на права.
Про права вона думала не просто так. Справа була не тільки в садку і в роботі. Справа була у Вікторі.
Соня розуміла, що він їй зраджує, і далі закривати на це очі було неможливо.
Їхній шлюб зазнав краху, доводилося це визнати. Але піти від нього в нікуди вона не могла.
Їй потрібна робота, потрібна впевненість у завтрашньому дні. А машина дуже всьому цьому допоможе.
Віктор послався на роботу і не зміг їх відвезти. Довелося тягнутися у спеку в задушливій електричці.
Але це й добре, говорити при ньому про гроші Соня не хотіла.
У бабусі вона не була з нового року. Та страшенно зраділа і почала нарікати, що Соня не попередила, навіть пригостити нічим.
А Соня сама не здогадалася нічого купити, та й грошей не було: на електричку і то ледве назбирала.
До чаю бабуся дістала найдешевші сушки, та й взагалі було видно, що вона живе бідно.
Соня здивувалася: навіть коли вони разом жили, не було так погано.
– Скільки тобі треба? – запитала бабуся.
Соня почервоніла.
– Ти про що? Я просто в гості приїхала.
– Ну і добре, але гроші ніколи зайвими не будуть. Я тут відклала на ремонт: каналізація ж ще взимку зламалася, а на вулиці я раз так впала, два місяці кульгала.
І піч стала диміти, я покликала сусіда, він подивився, каже, треба перекладати. А тут ще й підлога місцями прогнила, обіцяв і її заодно полагодити. Але це почекає, кажи скільки треба.
Соня відмовлялася, але потім зізналася, що хоче вчитися, але грошей немає.
– Я не через це приїхала. Таких грошей у тебе все одно немає.
Бабуся намагалася вручити їй пухкий конверт, але Соня відмовилася. Не буде вона у бабусі останні гроші забирати.
Додому повернулася засмучена. Віктора не було, батьки його дивилися на Соню вовком.
Що робити, вона не знала. Зачинившись у своїй кімнаті, щоб Поліна нікому не заважала, вона лягла на ліжко, кинувши сумку поруч.
З сумки випав конверт з грошима. Той самий, який їй намагалася вручити бабуся.
Дивлячись на пухкий конверт, Соня відчула, як рум’янець приливає до її обличчя.
Першим почуттям була радість: ось вони гроші на її порятунок! Навіть не перераховуючи, Соня бачила, що вистачить і на автошколу, і на перший рік навчання.
А далі вже Поліна піде в садок, вона влаштується на роботу і …
Але тут же Соню окропило крижаною водою. Вона згадала і про зламану каналізацію, і про димлячу піч, і про порожній холодильник.
Виходить, що бабуся відкладала всі ці гроші на ремонт, а віддала їх Соні?
«Нібито вперше», – почула вона докірливий внутрішній голос.
Вона закривала на це очі. Коли бабуся купувала їй авокадо, а сама їла на вечерю порожню пшонянку, коли вони замовляли Соні новий рюкзак, а бабуся підклеювала старі чоботи.
Соня завжди приймала це як належне, і тільки тепер зрозуміла, що навіть спасибі щирого жодного разу не сказала.
У горлі застряг клубок. Соня не знала, що їй робити.
Взяти гроші, піти вчитися, влаштуватися на роботу і потім віддати бабусі борг?
А раптом вона не встигне? Раптом бабуся не доживе до того дня, коли Соня зможе стати на ноги?
Тільки тут Соня чесно змогла собі зізнатися: піти вчитися вона хотіла не тільки для того, щоб стати психологом, але і для того, щоб бачитися з Яном.
Їй хотілося говорити з ним, дивитися на нього, хотілося сподобатися йому. І це було соромно, адже вона заміжня жінка, хіба можуть її відвідувати такі думки?
Віктор того дня знову не повернувся ночувати, тож Соні було про що подумати.
Поліна звично просила вийти з кімнати, батьки Віктора звично готували тільки собі.
А вона, купивши дочці пюрешку і дитяче молоко в тетрапаку, змогла дозволити собі тільки булочку.
Бабусині гроші не хотілося чіпати.
Всю ніч вона не заплющила очей. А на ранок все вирішила.
Дочекалася Віктора. Той збрехав, що всю ніч таксував, хоча не виглядав сонним.
– Відвези мене до бабусі, – попросила вона.
– Мала, я втомився, з ніг валюся від безсилля. Давай завтра, я висплюся і відвезу вас.
– Зараз, – сказала Соня.
Віктор, вловивши метал в її голосі, нарешті, звернув увагу на зібрані в кутку сумки.
– Це що? – запитав він.
– Я йду від тебе.
– У якому сенсі?
– У прямому. Давай не будемо грати комедію. Приведи сюди ту, у якої ти сьогодні ночував. Сподіваюся, вона сподобається твоїм батькам більше, ніж я.
Домовитися так просто не вийшло. Дві години вони сперечалися, звинувачували одне одного, кричали. Соня навіть заплакала.
Але в підсумку вони дійшли згоди, що вона поживе у бабусі, а він спробує подумати, чого в підсумку хоче: зберегти сім’ю чи почати нове життя.
Серце стискалося від того, що чекало на неї далі. Але Соня не боялася.
Вона чітко бачила, як зараз оплатить автошколу, як отримає права і влаштується на роботу.
За рік накопичить на навчання, а поки вони з бабусею зроблять ремонт.
Бабуся, здавалося, не дуже здивувалася. Соня думала, що вона зрадіє, але, почувши про розлучення, бабуся засмутилася.
Вона почала розпитувати, що сталося, і казати, що потрібно спробувати, хоча б заради дитини, помиритися.
Коли Віктор вивантажив сумки і вже зібрався їхати, Соня сказала:
– А ключі залиш. Машина моя, ти забув?
Той розгублено подивився на Соню.
– А як я буду працювати?
– Як хочеш, це не моя проблема.
Напевно, якби не бабуся поруч, Віктор би влаштував скандал. Але так він демонстративно кинув ключі на стіл і пішов.
Соня видихнула. Бабуся закип’ятила чайник, і вони сіли пити чай з учорашніми сушками.
За чаєм Соня розповіла бабусі свій план: про права, про садок і роботу, про ремонт.
– А як же навчання? – ахнула бабуся.
– Через рік піду, – заспокоїла її Соня.
Звичайно, бабуся почала її відмовляти, але Соня прикривалася Поліною: як взимку в туалет дитину водити?
Та й дим ковтати дитині не можна. Бабуся зітхала і погоджувалася.
Перші дні було непросто, стільки всього потрібно було зробити, та й Поліна на новому місці вередувала.
Але обидві вони швидко адаптувалися. Поліна раділа, що тепер можна всюди бігати, бабуся раділа правнучці, Соня – свободі.
Того дня, коли вона поїхала вчитися на права, раптово зателефонувала мама.
У грудях защеміло: може, у тієї прокинулася совість, і вона запропонує Соні гроші на навчання?
Але мама почала не про гроші.
– Уявляєш, я зустріла Анжеліку Андріївну. Вона каже, що можна влаштувати тебе в спортивну школу.
Треба, правда, профільна освіта, але вона обіцяла домовитися, тебе візьмуть в педагогічний на заочне.
Ось тобі і робота, і навчання разом. І не кажи потім, що мама у тебе погана.
Соня підходила до станції, куди ось-ось мала прибути електричка. Від колишнього натхнення не залишилося й сліду.
– Дякую, мамо, – приглушеним голосом промовила вона. – Але я не хочу в спортивну школу, я хочу бути психологом.
– Ну, як знаєш, тобі не догодиш! Зателефонуй Анжеліці Андріївні, поговори з нею, не варто втрачати такий шанс.
– Мамо, у мене електричка, до побачення, потім поговоримо.
Соня поклала слухавку і в той же момент побачила Яна. Від хвилювання її обдало жаром, обличчя почервоніло.
– Соня! – зрадів він. – Яка зустріч!
– Здрастуйте. Ой, здрастуй. Вибач, не можу звикнути.
– Чому ти тут?
– Я тепер тут знову живу. У бабусі.
Вона думала, чи потрібно якось це пояснювати, але вирішила, що не потрібно. І так все зрозуміло.
– Мені шкода, – відповів він, але по його посмішці ніякого жалю не було помітно. – Якщо це, звичайно, не твоє рішення.
– Моє.
– Ну, тоді все добре. І за бабусю твою радий, останнім часом вона здала, складно їй одній. А тут правнучка така чудова, хто завгодно помолодшає.
Соні було приємно, що він називає її дочку чудовою. Вдалині почувся гудок електрички.
У Соні двічі писнув телефон. Вона подумала, що це мама, скинула контакти Анжеліки Андріївни, але про всяк випадок перевірила телефон, поки вони з Яном сідали у вагон.
Це була не мама. Це було повідомлення про надходження грошей на картку і повідомлення від батька:
«Бабуся сказала, що тобі потрібні гроші на навчання. Чому ти мені не подзвонила? Поцілуй від мене Полінку. Люблю. Тато».
На очі навернулися сльози. Соня часто закліпала, щоб Ян не помітив.
– Щось сталося? – співчутливо запитав він.
Соня спробувала посміхнутися.
– Ні, все добре. Тато переказав мені гроші на навчання.
– Ти кудись вступила?
– Ага.
– І куди?
Казати, що в його університет, було страшно, адже Ян одразу зрозуміє, чому. І від його реакції буде залежати дуже багато.
Соня повільно і глибоко вдихнула, як він її колись вчив, так само повільно видихнула.
– У твій, – відповіла вона. – На заочне. Буду працювати і вчитися.
Ян розплився в посмішці.
– Чудово! А чого мовчала? Я так радий! Слухай, ти зараз куди?
Я їду на заняття, вирішив отримати права, а потім хотів пообідати в місті. Не складеш компанію?
Тут вже посміхнулася Соня.
– Вгадай, куди я їду?
Він подумав зовсім недовго.
– Теж в автошколу?
Вони одночасно розсміялися.
– Якщо виявиться, що автошкола одна і та ж, я буду розглядати це як знак долі, – серйозно сказав він. – Давай на раз-два-три
Ще до того, як вони одночасно вимовили одну і ту ж назву, Соня вже знала: це доля.
