Ми з моєю молодшою сестрою Тонею не дуже ладнаємо. Їй постійно здається, що я зарозуміла і намагаюся здаватися кращою за інших.
Не знаю, чи це заздрість, чи звичайна обмеженість.
На її думку, я купила будинок просто для того, щоб показати всім, яка я “інакша”. Мовляв, всі живуть у квартирах, а у мене власний палац.
Я про все це дізнавалася від мами. Після чергового капризу Тоні вона мені дзвонила і вичитувала:
— Ну що ж ти так поводишся, донько, — говорила вона. — Начебто ми всі виховані люди…
— Та як «так»? — не розуміла я. — Живу, нікого не чіпаю. Тоні самим фактом свого існування спокою не даю? Що вам всім від мене треба?
— Ох, доню… — журилася мама. Перед моїм уявним поглядом поставав її образ: як вона сердито хитає головою. — Дружити вам з Тонею треба. Нас з батьком не стане, ви одна у одної тільки й залишитеся.
— У мене є чоловік і син, — говорила я. — Більше мені нікого не треба.
Цей діалог повторювався раз за разом.
Варто було мені викласти в соціальні мережі нове фото, як Тоня відразу дзвонила мамі і, як змія, шипіла їй на вухо: “Дивись, як вона добре живе, а про рідню й не згадує”.
При цьому сама Тоня не бідувала. Чоловік у неї добре заробляв — навіть більше за мого. Грошей вона у мене ніколи не просила, подарунків теж.
Уваги, може, не вистачало, ну так ми дорослі жінки, обидві з чоловіками і дітьми.
Яка вже тут увага? Адже нам не по десять років.
Будинок, який так мозолив Тоні очі, був зовсім не палацом — невеликий такий, компактний.
Ми з Єгором, моїм чоловіком, купили його всього рік тому, бо втомилися від міської метушні і захотіли пожити на природі.
Ніяких проблем з віддаленістю від міста не виникало: сина ми возили до школи на машині, а потім самі роз’їжджалися по роботам.
— Зовсім в гонитві за модою про здоровий глузд забула, — бурчала Тоня. — Бідному Ромі до школи за тридев’ять земель їхати.
Комунікації там всі старі, дороги розбиті. Невже справді варто було розмінювати квартиру на цей сарай?
— Якщо тобі заздрісно, — казала я Тоні, коли вона вкотре починала на мене нарікати мамі, — то спробуй теж пожити за містом. Може, зрозумієш, як це класно.
Напевно, не варто було мені так казати. Тоня сприйняла мої слова як наказ до дії.
Бо одного разу я приїхала додому з роботи і виявила, що коридор заставлений валізами, а на кухні сидить ціла зграя: Тоня, її чоловік, двоє синів і мій власний син, Рома.
Рома їздив зі школи додому на автобусі і добирався раніше нас з Єгором. Мабуть, він і впустив Тоню, бо ключі я нікому не давала — навіть мамі.
Знала, що така довіра може обернутися неприємними сюрпризами.
— Ти що тут робиш? — запитала я без особливої приязні.
— Як що, — здивувалася Тоня. — В гості приїхала. Ти хіба не рада?
— Та не дуже, — чесно зізналася я.
— Ти ж вічно кажеш мамі, що я даремно тебе за покупку будинку лаю. — Мої слова Тоня пропустила повз вуха. — Так ось ми і приїхали до тебе відпочити на природі. Може, я не права, і покупка будинку дійсно мала сенс.
— Та мені якось не дуже хочеться щось комусь доводити, — пробурмотіла я.
Виганяти сестру я не стала. Я страшенно втомилася після робочого дня, і мені ставало не по собі від однієї тільки думки про скандал, який неминуче розгориться, спробуй я виставити їх за двері.
Адже Тоня так просто не піде — влаштує концерт, щоб усім глядачам показати, яка я зарозуміла і безтактна. А потім ще й маму підключить… не дадуть мені спокою на вихідних.
Тож я махнула рукою і залишила їх самих. Нехай відпочивають, якщо вже приїхали. А я поки прийму ванну і хоч трохи розслаблюся.
Знаючи Тоню, завтра на мене чекає важкий день.
— До нас моя сестра приїхала, — сказала я, поки у ванну набиралася вода. Я зателефонувала чоловікові, щоб попередити його про гостей.
— Ти не казала, що когось запрошувала, — невдоволено відповів Єгор. — У мене були інші плани на вечір і на вихідні.
— А я нікого й не запрошувала, — відповіла я, пробуючи кінчиками пальців воду. Занадто гаряча. Я додала холодної і продовжила: — Тоня сама себе запросила.
Вирішила дати мені можливість виправдати покупку будинку. Ну, ти знаєш всю цю історію з тим, що я вічно все не так роблю.
— Сестри…
Єгор зітхнув. У нього теж була молодша сестра, і теж не найадекватніша.
У якийсь момент, ще на зорі нашого шлюбу, Єгор порвав з нею всі стосунки, і ось уже років десять вони не спілкувалися.
Я не бачила її приблизно стільки ж. Шкода, я не могла вчинити аналогічним чином — маму серцевий приступ спіткає, якщо я викреслю Тоню з життя.
Ми ж сестри, ми повинні одна одну любити.
Після ванни я відразу лягла спати, щоб поменше контактувати з Тонею. Але ранок наступного дня почався з кошмару.
Оскільки будинок був невеликим, ванна кімната була всього одна, також був всього один туалет.
Нам трьом вистачало, але сім’я Тоні мало не з дев’ятої ранку по черзі займала то одне, то інше.
Я звикла вранці приймати душ, а вже потім, підбадьорившись, йти готувати сніданок. Але до одинадцятої я так і не потрапила до ванної кімнати.
Біля туалету, пританцьовуючи, чекав своєї черги десятирічний Рома.
— Мамо, навіщо вони приїхали? — запитав він пошепки. — Нам і без них було добре.
— Вони приїхали в гості, — відповіла я.
Було б неправильно скаржитися дитині на свою дорослу сестру. Немає сенсу прищеплювати йому неприязнь до тітки і до двоюрідних братів. А то знову потім крайньою буду.
— Але через пару днів поїдуть.
— Пару днів! — з жахом вигукнув Рома. Забувши знизити голос. — Я сильно в туалет хочу. Мені тепер всі ці дні в черзі стояти?
Я погладила його по голові і почала стукати кулаком у двері.
— Якщо туалет зараз же не звільниться, — голосно повідомила я, — мій син не витримає. Прибирати я змушу вас. Відмовитеся — кулею з мого будинку вилетите!
Двері миттєво відчинилися, і з туалету вийшов старший син Тоні з телефоном у руках. Схоже, він просто там сидів, щоб мати не застукала, і грав.
Я підштовхнула Рому до туалету, а сама встала поруч — чекати, коли звільниться ванна.
— Гарна у вас тут вода, — потягуючись, повідомила Тоня.
Вона, нарешті, вийшла з ванної — розпарена, рум’яна. У душі вона просиділа близько години, не менше.
Я уявила, скільки ж накрутили лічильники, але швидко викинула цю думку з голови.
Я і так була роздратована, ні до чого додатково себе накручувати.
— А що, сніданку все ще немає? — пролунав знизу, з кухні, голос чоловіка Тоні.
Вона перевела на мене погляд і сказала ображено:
— Вже скоро час обідати, де сніданок? — Я не готую сніданок, поки не прийму душ, — відрізала я. — Не влаштовує — готуйте собі самі.
І — пішла у ванну.
Прийнявши душ, я відчула себе краще. Змила все невдоволення, розслабилася і одночасно з тим підбадьорилася.
Переодягнувшись, я попрямувала на кухню, щоб нагодувати всю цю юрбу, і побачила, що Рома хотів зробити собі бутерброд, але діти Тоні спробували відібрати у нього шматки хліба.
— Невихований у тебе син, — хитаючи головою, прямо як мама, сказала Тоня. — Собі бутерброди робить, а про гостей не думає.
— Йому десять років, — відповіла я. — Він не зобов’язаний обслуговувати непроханих гостей.
Швидко віддали Ромі хліб і відійшли від нього! — прикрикнула я. — Сіли і не заважаємо. Інакше залишитеся без їжі.
Насупившись, діти слухняно сіли за стіл. Рома зі своїм хлібом відійшов до кухонного столу і продовжив свою справу.
З недавніх пір у нього з’явився такий ритуал — самому собі робити бутерброди. Мої він тепер не їв. Я не заперечувала. Хоче — нехай сам собі сніданок робить, діти повинні звикати до самостійності.
Але до сковорідок і каструль я його поки що не пускала. Вони у нас важкі, не дай Бог на себе перекине.
Поснідавши, вся родина Тоні мовчки встала з-за столу і розійшлася по дому.
«Дякую» мені ніхто не сказав, і ніхто не запропонував допомогти з посудом.
Тільки мій чоловік, як і зазвичай, забрав у мене брудні тарілки і почав їх мити, поки Рома стояв поруч і насухо їх витирав.
До обіду ситуація не покращилася. Погода була погана — похмуро, дощило, — тому я накрила стіл на кухні.
Наставила тарілок з пельменями і салатами, мисок зі сметаною і різними соусами.
Діти Тоні вередували і поводилися огидно. Вони кидали ложки, перевертали склянки, лізли в загальні миски слинявими виделками, намагалися кидати їжею в Рому.
Я дала Ромі тарілку з пельменями і прошепотіла йому, що, якщо хоче, може поїсти у себе. Він з радістю побіг вгору по сходах.
Тоді діти Тоні теж почали канючити, просячи дозволити їм поїсти в кімнаті у Роми.
— У кімнаті Роми може їсти тільки Рома, — заявила я. — І так вже вся скатертина в плямах.
— Це ж діти, — відповіла Тоня. — Ми вдома стелимо клейончасті скатертини, щоб було легко відмити. А ти знову випендрюєшся, навіть скатертини тканинні стелиш… як пані.
— Це я їх стелю, — втрутився Єгор. — У нашій родині клейончасті скатертини вважаються поганим смаком. Рідна, я сам потім скатертину замочу, може, відпереться.
Я з вдячністю посміхнулася чоловікові, бо була вже на межі. І тут пролунав моторошний гуркіт.
Як у сповільненій дії, я спостерігала за скатертиною, що сповзала зі столу, і за посудом, який сипався на підлогу.
Діти Тоні, весело регочучи, стягнули скатертину. Підлога виявилася усипана сколами скла, замазана соусами і посипана пельменями.
— Якого біса ти тягаєш своїх дітей по гостях, якщо вони не вміють поводитися?! — закричала я. — Так, я, пані, і хочу, щоб за моїм столом діти сиділи спокійно, а не псували мої речі!
Вони вже достатньо дорослі, щоб знати, як поводитися! Або у них затримка в розвитку?!
— Ні, у них немає ніякої затримки в розвитку, — спокійно відповіла Тоня. — Просто вони жваві. Не переживай так, я оплачу розбитий посуд. Домовилися?
— Мамо, — почав канючити старший. — Я хочу їсти.
— Їжі в будинку більше немає, — похмуро відповіла я. — Ви все на підлогу впустили.
— Купи! — зажадала дитина.
— До вечора я з’їжджу в магазин і приготую вечерю, а поки — мені вас годувати нічим.
Тоня навіть лаяти дітей не стала — просто помахала їм з-за столу, і вони всі разом пішли.
— З’їздемо в місто, пообідаємо в кафе, — почула я пропозицію її чоловіка.
— А ми що, маємо їсти? — запитала я, вийшовши в коридор.
Тоня знизала плечима і відвернулася.
— Давай ти приберешся, а я заїду в магазин і куплю продуктів, — запропонував Єгор. — І чогось, чим можна швидко перекусити. Піцу, наприклад.
— Не хотілося б Рому піцою годувати, — відповіла я задумливо.
— Ну а куди діватися? З’їсть пару шматків, нічого страшного не трапиться. Це ж не на кожен день.
Я поцілувала чоловіка і залишилася наводити порядок.
Скатертину тепер було не врятувати, але я все одно віднесла її в прання — може, Єгору вдасться створити диво. Він примудрявся відпирати найв’їдливіші плями.
До того часу, як я впоралася з прибиранням, Єгор повернувся з магазину.
Ми пообідали остиглою піцою — Рома радісно з’їв свої два шматки, — а потім я взялася за приготування вечері.
Через кілька годин Тоня з родиною повернулися, і я почула якусь дивну метушню.
«Не хочу знати, що там відбувається, — вирішила я. — А то мені знову зіпсують настрій, і ми залишимося без вечері».
Метушня, перемежована криками, тривала. Почувши собаче гавкання і запідозривши недобре, я все-таки вийшла до вітальні і остовпіла.
На дивані, в обіймах з брудним цуценям, сиділи діти Тоні. І добре б бруд, але у мене була страшна алергія на собачу шерсть, і моя сестра про це прекрасно знала!
— Тоня, — сказала я сестрі, яка з розчуленням спостерігала за дітьми, що метушилися. — У мене алергія. Приберіть з дому собаку, поки не довелося викликати швидку.
Вона відмахнулася від мене.
— Та що ти перебільшуєш?
— Я не перебільшую, це загрожує наслідками.
— Яка ніжна, ну ви тільки подивіться на неї!
Тут до кімнати увірвався мій чоловік, схопив цуценя і кудись його поніс. Діти розплакалися і почали вимагати повернути їм песика.
Я поспішила відчинити всі вікна, щоб провітрити приміщення, і випила антигістамінні.
Сестра в цей час так і сиділа в кріслі, незадоволено спостерігаючи за мною.
Це було вже занадто.
— Збирайте валізи і забирайтеся з мого дому, — заявила я рідним.
— Я так і знала, що ти мене ненавидиш! — почала кричати Тоня. — А мама мені все не вірила! Ну нічого, я відкрию їй очі на твою натуру!
Уявила себе Бог знає ким! У тебе тут всі повинні ходити струнко! Принцеса на горошині!
— Так йди, якщо я така погана! — відповіла я. — Чого приїхала? Постраждати захотілося? Це не до мене, а до мами.
Давай, йди речі збирай, і чоловіка свого захопи, і дітей своїх невихованих.
— Ідіть, — підтримав мене Єгор. Він повернувся без собаки, від чого діти стали верещати ще голосніше. — Мені дружина жива потрібна. Зіпсовані речі не шкода, але шкоди її здоров’ю я не допущу.
Мама мені потім, звичайно, влаштувала прочуханку за те, що образила молодшу сестру, але мені було вже все одно.
— У тебе немає ніякої алергії, — бухтіла мама, — що ти вигадуєш?
— Мати, ти що, — втрутився батько. — У неї жахлива алергія, прокинься!
Хоч хтось у цій родині на моєму боці.
Наступного разу я нікого на поріг не пущу, якщо не попередять про візит хоча б за день.
І нехай вважають мене ким завгодно — не мої проблеми. З яких взагалі пір елементарна ввічливість і адекватність стали ознаками розпещеності?
А цуценя, яке виявилося досить великим собакою, Єгор сховав у гаражі.
Якийсь час він пожив там — Єгор сам доглядав за ним, я до гаража і близько не підходила, — а потім віддав її в добрі руки колеги.
