Женя не працювала вже п’ять років. Як пішла з сином у декрет, так з нього й не вийшла.
Це не було її рішенням, на тому, щоб вона сиділа вдома, наполіг її чоловік.
Сама Женя мріяла вийти на роботу, але Ігор сказав, що в цьому немає сенсу.
— Ти й так працюєш мамою і домогосподаркою, навіщо тобі ще одна робота?
Будеш втомлюватися, будеш менше займатися з сином. На домашні справи не залишиться сил. Моїх грошей цілком вистачить, щоб нас прогодувати.
Втім, Ігор і справді заробляв непогано. Вистачало і на їжу, і на одяг, і на рідкісний відпочинок.
Правда, вони намагалися економити — збирали на перший внесок за квартиру.
Ігор хотів накопичити більше грошей, щоб менше брати в іпотеку. Мовляв, там відсотки конячі, не хочеться дарувати банку гроші.
Женя з ним погоджувалася. Жили вони в орендованій квартирі, і хоч, часом, хотілося мати власне житло, Женя в цьому питанні довіряла чоловікові.
Каже, що треба почекати, значить, так і треба.
Сама Женя намагалася виправдати те, що вона не приносить дохід.
Вона була хорошою господинею. Удома завжди було чисто, незважаючи на наявність маленької дитини.
Їжа була смачною та різноманітною, Ігор ніколи не їв два дні поспіль одне й те саме.
І з сином Женя багато займалася. Забирала його з садочка, і ще близько години вони гуляли, щоб дитина довше подихала свіжим повітрям.
Ще Женя возила сина на різні гуртки, і сама займалася з ним вдома. Ну або просто гралася, коли бачила, що дитина втомилася.
Загалом, справ у неї вистачало. І це навіть було складніше за роботу, адже вихідних і відпусток у неї не було.
У вихідні вона не навантажувала чоловіка, намагалася дати йому відпочити. Максимум, могла попросити — доглянути за дитиною, щоб вона зробила якісь свої справи.
Звичайно, Ігоря це влаштовувало. Він звик, що побутові справи на ньому не лежать, з сином він проводить мало часу, та й дружина зробить усе, що він попросить.
Тому він і не хотів, щоб Женя виходила на роботу. Розумів, що частина обов’язків ляже на нього, а йому це не потрібно.
Гроші він своїй дружині давав, але обмежено. Щоб щось купити собі, Жені доводилося просити.
— Навіщо тобі нова сумка? — запитував Ігор, почувши прохання дружини. — Ти ж знаєш, я на квартиру збираю. Твоя стара цілком ще нормально виглядає.
— Ігоре, ну вона вже вся протерта. Мені навіть соромно з такою ходити!
— Та куди ти ходиш?
— Та хоч куди! Навіть у садочок за Льовою приходжу, і намагаюся цю сумку якось приховати. Бо мені ніяково.
— Гаразд, — зітхнув він, — але вибери недорогу.
Сам Ігор теж грошами не розкидався, однак якщо йому щось було потрібно, він не радився з дружиною. Просто купував і все.
— У тебе нові черевики?
— Так, мої вже погані були…
Після цього Женя знайшла в інтернеті, скільки вони коштують, і засмучено зітхнула.
Вона купила собі найпростішу сумку зі шкірозамінника, і то довелося чоловіка вмовляти дати грошей.
А він витратив чималу суму собі на взуття. Зрозуміло, що це важливіше, але можна було б і дешевше взяти.
Але Женя нічого не казала. Вважала, що він заробляє, отже, сам вирішує, купувати щось чи ні.
Та й все ж йому потрібно зустрічатися з різними людьми за службовим обов’язком, звичайно, він має виглядати пристойно.
Сама Женя теж намагалася стежити за собою, але розуміла, що було б простіше, якби вона теж заробляла.
Якось вона навіть заговорила про вихід на роботу, мовляв, і гроші швидше накопичимо. Але Ігор лише відмахнувся.
— Я чоловік, це моє завдання. Давай, Льова підросте, тоді й подумаємо над цим. А то йому через два роки до школи.
Треба буде в перший клас його водити, зустрічати, допомагати з уроками. Хто всім цим займатиметься?
І Женя погоджувалася. У словах чоловіка був сенс, хоча все одно вона почувалася некомфортно.
Але одного дня Ігор повернувся додому задоволений.
— Що сталося? — з посмішкою запитала Женя.
— Я сьогодні розрахував іпотеку в банку, і умови нам підходять. Сума для першого внеску достатня на рахунку, та й зараз умови хороші. Треба брати квартиру!
— Правда?
Женя вся сяяла від щастя. Нарешті у них буде власне житло!
Вони зроблять усе, як треба, у них буде гарний ремонт. Можна буде підібрати стильні меблі та декор.
— Так, справді! Я вже й квартиру вибрав. Трикімнатна, не новобудова, але будинок не старий. Там зроблено ремонт, поки що заселимося в таку, а потім потихеньку все зробимо.
Женя трохи засмутилася, почувши, що чоловік вибрав квартиру, не порадившись із нею. Адже їм там жити разом.
Але радість від того, що скоро вони переїдуть у власне житло, переважила цю легку образу.
У вихідні вони всі разом поїхали до квартири, щоб оглянули її як слід.
І Женя залишилася задоволеною, хоча чоловік так і не запитав її думки. Просто сказав, що квартира підходить.
Залишилося взяти іпотеку в банку й оформити угоду. Жінка навіть почала потихеньку збирати речі, бо вони протягом двох тижнів планували переїхати.
І коли, здавалося, все було вирішено, чоловік знову її здивував.
— Моя мама візьме іпотеку, — сказав він між іншим.
— Що? Чому?
— Їй, як пенсіонерці, надають пільгові умови. Я буду іпотеку сплачувати, просто квартира буде записана на маму.
— Як це, записана на маму?
Женя думала, що Ігор обмовився. Що іпотеку оформлять на маму, а квартира буде їхньою, купленою в шлюбі.
— Ну а як? Мама бере іпотеку, звичайно, вона хоче, щоб квартира була записана на неї. А раптом щось піде не так? На ній же борг висітиме.
— Давай тоді візьмемо самі, — запропонувала Женя. — Без пільгових умов, але це буде наша іпотека, наша відповідальність і наша квартира.
— А чим тебе не влаштовує варіант, який запропонував я? — обурено запитав чоловік. — Навіщо нам переплачувати?
— А ти не розумієш? Якщо з тобою щось трапиться, не дай Боже, звичайно, я не матиму на цю квартиру жодних прав!
Ця квартира належатиме твоїй мамі, і я не знаю, віддасть вона її мені чи нашому Льові чи ні.
— Слухай, але якщо зі мною щось трапиться, квартира й повинна дістатися мамі.
— Що?
Жені здавалося, що вони розмовляють різними мовами.
— А як же наш син?
— Він — це наша відповідальність. І з ним залишишся ти, якщо раптом щось зі мною трапиться. А до цієї квартири, вибач, ти ніяк взагалі не стосуєшся.
— Це як?
— Женя, ну що ти, як маленька?! — розсердився Ігор. — Я на цю квартиру збирав гроші, твоїх там немає ні копійки. І я буду платити іпотеку. До чого тут ти?
Поки ми разом, звичайно, ми будемо всі в ній жити. А якщо ти раптом захочеш піти від мене? Я повинен буду віддати тобі половину житла, на яке я накопичив сам?
У Жені потемніло в очах. Значить, це навіть не спонтанне рішення, навіяне знижками від банку.
Чоловік із самого початку планував записати квартиру на маму. Щоб дружина навіть не думала на неї претендувати.
— Це і мої гроші, — прошепотіла вона. — Я не працюю за твоєю примхою. Але я прибираю, готую, займаюся дитиною.
Я перу твої речі, їжджу в магазин за продуктами. Я теж вкладаюся в цю сім’ю, може, навіть більше, ніж ти.
— Але ж не грошима… Женька, це буде нечесно, погодься. Я заробив ці гроші, і я не хочу залишитися дурнем, якщо що. Зате у тебе буде стимул зберегти наш шлюб!
Женя дивилася на свого чоловіка і не розуміла, як вона весь цей час не помічала ось цього всього.
Що він зробив з неї служницю, що зачинив її вдома, забороняючи виходити на роботу, щоб потім тикнути в це ж її носом!
Зазвичай Женя гасила всі конфлікти в зародку. Намагалася у всьому догодити своєму чоловікові.
Думала, що він намагається на благо їхньої сім’ї, як, власне, робила сама Женя.
Але все було не так. Він сам по собі, вона сама по собі. Тільки ще й обслуговує його.
Подруга Жені якось їй сказала, що це неправильно. Що жінка повинна бути незалежною, бо не знаєш, що трапиться завтра. І не можна на когось розраховувати, крім себе.
А вона тоді лише відмахнулася. Мовляв, це не про них. Так, вона не працює, але так усім в їхній родині краще.
Виявилося, що так краще було тільки Ігорю.
— Я не згодна. Через твою примху я не працюю. І ми — сім’я. Ми робимо спільну справу, намагаючись поліпшити наше життя. А ти зараз поводишся вкрай егоїстично.
— А може, це ти нахабнієш? — запитав він. — Вимагаєш у мене частку в квартирі, яку я купую на свої гроші.
— На наші гроші! Вони спільні!
— Не говори дурниць. Я все вирішив, тобі залишається тільки з цим погодитися.
— А якщо я не згодна? — запитала Женя.
— Доведеться змиритися. Інших варіантів у тебе немає.
Але так думав Ігор. А Женя вважала інакше.
Тому наступного дня вона оновила резюме, і вже до кінця тижня влаштувалася на роботу.
Незважаючи на тривалу відсутність, вона все ж була хорошим фахівцем.
Речі в орендованій квартирі вона не стала збирати. Зібрала лише свої речі та речі сина.
З Ігорем не розмовляла, нічого йому не розповідала. Він думав, що Женя подумає, а потім прийме його рішення.
І як же він здивувався, коли побачив заяву на розлучення.
— Що це означає? — запитав він. — Я ж уже майже квартиру купив. Ти що взагалі думаєш? У нас же сім’я.
— Ні, Ігорю, як виявилося, сім’ї у нас немає. Я вийшла на роботу. Поки ми з Льовою поживемо у мами. А ти можеш купувати собі квартиру, це ж твоє рішення.
Але, звичайно, Ігор усім говорив про те, що Женя просто меркантильна.
І кинула його, коли дізналася, що він не хоче віддавати їй половину квартири. Хоча він не був зобов’язаний, адже це його гроші.
А у Жені почалося нове життя. Робота, друзі, турбота про сина.
І не було відчуття, що вона комусь зобов’язана. І шкодувала вона лише про те, що не зрозуміла раніше, що за людина поруч із нею.
