— Якщо продати твою квартиру… Потім я додам свої заощадження, візьмемо кредит, решту дозберу якось.
Вона глухо розсміялася:
— Продати мою квартиру?…
…Андрій затримався на парковці, дивлячись, як сніжинки лягають на лобове скло.
У голові крутилася одна і та ж фраза, яку він репетирував ще в ліфті: «Я хочу, щоб ми прийняли рішення разом».
Але звучала вона як брехня.
Він піднявся до себе, тримаючи в руках чіабатту і пляшку сухого. Все, як Іра любить – додаток до простої вечері після важкого дня.
Він знав, як підійти до розмови. Питання не в формі, а в суті. А суть була в тому, що йому потрібно її… не дозвіл, ні, – участь
Іра зустріла його на порозі в спортивних штанах і в’язаному светрі з плямою від кави на рукаві.
— Ти вчасно. Я тільки доварила суп, — сказала вона, ставлячи каструлю на стіл і пригладжуючи волосся. — Як у тебе справи?
Він не відразу відповів. Просто відкрив пляшку, розлив по келихах. Потім сів і обережно сказав:
— Батько виходить з бізнесу.
— У сенсі виходить? — напружилася вона.
— Йде на пенсію. Офіційно. Хоче передати все Сергію, молодшому.
— Твоєму зведеному брату?
Андрій кивнув.
— Він дав мені шанс. Сказав, що якщо я викуплю частку — передасть правління мені.
Іра помовчала. Потім повільно повторила:
— Викупиш?
— Так. У нього папери готові. Треба переказати гроші до кінця місяця. Це шанс. Я давно хотів спробувати розвиватись окремо. Керувати. Робити по-своєму.
— Скільки?
Він назвав суму.
— У нас немає таких грошей, — спокійно відповіла вона.
— Якщо продати твою квартиру… додам свої заощадження, візьмемо кредит, решту дозберу якось.
Вона глухо розсміялася:
— Мою квартиру?
Він мовчав.
— Ти просиш мене відмовитися від єдиного, що у мене є. Те, що я тягнула одна, наче збираючи по цеглинці.
— Це вкладення у нас, в майбутнє. Ти ж не просто інвестуєш в бізнес. Це буде наше…
— Ні, — перебила вона. — Це буде твоє. На твоє прізвище і від твого батька. А у мене залишиться що? Орендова квартира і тінь від ілюзій?
Він потер лоб.
— Іра, я не пропоную тобі злидні. Ми ж пара. Все буде спільним.
Вона встала, забрала свою тарілку, не торкаючись супу.
— Все спільне — це коли обоє вкладаються з нуля. А не коли один просить іншого віддати житло заради чужих рішень.
Андрій хотів щось сказати, але не став.
Наступного дня він поїхав до батька. Стіни офісу, як і раніше, пахли тютюном і старими меблями.
Петро Олексійович сидів у кріслі, перегортаючи документи.
— Поговорив з нею? — запитав, не піднімаючи очей.
— Так.
— Що сказала?
— Не згодна.
— Та ще партнерка.., — посміхнувся батько. — Баба, яка тягне за собою майно — це не дружина, а ріелтор.
Андрій промовчав.
— Слухай, сину. Я розумію, що тобі важко, але ти дорослий. Вирішуй.
Я тобі дав вибір. Але якщо не ти це зробиш, то частка відійде Сергію. Хлопець хоч і зарозумілий, але в матір — пробивний.
— Він до бізнесу відношення не має, — стиснув кулаки Андрій.
— Це вже неважливо. Він теж мій син. Законний. Все офіційно. А ти… якщо не хочеш — не тисни на сльози. Я не змушую тебе нічого робити.
Він вийшов звідти з відчуттям, ніби його вичавили.
Іра тим часом знову затрималася в майстерні. Її проект — невеликий шоурум авторського текстилю — повільно, але впевнено приносив дохід.
Вона вела клієнтів, спілкувалася з постачальниками, сама відшивала перші партії.
У неї були блокноти з планами, таблиці з логістикою, фотографії від перших задоволених покупців.
Після тієї розмови Андрій був у сум’ятті. Він наче не впізнавав її.
Йому здавалося, що Іра завжди була тихою, домашньою, а виявилося, що вона з характером, з позицією, з опорою на себе.
Андрій тиждень не торкався теми квартири. Працював допізна, їв наодинці, дивився, як Іра відзначає щось у блокнотах, перевіряє зразки тканин, обговорює поставки в Telegram.
Начебто все як завжди, але в повітрі висіла напруга — ні сварок, ні ласки.
Він уже зрозумів, що Іра не поступиться. Ні вмовляннями, ні обіцянками.
А все ж батько чекав. Щодня дзвонив, питав, коли прийдуть гроші.
— Ти ж підписав попередній договір! — говорив він у слухавку. — Чи знову свою бабу слухаєш?
Андрій мовчав. Потім не витримав.
— Зроблю. Все зроблю.
У банку він дізнався, що можна використовувати частку в квартирі Іри як заставу. Для цього потрібна тільки підпис власника на одному з документів.
І цей підпис вже був — пів року тому, коли вони оформляли довіреність для тимчасової реєстрації.
Андрій вклав документ у папку і вийшов на вулицю. Він відчував, як все всередині протестує, але голос батька звучав чіткіше:
«Слабкі нічого не досягають. Сімейний бізнес — це не казка, це сила волі».
Він поставив підпис. Запустив угоду. Гроші надійшли на рахунок.
Наступного дня Іра, як завжди, перевіряла пошту — і побачила повідомлення від банку:
«Обтяження на нерухомість — квартира за адресою…»
Вона прочитала лист тричі. Намагалася знайти помилку, подумала — фішингова розсилка.
Але, відкривши держпослуги, побачила все на власні очі: її квартира в заставі. Під кредит, який оформлений на чоловіка.
Він увійшов з кавою, ніби нічого не сталося. Посміхався. Говорив про нараду, нові завдання.
— Ти поставив мою квартиру в заставу? — запитала вона тихо.
Він завмер.
— Іра…
— Без моєї згоди?
— Там же була довіреність. Тільки формальність. Я все оформлю на нас обох потім. Ми ж сім’я…
— Ти використав мій підпис, поставлений рік тому для іншого документу. Ти шо, підсунув його банку? Це називається шахрайство.
— Та що ти таке говориш? Я ж для нас старався. Все заради спільної справи!
— Заради свого батька, Андрій, і свого его. А тепер ще й заради брата.
Він відсахнувся.
— До чого тут брат?
— Ти думаєш, я не знаю? Що він уже числиться в раді директорів? Що частку передали йому, а не тобі?
Він відвів погляд. Іра випросталася, взяла куртку і ключі.
— Я йду.
— Куди?
— Від тебе. Ти перейшов межу. Ти навіть не зрозумів, що це зрада.
— Зачекай. Я ж все зароблю. Поверну. Все відновлю!
— Я не застава, Андрій, і не частина угоди, і не жертва твоїх комплексів. Я — людина.
Вона прогнала чоловіка. Через два дні надіслала через юриста повідомлення про розлучення.
Він намагався дзвонити. Писав повідомлення. У відповідь — тиша.
Потім банк повідомив, що застава знята. Іра достроково погасила кредит: довелося продати частку в майстерні.
Андрій залишився з бізнесом. Через місяць батько офіційно передав частку Сергію, пояснивши все «простою бухгалтерською логікою».
— Ти вже показав, на кого готовий покластися. Не на себе, а на чужий ресурс. А це не чоловічий стиль, — сказав він холодно Андрію.
Іра тим часом відкрила майстерню в невеликому районі із затишними будинками. Декор, фото, перші клієнти.
Через пів року у неї вийшов лукбук, а ще вона дала велике інтерв’ю про те, як важливо «захищати особисті кордони, навіть якщо доводиться йти від тих, кого любиш».
Андрій читав статтю і згадував не м’якість її голосу, не суп по неділях, а той погляд, до якого більше не можна було повернутися.
Тепер все було оформлено: вона була самостійна. А Андрій все такий же «найманець», але без квартири, без сім’ї, і з купою договорів і відповідальності.