— Якщо продати твою квартиру… додам свої заощадження, візьмемо кредит, решту дозберу якось. Вона глухо розсміялася: — Мою квартиру?

— Якщо продати твою квартиру… Потім я додам свої заощадження, візьмемо кредит, решту дозберу якось.

Вона глухо розсміялася:

— Продати мою квартиру?…

 

…Андрій затримався на парковці, дивлячись, як сніжинки лягають на лобове скло.

У голові крутилася одна і та ж фраза, яку він репетирував ще в ліфті: «Я хочу, щоб ми прийняли рішення разом».

Але звучала вона як брехня.

Він піднявся до себе, тримаючи в руках чіабатту і пляшку сухого. Все, як Іра любить – додаток до простої вечері після важкого дня.

Він знав, як підійти до розмови. Питання не в формі, а в суті. А суть була в тому, що йому потрібно її… не дозвіл, ні, – участь

Іра зустріла його на порозі в спортивних штанах і в’язаному светрі з плямою від кави на рукаві.

— Ти вчасно. Я тільки доварила суп, — сказала вона, ставлячи каструлю на стіл і пригладжуючи волосся. — Як у тебе справи?

Він не відразу відповів. Просто відкрив пляшку, розлив по келихах. Потім сів і обережно сказав:

— Батько виходить з бізнесу.

— У сенсі виходить? — напружилася вона.

— Йде на пенсію. Офіційно. Хоче передати все Сергію, молодшому.

— Твоєму зведеному брату?

Андрій кивнув.

— Він дав мені шанс. Сказав, що якщо я викуплю частку — передасть правління мені.

Іра помовчала. Потім повільно повторила:

— Викупиш?

— Так. У нього папери готові. Треба переказати гроші до кінця місяця. Це шанс. Я давно хотів спробувати розвиватись окремо. Керувати. Робити по-своєму.

— Скільки?

Він назвав суму.

— У нас немає таких грошей, — спокійно відповіла вона.

— Якщо продати твою квартиру… додам свої заощадження, візьмемо кредит, решту дозберу якось.

Вона глухо розсміялася:

— Мою квартиру?

Він мовчав.

— Ти просиш мене відмовитися від єдиного, що у мене є. Те, що я тягнула одна, наче збираючи по цеглинці.

— Це вкладення у нас, в майбутнє. Ти ж не просто інвестуєш в бізнес. Це буде наше…

— Ні, — перебила вона. — Це буде твоє. На твоє прізвище і від твого батька. А у мене залишиться що? Орендова квартира і тінь від ілюзій?

Він потер лоб.

— Іра, я не пропоную тобі злидні. Ми ж пара. Все буде спільним.

Вона встала, забрала свою тарілку, не торкаючись супу.

— Все спільне — це коли обоє вкладаються з нуля. А не коли один просить іншого віддати житло заради чужих рішень.

Андрій хотів щось сказати, але не став.

Наступного дня він поїхав до батька. Стіни офісу, як і раніше, пахли тютюном і старими меблями.

Петро Олексійович сидів у кріслі, перегортаючи документи.

— Поговорив з нею? — запитав, не піднімаючи очей.

— Так.

— Що сказала?

— Не згодна.

— Та ще партнерка.., — посміхнувся батько. — Баба, яка тягне за собою майно — це не дружина, а ріелтор.

Андрій промовчав.

— Слухай, сину. Я розумію, що тобі важко, але ти дорослий. Вирішуй.

Я тобі дав вибір. Але якщо не ти це зробиш, то частка відійде Сергію. Хлопець хоч і зарозумілий, але в матір — пробивний.

— Він до бізнесу відношення не має, — стиснув кулаки Андрій.

— Це вже неважливо. Він теж мій син. Законний. Все офіційно. А ти… якщо не хочеш — не тисни на сльози. Я не змушую тебе нічого робити.

Він вийшов звідти з відчуттям, ніби його вичавили.

Іра тим часом знову затрималася в майстерні. Її проект — невеликий шоурум авторського текстилю — повільно, але впевнено приносив дохід.

Вона вела клієнтів, спілкувалася з постачальниками, сама відшивала перші партії.

У неї були блокноти з планами, таблиці з логістикою, фотографії від перших задоволених покупців.

Після тієї розмови Андрій був у сум’ятті. Він наче не впізнавав її.

Йому здавалося, що Іра завжди була тихою, домашньою, а виявилося, що вона з характером, з позицією, з опорою на себе.

Андрій тиждень не торкався теми квартири. Працював допізна, їв наодинці, дивився, як Іра відзначає щось у блокнотах, перевіряє зразки тканин, обговорює поставки в Telegram.

Начебто все як завжди, але в повітрі висіла напруга — ні сварок, ні ласки.

Він уже зрозумів, що Іра не поступиться. Ні вмовляннями, ні обіцянками.

А все ж батько чекав. Щодня дзвонив, питав, коли прийдуть гроші.

— Ти ж підписав попередній договір! — говорив він у слухавку. — Чи знову свою бабу слухаєш?

Андрій мовчав. Потім не витримав.

— Зроблю. Все зроблю.

У банку він дізнався, що можна використовувати частку в квартирі Іри як заставу. Для цього потрібна тільки підпис власника на одному з документів.

І цей підпис вже був — пів року тому, коли вони оформляли довіреність для тимчасової реєстрації.

Андрій вклав документ у папку і вийшов на вулицю. Він відчував, як все всередині протестує, але голос батька звучав чіткіше:

«Слабкі нічого не досягають. Сімейний бізнес — це не казка, це сила волі».

Він поставив підпис. Запустив угоду. Гроші надійшли на рахунок.

Наступного дня Іра, як завжди, перевіряла пошту — і побачила повідомлення від банку:

«Обтяження на нерухомість — квартира за адресою…»

Вона прочитала лист тричі. Намагалася знайти помилку, подумала — фішингова розсилка.

Але, відкривши держпослуги, побачила все на власні очі: її квартира в заставі. Під кредит, який оформлений на чоловіка.

Він увійшов з кавою, ніби нічого не сталося. Посміхався. Говорив про нараду, нові завдання.

— Ти поставив мою квартиру в заставу? — запитала вона тихо.

Він завмер.

— Іра…

— Без моєї згоди?

— Там же була довіреність. Тільки формальність. Я все оформлю на нас обох потім. Ми ж сім’я…

— Ти використав мій підпис, поставлений рік тому для іншого документу. Ти шо, підсунув його банку? Це називається шахрайство.

— Та що ти таке говориш? Я ж для нас старався. Все заради спільної справи!

— Заради свого батька, Андрій, і свого его. А тепер ще й заради брата.

Він відсахнувся.

— До чого тут брат?

— Ти думаєш, я не знаю? Що він уже числиться в раді директорів? Що частку передали йому, а не тобі?

Він відвів погляд. Іра випросталася, взяла куртку і ключі.

— Я йду.

— Куди?

— Від тебе. Ти перейшов межу. Ти навіть не зрозумів, що це зрада.

— Зачекай. Я ж все зароблю. Поверну. Все відновлю!

— Я не застава, Андрій, і не частина угоди, і не жертва твоїх комплексів. Я — людина.

Вона прогнала чоловіка. Через два дні надіслала через юриста повідомлення про розлучення.

Він намагався дзвонити. Писав повідомлення. У відповідь — тиша.

Потім банк повідомив, що застава знята. Іра достроково погасила кредит: довелося продати частку в майстерні.

Андрій залишився з бізнесом. Через місяць батько офіційно передав частку Сергію, пояснивши все «простою бухгалтерською логікою».

— Ти вже показав, на кого готовий покластися. Не на себе, а на чужий ресурс. А це не чоловічий стиль, — сказав він холодно Андрію.

Іра тим часом відкрила майстерню в невеликому районі із затишними будинками. Декор, фото, перші клієнти.

Через пів року у неї вийшов лукбук, а ще вона дала велике інтерв’ю про те, як важливо «захищати особисті кордони, навіть якщо доводиться йти від тих, кого любиш».

Андрій читав статтю і згадував не м’якість її голосу, не суп по неділях, а той погляд, до якого більше не можна було повернутися.

Тепер все було оформлено: вона була самостійна. А Андрій все такий же «найманець», але без квартири, без сім’ї, і з купою договорів і відповідальності.

You cannot copy content of this page