— Якщо сама не підеш, то я тебе вижену з нашого дому! Треба мати совість, нещасна нахлібниця! — кричала сестра чоловіка, а Тетяна терпляче слухала й повільно витирала сльози.
— Не мовчи, — заговорила свекруха, що підійшла. — Сама, напевно, розумієш, що годувати тебе з дитиною далі нам немає сенсу.
— Та скільки можна на нашій шиї сидіти, принцесо! Іди пошукай квартиру, може, хтось пожаліє, на роботу візьме! За пів року, що з нами живеш, пальцем не поворухнула!
— У мене нещодавно народилася дитина, ваш онук, Катерина Єфимівна, між іншим! Та й тобі він, Інго, не чужа людина, а племінник, син твого молодшого брата.
Після загибелі Саші ви ж самі обіцяли мені допомагати, я не нав’язувалася. Але минуло всього три місяці, а не пів року, і я вам уже сильно заважаю!
Свекруха із зовицею мовчки переглянулися й пішли на кухню, мабуть, щоб розробити новий план, як позбутися небажаної невістки.
А Лариса повернулася в крихітну кімнатку, колись переобладнану її чоловіком із комори на спальню.
Жити в ній з маленьким сином було майже неможливо, дитині необхідне свіже повітря і сонячне світло, тому Ларі доводилося довго гуляти на вулиці.
Потихеньку, щоб не розбудити малюка, вона почала дзвонити родичам, хоча й здогадувалася, що результату не буде.
— Вікторе, — звернулася Лара до старшого брата. — Допоможи. Нас виганяють!
— Я б допоміг, але сама знаєш, у мене двоє дітей, тільки-но пішли до школи. Рая з ними займається постійно. А тут ти з малюком!
Він буде ревіти, всю сім’ю нервувати. Вибач, але забрати тебе до себе я не можу. Ти вже якось сама ставай на ноги!
— То що ж мені робити, до кого звернутися? Мама два роки як пішла від нас, а батька ми з тобою майже й не знали…
— Ех, якби в тебе були гроші… Пожила б у нас пару днів, квартиру зняла. А так надовго тебе прийняти не можу, я ж один у родині працюю!
Коли ще кілька дзвінків виявилися марними, Лариса поклала в коляску свого крихітного синочка і вийшла у двір.
Трохи погуляла, заново переживаючи всі обставини, що привели її до такого фіналу, а потім сіла на лавочку біля дитячого майданчика і замислилася.
Був теплий суботній ранок. Неподалік гралися діти, і їхні дзвінкі голоси повернули Ларису до реальності.
Вона знову взяла в руки телефон, згадавши одну людину.
— Дар’я Петрівна, добрий день, — стиснутим голосом промовила в трубку. — Я не знаю, що робити, куди мені з синочком подітися! Я всім заважаю…
— Ларочка, це ти? Здрастуй, дитинко. Потім розповіси мені все. Знаєш, де я живу?
— Так, звичайно, прямо над нашим офісом.
— Зможеш дістатися до мене самостійно?
— Скоро буду, Дар’я Петрівна. Дякую!
Через годину Лара вже розкладала свої речі по поличках громіздкої старовинної шафи і не могла надихатися полегшенням.
Літня жінка, яка колись працювала в її офісі прибиральницею, прийняла її з сином і виділила кімнату.
— А я буду жити у вітальні, — повідомила вона схвильованій Ларисі. — Нічого, не страшно, обидві кімнати ізольовані, ти мене не затісниш.
— Дуже вам дякую! — Лара обійняла Дар’ю Петрівну. — Ви врятували нас, я б із синочком просто пропала.
— Ларочко, то що ж сталося? Я чула, що після нещастя з Сашею ти продовжила жити у його мами. А як народила — так стала заважати?
— Так, саме так і було. Почали гнати мене поганою мітлою з дому. Тиснули на те, що ми не встигли зареєструвати шлюб.
— Вибач мене, Ларо, але мене мучить одне питання. Коли я працювала у вашій організації, ви з Сашею обіймали хороші посади з високими зарплатами. Мені здавалося, що у вас немає матеріальних проблем.
— Так їх тоді й не було. Ми знімали квартиру. А коли ми дізналися про дитинку, то вирішили, що правильніше буде переїхати до його матері.
Сподівалися, що вона з дитиною допоможе, якщо буде потрібно. Гроші у нас були, ми на власну квартиру збирали.
Але Саша сказав, що їх потрібно віддати Катерині Єфимівні. Вона збиралася купити ділянку і побудувати великий будинок у передмісті.
За його словами, обіцяла віддати нам квартиру, як з будинком закінчить. Ось так я й залишилася ні з чим.
А після аварії вони мене буквально зненавиділи. Дорікали, що я сиджу у них на утриманні. Так швидко забули, що ми віддали їм чималу суму…
— Не переймайся, люба, я ще не стара, хоч і на пенсії, — посміхнулася Дар’я Петрівна, поправляючи зачіску. — Ми з тобою з усіма труднощами впораємося.
Ти тільки не плач, а то малюкові теж буде сумно. До речі, як ти його назвала?
— Єгор, — зі сльозами на очах сказала Лариса. — Так Саша хотів.
Незабаром Лариса знову почала працювати в офісі, а за малюком стала доглядати Дар’я Петрівна.
Вона поставила його ліжечко у своїй кімнаті і сама раділа, наче дитина. Казала, що нарешті відчула себе якщо не матір’ю, то хоча б бабусею.
Дивно, але й Єгорка з нею буквально розквітнув. Тепер, приходячи з роботи, Лариса ще в передпокої чула його дзвінкий голосок, радісне агукання.
— Ларисо, ви з Єгоркою повернули мені сенс життя, — раділа Дар’я Петрівна. — Навіть не знаю, що б я без вас робила.
Нікуди не йдіть від мене, навіть якщо гроші на квартиру зберете. Дитячі зараз не витрачай, підросте синочок трохи — тоді й вирішуватимеш.
Навіщо тобі потрібна кімната в комуналці? Навіть не думай про це! Ви для мене як близькі родичі, я вас не підведу.
— Добре, тітонько Дашо, не хвилюйтеся. Я без вашої поради тепер і кроку не зроблю.
Минуло всього кілька місяців. Лариса вже заспокоїлася, її життя знову налагодилося.
Вона стала впевненішою у своїх силах, знову посміхалася і навела лад і у зовнішньому вигляді, і в почуттях.
Однак життя підготувало їй нове випробування…
Одного разу Дар’я Петрівна прийшла з магазину неймовірно засмученою.
— Ох, моє дитятко, Ларочко! Я сьогодні зустріла матір і сестру Саші. Мені здається, вони знають, що ти у мене живеш.
У їхніх очах стільки злості, що мені стало не по собі. А я ж знаю цю Катерину! У молодості я працювала в садочку нянею, так вона до мене в групу Сашу водила.
Скандальна особа, я тобі скажу! Містечко наше невелике, ми всі так чи інакше знайомі один з одним.
Буває, що особисто не зустрічалися, але чутками земля повниться, як то кажуть. Тут складно загубитися, все на виду!
— Вони вам щось погане сказали?
— Навіть не знаю, що й думати… Бувають же такі люди! Заявили, щоб ти не сподівалася отримати Сашині гроші, мабуть, дуже їх ця тема хвилює.
Я нічого не сказала, розвернулася й пішла, а продукти в іншому магазині купила. Щось мені не подобається все це…
І з цього дня все почалося! Дар’я Петрівна не раз скаржилася на презирливі погляди, які кидала в її бік Катерина Єфімівна.
— Ларочко, у мене від них навіть голова починає боліти! Хочеться виїхати з цього містечка куди-небудь подалі. Може, продамо квартиру і переїдемо всі разом?
Боюся, далі буде тільки гірше! А раптом це позначиться на дитині? Зустрінуть Єгорку, налякають ще малюка…
— Тітонько Дашо, не переживайте, думаю, поки що зарано так перейматися. Не треба нам переїжджати, удвох ми з вами таку справу не потягнемо. Нехай Єгор хоч трохи підросте.
Дар’я Петрівна не заперечувала, вона вже звикла покладатися на свою дорогу Ларочку.
А після того, як дізналася, що в неї немає батьків, почала ще більше піклуватися про неї та про малюка.
Дар’я Петрівна щодня, за будь-якої погоди, виходила з коляскою у двір, сиділа на лавочці або прогулювалася неподалік.
Вона вже зрозуміла, що доля подарувала їй справжню сім’ю, і була цьому дуже рада.
Якось увечері Лариса прийшла з роботи, влаштувалася за столом на кухні й увімкнула невеликий телевізор на стіні.
Але нормально відпочити їй не вдалося. Повернулися Дар’я Петрівна та Єгорка.
— Ой, Ларочко! Знову нам на шляху зустрілася Катерина! Вона обійшла навколо мене з коляскою кілька разів.
І мені здалося, що вона плюнула мені за спиною! Подивися, дитинко, у мене ззаду одяг хоч чистий?
— Я вже думаю, що мені пощастило, що мене не прийняли в їхню родину, нічим хорошим це б не закінчилося. Тітонько Дашо, можливо, ви праві, краще виїхати з цього міста.
— Тоді ти візьми на себе продаж квартири і підбери підходящу в іншому місті. Я в інтернеті цьому погано розуміюсь. Я думаю, що краще дивись неподалік.
Як би вони не намагалися швидше переїхати — нічого не виходило. Треба було владнати надто багато справ.
Вони вже майже змирилися з тим, що все доведеться відкласти до наступного року, але раптом обставини змінилися.
Лариса прийшла з роботи не сама, а разом із молодим хлопцем.
— Знайомтеся, це моя тітка Даша, я їй завдячую своїм життям і благополуччям. А це мій майбутній чоловік Андрій.
Ми познайомилися три місяці тому, він до нас у відрядження приїжджав. Але розлучатися ми не маємо наміру, вже заяву в РАГС подали. А тепер задавайте питання!
Дар’я Петрівна весь вечір проговорила з Андрієм. А як же, адже справа серйозна! На кону щастя всієї родини.
Але потім з полегшенням зітхнула. Молодий чоловік здався їй цілком надійним.
— Я так розумію, що розлучати вас з Ларою не можна, — Андрій посміхнувся Дар’ї Петрівні. — Значить, будемо жити всі разом. Ось тільки вибрати потрібно — де саме?
Я знаю, що у вас неприємності, і ви хочете виїхати. Можу вас порадувати, у мене є квартира в сусідньому місті, до нього всього п’ятдесят кілометрів.
Правда, не така облаштована, як ваша, але це можна виправити.
З цього дня Андрій оселився в квартирі у Дар’ї Петрівни, почав готувати всіх до переїзду.
А після реєстрації шлюбу найняв бригаду і дуже швидко перевіз усіх до себе.
Тільки тепер Дар’я Петрівна повністю заспокоїлася і перестала озиратися, боячись бути захопленою зненацька злими людьми.
А через пів року вона вирішила з’їздити до подруги, яка наполегливо запрошувала її на сімейне свято. І повернулася з новинами.
— Ларо, уявляєш, Катерина Єфимівна зібралася заміж. Дочка біля неї крутиться, в очі їй заглядає.
Люди кажуть, що вона боїться залишитися ні з чим. Звичайно, наречений у матері суворий. Лісником раніше працював, замкнутий, небагатослівний.
Мені сказали, вона його закрутила, а тепер сама по струнці ходить! Але це не наша справа, правда?
Добре, що у нас Андрій взяв на себе всю чоловічу роботу, підтримує нас, з Єгоркою возиться. Ось потихеньку все й вирівнялося.
А вони нехай там живуть, як хочуть, та що хочуть говорять. Нас це вже зовсім не стосується!
