— Якщо твоя дружина не навчиться зі мною розмовляти як слід, я їй все волосся повисмикую, синку!
Голос у слухавці дзвенів від погано прихованої злості — такий різкий і лютий, що навіть заглушав одноманітний фоновий шум офісу.
Максим машинально притиснув телефон до вуха і відвернувся від колеги, який кинув на нього зацікавлений погляд.
На екрані монітора завмер річний звіт — таблиці і графіки, які зараз виглядали просто набором ліній і цифр без будь-якого сенсу. Вся реальність була в його руках — гаряча, густа, сповнена агресії.
— Мамо, що сталося? — запитав він втомлено і тихо.
— До мене подруги прийшли! Лідія Марківна, Вірочка! Пристойні жінки, не хто-небудь! Я накриваю стіл, ріжу салати, гаряче в духовці.
Подзвонила Юлі, по-доброму попросила: «Приїжджай на пів години, допоможи, сама не впораюся». А вона?!
Тамара Павлівна зробила паузу — театральну, повну драматизму. Максим подумки уявив її на кухні в улюбленому парадному фартуху, з телефоном в одній руці і обробним ножем в іншій.
У вітальні, як глядачі, сидять її давні подруги — свідки і судді цієї сімейної драми.
— Вона заявила, що зайнята! — випалила мати. — Сказала, що я могла б попередити заздалегідь! Це взагалі нормально? Що це за тон? Ти уявляєш?
Вона мене, твою матір, засуджує, як маленьку, прямо перед моїми гостями! Вони там витріщаються, а вона читає мені нотацію про планування!
Максим потер перенісся. Він уже знав цю історію напам’ять. Для його матері будь-яке відхилення від плану було катастрофою, а винним завжди виявлявся хтось інший.
Він був упевнений: Юля дійсно була зайнята. Її робота з дому часто вимагала більше зусиль, ніж його офісна рутина. Але для мами існував тільки один графік — її власний.
— Мамо, розкажи все по порядку. Що саме вона тобі сказала?
— По порядку? — в голосі матері пролунали металеві нотки образи. — Вона сказала: «Тамара Павлівна, я зараз ніяк не можу, у мене онлайн-конференція. Як закінчу, години через три, відразу приїду».
Ось так! Вона ставить свою роботу вище мого прохання! Я тут клопочу, а вона за комп’ютером сидить! Ти повинен негайно привезти її до мене. Нехай вибачиться. Перед усіма.
Це прозвучало як вирок. Не прохання, а вимога. Максим уявив, як кидає роботу, мчить додому, забирає дружину і везе до матері, де та повинна буде публічно покаятися перед Верочкою і Лідією Марківною. Думка була настільки абсурдною, що він ледь не розсміявся.
— Я на роботі, мамо. Не можу нікуди їхати. Поговоримо ввечері.
— Ввечері?! Ти не розумієш! Приниження сталося зараз! Вони зараз обговорюють, яку ти мені невістку завів — неосвічену і хамку, яка свекруху зневажає! Негайно вирішуй це питання! Зателефонуй їй! Змусь прийти! Ти чоловік чи ні?
Він відчував, як знову потрапляє в пастку материнських ігор. Їй не було потрібно рішення. Їй була потрібна демонстрація влади — щоб син виконав наказ, а дружина визнала її верховенство.
— Я розберуся ввечері, — твердо повторив він, закінчуючи розмову. — Мені треба працювати.
Він поклав телефон екраном вниз. Колега робив вигляд, що нічого не чув, але Максим відчував його увагу — таку ж нав’язливу, як і почуття приниження, яке залишив після себе дзвінок.
Цифри на екрані розпливалися перед очима. Вечір обіцяв бути довгим.
Вдома його зустрів запах кави і свіжого повітря. Ні краплі м’ясного запаху чи пари над каструлями — тут було інакше. Чисто, строго, організовано.
Юля сиділа за робочим столом у вітальні, повністю зосереджена на моніторі. Лише через кілька секунд вона помітила його.
Максим пройшов на кухню, налив води і одним ковтком випив. Холод всередині трохи охолодив внутрішній жар.
Нарешті Юля зняла навушники і повернулася до нього. На обличчі — ні натяку на провину. Тільки втома і спокій.
— Привіт. Як день?
— Дзвонила мама.
— Здогадалася. Вона повісила трубку, коли я сказала, що зайнята.
— Вона хоче, щоб ти вибачилася. Перед її подругами.
Юля акуратно закрила ноутбук. Говорила розмірено, без емоцій:
— У мене була конференція з клієнтами з Німеччини. Ми домовлялися про останні деталі проекту, який я веду три місяці.
Я повідомила Тамарі Павлівні: «Я зараз на важливій нараді. Як звільнюся, через три години, приїду і допоможу». Після цього вона відключилася. Ось і все.
Її слова були точні, як факти у звіті. І в цьому спокої — залізна правда.
Максим раптом побачив дві картини: одну — істерику матері через пару салатів, іншу — професіоналізм Юлі, від якого залежить їхнє спільне майбутнє.
І вибір, який йому нав’язували все життя, раптом став смішним.
— Все зрозуміло, — коротко сказав він. Підійшов до телефону, набрав номер. — Підійди сюди.
Юля підійшла. Він увімкнув гучний зв’язок, і майже відразу в трубці пролунав напружений голос матері:
— Ну?! Ви приїдете?
— Мамо, я розібрався, — холодно відповів Максим. — Юля була на роботі. Не могла все кинути, тому що ти вирішила покликати гостей. Вона не служниця. Вона моя дружина.
На тому кінці зависла тиша, потім — обурене вдихання.
— Та як ти…
— Я не закінчив. Більше ти не маєш права з нею так розмовляти. І тим більше погрожувати. Якщо почую ще раз — ми більше не побачимося. Зовсім. Зрозуміла?
Тиша в трубці стала лякаючою. Ніби у людини вирвали землю з-під ніг. Максим відключився першим.
Подивився на Юлю. У її погляді не було тріумфу. Було розуміння. Що це лише початок. Перша перемога у війні, яку мати вже розпочала.
Минуло два тижні. Два тижні гнітючої тиші. Мати не дзвонила. Таке затишшя лякало більше, ніж часті крики. Максим знав: мати не здається. Вона просто готує нову атаку.
І вона послідувала. Телефон розбудив його в суботу вранці. Голос матері звучав дивно — занадто м’яко, занадто солодко:
— Синку, привіт. Я подумала… адже скоро мій день народження. Не кругла дата, але все одно хочеться зібрати близьких. Сестер, племінниць. Ви з Юленькою прийдете? Це дуже важливо для мене…
Максим дивився у вікно на одноманітний сірий пейзаж міста. Кожне слово матері звучало як сходинка на драбині, що ведуть прямо в пастку.
«Найближчих». «Дуже важливо». Це був не заклик до зустрічі — це була формальна декларація війни, де вона вже розставила всі фігури і написала правила.
— Ми прийдемо, — сказав він у трубку, розуміючи, що відмова стане для неї перемогою, яку вона подарує рідні як підтвердження своєї правоти.
У день народження матері вони увійшли до її квартири. Повітря було густим від аромату парфумів, жирного м’яса і старого паркету, натертого до блиску.
Вітальня вже була повна: сестри Тамари Павлівни — Зоя і Ніна, дві жінки, майже однакові, ніби вицвілі копії одна одної; їхні дочки, Лідія Марківна — головна хранителька сімейних таємниць — і ще кілька осіб з минулого, зібраних тут як актори в театрі одного режисера.
Всі вони обернулися до тих, хто увійшов, посміхаючись з однаковою штучною доброзичливістю.
Юля увійшла впевнено, тримаючи спину прямо. Її обличчя було спокійним, без натяку на тривогу. Вона знала: це буде випробування. І вона була готова його пройти.
Вечір почався з розмов, тягучих, як патока. Тітка Зоя, підкладаючи Юлі м’ясо в тарілку, зітхнувши, сказала:
— Їж, Юленько, їж. Сили потрібні. Сучасні жінки все в роботі… але ж головне — сім’я, дім. А Максимуа завжди був при мамі.
— Так, — додала Ніна, багатозначно переглянувшись з Тамарою Павлівною. — Він з дитинства знав своє місце — поруч з матір’ю. Зараз молодь інша. У них свої ідеї, своє «я».
Юля ввічливо посміхнулася і акуратно відрізала маленький шматочок від рулету.
— Часи змінюються, Ніно Петрівно. Сьогодні багато хто вміє поєднувати роботу і сім’ю.
Її спокійне зауваження зависло в повітрі. Вони чекали збентеження або виправдань, але отримали тільки незворушну впевненість.
На мить це вибило їх з колії, але незабаром вони знову почали тиснути — вже з іншого боку.
Тамара Павлівна розповідала історії. Історії про те, як виховувала сина одна, як жертвувала собою заради сім’ї, як завжди тримала дім відкритим для гостей.
Кожна історія була продумана до дрібниць і закінчувалася невидимим, але явним докором на адресу Юлі.
— …і тоді я зрозуміла, — закінчила вона чергову притчу, — що основа сім’ї — повага. Повага до старших, до їхнього досвіду, до їхніх слів. Без цього дім руйнується, як картковий.
Гості кивали, кидаючи на Юлю погляди, сповнені прихованого осуду. Вона була чужою в цьому світі, побудованому на традиціях і взаємному захисті.
Максим намагався пом’якшити обстановку, але його голос губився серед загального хору.
Тут він був не сином і не племінником — він був просто чоловіком жінки, яка не відповідала їхнім уявленням.
Кульмінація настала, коли Тамара Павлівна підняла келих.
— Я хочу випити за сім’ю, — почала вона, оглядаючи всіх з тріумфальним блиском в очах. — За те, щоб молоді слухалися старших, не ставили свої справи вище важливого.
Я бажаю моєму синові мудрості, а його дружині… — вона зробила паузу, — навчитися цій мудрості. Зрозуміти, що сім’я — це не робота, яку можна відкласти.
Це був вердикт. Оголошений публічно і без права на апеляцію.
Максим дочекався кінця тосту. Не став сперечатися. Просто встав, поклав серветку на стіл.
— Дякую за вечір. Нам час.
Він взяв Юлю за руку, і вони вийшли під приголомшені погляди родичів. Вони чекали відповіді, а, може, сліз Юлії. Але холодний спокій Максима став для них ударом.
Він не грав у їхню гру. Він просто пішов, залишивши їх з порожньою перемогою і гірким післясмаком поразки.
По дорозі додому вони мовчали. У машині Максим не завів двигун відразу. Юля сиділа поруч, дивлячись у вікно на темряву.
Вона не задавала питань, не шукала слів розради. Її присутність сама по собі була найнадійнішою опорою. Вона довіряла йому. Довіряла повністю.
— Я повинен повернутися, — сказав він у тишу.
— Один?
— Так. Це потрібно закінчити раз і назавжди.
Він не став пояснювати. Вона і так все розуміла. Він розвернув машину і припаркувався біля того ж будинку.
Не попросив її чекати. Просто вийшов, відчуваючи, як всередині нього все стискається в щільний, холодний стрижень. Емоції залишилися позаду. Тепер були тільки дії.
Він подзвонив. Відчинила тітка Зоя, її задоволена посмішка згасла, побачивши Максима. Він пройшов повз, не кажучи ні слова, і опинився у вітальні.
За столом тривав бенкет, хоча настрій вже трохи спав. Його мати, центр композиції, приймала черговий комплімент від Лідії Марківни.
— …ти завжди була розумною жінкою, мила. Знаєш, де шукати корінь зла.
Побачивши сина, вона замовкла. На обличчі промайнуло здивування, змішане з передчуттям. Вона вирішила: він прийшов просити вибачення.
— Одумався? Вирішив привітати матір як належить?
Максим зупинився посеред кімнати. Не підходив до столу. Тільки оглянув усіх присутніх — свою матір, тіток, її друзів. Цілий суд, який виніс свій вирок.
— Я повернувся, щоб дещо прояснити, — його голос був рівним і чітким. — Ти весь вечір робила вигляд, що я повинен вибрати між тобою і своєю дружиною. Ти влаштувала цю виставу, щоб я підтвердив твій вибір.
Він дивився прямо на матір. Її посмішка повільно згасала.
— Ти сьогодні вибрала. При всіх. Тепер моя черга.
Пауза. Всі завмерли.
— Ця квартира дісталася нам з тобою після батька. Моя половина — все, що пов’язує мене з цим будинком. Завтра я виставляю її на продаж.
Кімната застигла. Звук холодильника здавався тепер занадто голосним. Ніна відкрила рот, але не змогла нічого сказати. Обличчя матері стало маскою.
— Що? — промовила вона. Не питання, а шепіт.
— Через планування, швидше за все, доведеться продавати всю квартиру. Ти отримаєш свою частку. Вистачить на однокімнатку десь за містом. А ми з Юлею купимо будинок. В іншому місті.
Він говорив спокійно, без злості. Це не було погрозою. Це було наслідком. Холодне, логічне, неминуче.
Він подивився на неї востаннє — на жінку, яка намагалася керувати ним через почуття провини, скандали і тиск.
Тепер вона сиділа серед своїх союзників, але була зовсім одна. Її влада впала. І вона сама вручила йому інструмент для її руйнування.
— Ось і все, мамо. Я вибираю свою сім’ю.
Він розвернувся і вийшов. Ніхто не зупинив його. Ніхто не крикнув. Тільки клацання дверей за спиною. Цього разу — назавжди.
