Катя досі не розуміла, як їй вистачило духу погодитися на те весілля. Спочатку планувалося щось тихе: розпис, пара свідків, вечеря вдома.
Але варто було Тамарі Іванівні дізнатися про дату, як все пішло шкереберть.
— Весілля — це не для вас, це для родини! — заявила вона, розмахуючи блокнотом з нотатками. — Я вже замовила ресторан.
— Але ми не збиралися витрачати такі гроші, — боязко вставила Катя.
— Ти взагалі тут мовчи, — відрізала свекруха. — Дівчина повинна просто красиво виглядати і посміхатися. Все інше вирішують старші.
Катя обернулася і подивилася на Діму, сподіваючись, що він хоча б спробує заступитися. Але той лише знизав плечима:
— Ну, Кать, мама права. Це раз у житті.
“Раз у житті? — думала вона. — З таким підходом — дай Боже, щоб і справді раз”.
День весілля почався з конфлікту.
— Що це за сукня? — обурилася Тамара Іванівна, коли побачила Катю в простій, легкій білій сукні. — Ти що, на випускний зібралася?
— Мені вона подобається, — спокійно відповіла Катя.
— Подобається! — свекруха обурено заплескала долонями. — Вона дешева! На фото будеш виглядати, як дівчинка-підліток, а не як наречена!
Катя спробувала посміхнутися:
— Зате зручно танцювати.
— Тобі що важливіше, зручно чи пристойно?
Діма, який спостерігав за суперечкою з дивана, вставив свої «п’ять копійок»:
— Мамо, досить тобі наїжджати. Нехай Катя сама вирішує.
— Ах, нехай вирішує, — єхидно простягнула Тамара Іванівна. — Тоді нехай сама і весілля оплачує.
Катя зітхнула. У неї було відчуття, що весілля вже програне ще до початку.
У ресторані все виглядало, як у чужому сні. Величезні букети, тости від далеких родичів, яких Катя бачила вперше. Всі аплодували, сміялися, їли салати, ніби це їхнє свято.
Коли черга дійшла до першого танцю, Катя помітила, що Діма весь час відволікався на дзвінки. Мати кликала його то до тітки, то до якогось «дуже важливого знайомого».
Танцювати вони почали із запізненням, а Катя відчувала себе лялькою на мотузках.
— Ну чому ти така напружена? — прошепотів Діма, тримаючи її за талію.
— Тому що я розумію, що це свято не для нас, — відповіла вона крізь посмішку.
— Ну перестань, — пробурмотів він. — Всі задоволені, і слава Богу.
“Всі, крім мене”, — подумала Катя.
Після весілля життя стрімко перетворилося на рутину.
— Катя, ти не так гладиш сорочки, — заявила свекруха на третій день, прийшовши в гості.
— А як правильно? — запитала Катя.
— З любов’ю, — єхидно відповіла та.
Діма лише хихикнув, але очі у нього були втомлені.
Увечері за вечерею Катя вперше відчула себе прислугою. Вона бігала між плитою і столом, а свекруха поважно сиділа, поправляючи серветки.
— Діма, ти бачиш? — сказала вона. — Дівчинка начебто старається, але у неї нічого не виходить.
— Мамо, ну не починай, — пробурмотів Діма.
— Я не починаю, я констатую. Скажи, синку, який у неї суп? Водянистий!
Катя різко поставила каструлю на плиту.
— Якщо він вам не подобається, готуйте самі.
— Ти в моєму домі зухвалість проявляєш? — вигукнула свекруха.
— У моєму домі, — поправила Катя, голос її зірвався на крик.
Справа в тому, що подружжя одразу після весілля в’їхали в спадкову квартиру, яку залишив онучці Каті дід.
Чоловік сидів з винуватим обличчям, ніби дитина на батьківських зборах.
Та кульмінацією став день, коли Діма повернувся з роботи похмурий і відразу почав здалеку:
— Кать, нам треба поговорити.
— Знову про квартиру?
Він важко зітхнув.
— У батька справи йдуть погано. Бізнес тріщить по швах. Мама каже…
— Стоп, — перебила Катя. — Я знала, що мама тут з’явиться.
— Ну а як інакше? — роздратовано сказав він. — Ми сім’я. Треба триматися разом.
— Ти називаєш словом «допомогти» — продати мою спадщину? Так?
— Ну а що робити? — Діма розвів руками. — Ти ж знаєш, що грошей немає.
Катя вчепилася в спинку стільця так, що побіліли пальці.
— Діма, ти коли-небудь згадаєш, що у тебе є дружина, а не тільки мама?
— Ну ось знову… — він опустив очі. — Ти все в багнети.
— А як інакше, якщо у мене намагаються відібрати останнє?
Діма стукнув кулаком по столу.
— Ти думаєш тільки про себе!
— А ти думаєш тільки про неї!
Тиша зависла глуха, як перед грозою.
Увечері Тамара Іванівна знову з’явилася. Цього разу з явним планом атаки.
— Діма казав, ти відмовляєшся продавати. Ну що ж, Катя, я тебе розумію. Шкода. Але зрозумій: якщо бізнес занепаде, ти сама залишишся без грошей.
— Краще без грошей, ніж без себе, — холодно сказала Катя.
— Ой, яка горда! — свекруха закотила очі. — Гордість — це розкіш для тих, у кого є багатий чоловік. А твій чоловік… ну, він старається.
— Дякую, що хоч у цьому зізналися, — відрізала Катя.
Діма спробував втрутитися:
— Дівчата, давайте спокійно…
— Дівчата?! — закипіла Катя. — Я тобі що, школярка?
Вона відчула, що всередині все рветься. Гнів, образа, розчарування — все змішалося.
— Якщо ви ще раз принесете документи, — сказала вона, дивлячись прямо на свекруху, — я викличу поліцію.
— Ти погрожуєш? — Тамара Іванівна підхопилася.
— Ні. Я захищаю свій дім.
Вночі Катя довго не могла заснути. Сльози текли самі собою, але вперше за довгий час у серці з’явилося дивне відчуття: не страх, а рішучість.
Вона розуміла, що попереду ще буде скандал, можливо, розлучення, можливо, суд. Але вперше за довгий час вона відчувала себе живою.
Якщо я здамся зараз — мене зітруть в пил. Якщо вдасться встояти — залишуся собою.
І, закриваючи очі, вона прошепотіла собі:
— Завтра почнеться нова гра.
Ранок почався з того, що двері в Катину квартиру відчинилися без дзвінка. Тамара Іванівна увійшла, як господиня, за нею — Діма, з винуватим виглядом, і мовчазний батько.
Катя вже чекала. На столі лежали акуратно зібрані документи: свідоцтво про шлюб, свідоцтво про власність на квартиру, її паспорт.
— Ну що, Катя, — почала свекруха, знімаючи рукавички. — Я сподіваюся, ти передумала. Адже ми всі дорослі люди.
— Передумала, — спокійно сказала Катя, наливаючи собі чай. — Я передумала терпіти цей цирк.
Діма нахмурився:
— Кать, ну не починай знову…
— Це не я починаю, Дім, — вона подивилася на нього холодно. — Це ви все ніяк не закінчите.
Батько кахикнув, ніби йому було ніяково.
— Дівчинко, ми ж по-доброму…
— По-доброму? — Катя посміхнулася. — По-доброму — це коли поважають чужий дім не своєю власністю. А у вас — все «по-сімейному», тобто за мій рахунок.
— Ти невдячна! — спалахнула свекруха. — Ми прийняли тебе в сім’ю, а ти…
— А я не казала вам, — різко перебила Катя. — Думала, що мене захищатимутт, а не використовуватимуть.
Діма встав, стукнув кулаком по столу:
— Досить! Ти хочеш, щоб я вибрав?
— Саме цього я й хочу, — твердо сказала Катя.
Він подивився на матір, потім на Катю. Його обличчя було спотворене злістю і жалістю до себе.
— Ну якщо ти така… я вибираю маму.
Катя відчула, ніби всередині все перемішалось. Але дивно — їй стало легше.
— Чудово, — сказала вона. — Тоді збирайтеся обоє. Ключі залиште на столі.
— Ти не маєш права! — завищала Тамара Іванівна. — Це квартира сімейна!
— Це квартира мого діда, — спокійно відповіла Катя. — І за документами належить мені. Хочете посперечатися? У суді зустрінемося.
Батько підвівся, подивився на сина з втомою:
— Ходімо, Дімка. Тут розмова закінчена.
— Я ще повернуся! — викрикнула свекруха, вже в дверях.
— Тільки якщо я сама відкрию, — кинула Катя.
Двері зачинилися. У квартирі запанувала тиша, така густа, що вуха дзвеніли.
Через тиждень прийшла повістка: Діма подав на розлучення.
Тамара Іванівна намагалася відсудити половину квартири, але суддя, переглянувши документи, сухо вимовив:
— Квартира — особиста власність Катерини Сергіївни, отримана у спадок. Підстав для поділу немає.
Тамара Іванівна підхопилася:
— Це несправедливо! Ми вклали стільки сил!
— Сил? — Катя не витримала і розсміялася. — У мої нерви, так. Але нерви у нас, на щастя, не діляться навпіл.
Навіть суддя не втримав легкої посмішки.
Після засідання Діма спробував заговорити з нею біля виходу:
— Кать… може, ми ще зможемо…
— Ні, Дім, — перебила вона. — Я тебе кохала. Але ти все продав — заради маминого схвалення. У тебе не залишилося нічого, крім її голосу в голові.
— Але я ж хотів, щоб усім було добре…
— А вийшло, що погано тільки мені.
Вона розвернулася і пішла геть. На душі було порожньо, але вперше за довгий час — спокійно.
Увечері Катя сиділа одна на кухні. Чайник шумів, за вікном стемніло. Вона дістала улюблену чашку, наливала окріп і раптом спіймала себе на посмішці.
У квартирі було тихо. Ні свекрухи, ні докорів, ні нескінченних «ти повинна».
Тільки вона. І її дім.
Вона зробила перший ковток і сказала вголос:
— Ну що, діду… я відстояла.
І вперше за довгий час відчула — починається нове життя.
