— Не притискай коробку до одвірка, кути пошкодиш!
Олена не встигла навіть зняти робочу куртку. Голос Максима пролунав у передпокої на секунду раніше за нього самого.
Слідом увірвався й він, задкуючи й тягнучи по підлозі два пузаті брезентові баули.
На плечах у чоловіка висів набитий під зав’язку рюкзак, а в руках він гарячково стискав здоровенну глиняну діжку з кволим фікусом.
Слідом за багажем неспішно зайшла Галина Миколаївна. Свекруха поправила гірчичне драпове пальто, струсила неіснуючу пилинку з великої бурштинової брошки на лацкані й пильно оглянула стіни.
— Ну й тіснота, — винесла вирок Галина Миколаївна замість «доброго дня». — Максиме, візьми в мене пальто.
Спина в цьому автобусі зовсім задерев’яніла, розтрясло аж до нудоти. І квітку до батареї не тули, грудка землі пересохне.
Олена сиділа на дерев’яній лаві біля порога. Вона щойно повернулася зі зйомки на шосе, що будувалося.
Сім годин на пронизливому осінньому вітрі, мокра глина під підошвами й нескінченні вимірювання позначок. Сил не залишалося навіть на те, щоб розшнурувати робочі черевики.
— Який фікус, Галино Миколаївно? — запитала Олена.
Максим вивантажив баули просто на килимок, гучно видихнув і розправив плечі.
— Звичайний, Олено. Мамина улюблена квітка.
— А чому він опинився у нас у передпокої?
— Тому що мама переїхала, — оголосив Максим. Він спробував надати голосу солідності, але очі забігали. — Назавжди переїхала. Годі літній жінці самій у райцентрі сидіти.
Олена повільно підвелася з лави. Вона мовчки оглянула нагромаджені вузли, кімнатне дерево та гордо підняте підборіддя свекрухи.
Втома після зміни відступила, поступившись місцем граничній ясності.
Чотири роки тому Максим прийшов у цей будинок з однією набитою речами сумкою та набором блешень для лову хижаків. Олена впустила його, повіривши обіцянкам про міцне чоловіче плече.
Цю квартиру вона купувала сама, за два роки до знайомства з ним. Працювала без вихідних, місила бруд на полях, сплачувала кожен внесок точно в строк.
Чоловік за весь цей час зміг оплатити хіба що кілька квитанцій за світло та купити зимові шини для свого старого японського універсала.
— Повтори, — сказала Олена.
— Що повторювати? — Максим роздратовано смикнув шиєю. — Мама житиме з нами. У нас дві кімнати. У спальні залишимося ми, а дальню віддамо мамі.
Галина Миколаївна тим часом уже рушила коридором, важко ступаючи підборами туфель по паркету.
— Зніміть взуття, будь ласка, — сказала Олена.
Свекруха вдала, що не почула. Вона зазирнула до другої кімнати, де стояли широкий робочий стіл Олени, креслярські планшети, монітор і охайні стелажі з проектними папками.
— Ось цю кімнату я забираю, — голосно розпорядилася свекруха з дверей. — Вікна виходять у двір, шуму від дороги немає. Тільки цей довгий верстак треба прибрати. На балкон виставте або продайте сусідам.
І сині штори геть. Морок наводять, наче в казенному бараці. Я свої привезла, бордові, гарні. Завтра ж перевісимо.
Олена підійшла до кімнати й стала в дверях.
— Ви даремно розстебнули пальто, Галино Миколаївно.
Свекруха обернулася, торкнувшись пальцями своєї брошки.
— Це ще з якого дива?
— З такого, що ніяких речей ви тут розбирати не будете. І штори залишаться на місці.
Максим підійшов впритул, випнувши груди.
— Ти перед матір’ю свій гонор сховай! — гримнув він. — Я тут чоловік чи порожнє місце? Я єдиний син! Мій обов’язок — забезпечити матері спокійну старість!
— Твій синівський обов’язок закінчується там, де починаються мої межі, — відповіла Олена.
— Які ще твої?! Ми чотири роки як одружені! У нас усе спільне!
— Спільним у нас є лише вчорашній борщ у холодильнику, — відрізала Олена. — А за цю квартиру я розрахувалася сама, коли тебе навіть на горизонті не було.
Галина Миколаївна скривила нафарбовані губи й сумно притиснула суху долоню до щоки.
— Ось бачиш, Максиме! Я ж тобі казала: вона на нашу родину дивиться косо! Зарозуміла баба! Рідну матір на поріг не пускає! Я тебе на ноги ставила, а тепер мене чужа дівка дорікає!
— Мамо, припиніть, ніхто вас не вижене! — Максим спробував схопити Олену за лікоть. — Ходімо на кухню. Треба поговорити.
Олена скинула його пальці.
— Руки забери.
Вони пройшли на кухню. Максим прикрив за собою двері, нервово провів долонею по неголеному підборіддю й заговорив підлесливим напівшепотом.
— Навіщо ти перед матір’ю влаштовуєш комедію? Тобі не соромно перед людиною?
— Мені перед твоєю матір’ю соромитися нема чого, — сказала Олена. — Поясни нормально, чому ви з’явилися з речами, навіть не зателефонувавши.
— Життя притисло, Олено! У неї копійчана пенсія, ціни ростуть, на ліки не вистачає. Ми порадилися й вирішили квартирне питання розумно владнати.
— І в чому ж полягає ваша розумність?
Максим завагався. Він поглянув у вікно, гучно переступив з ноги на ногу й надув щоки.
— Мама свою двокімнатну квартиру здала.
Олена завмерла біля кухонного столу.
— Що зробила?
— Здала, — з викликом повторив Максим, знову беручи нахабний тон. — Бригаді будівельників, п’ятьом чоловікам. На пів року наперед розрахунок взяла! Одразу всю пачку готівкою на руки отримала!
— Ось як.
— А що такого?! — обурився чоловік. — Гроші пристойні на руках! Цими грошима ми закриємо мій автокредит, а залишок мама відкладе на протезування. Їй давно треба робити зуби.
А жити вона буде в нас! Місця вистачить! Потіснимося, не розоримося! Ти цілими днями на своїх об’єктах зникаєш, удома тільки ночуєш! Яка тобі різниця, хто в другій кімнаті спить?!
Пасьянс склався миттєво. Мати із сином сіли на кухні в райцентрі, порахували чужі ресурси й вирішили влаштувати собі сите життя чужим коштом.
Здати своє житло, покласти солідну суму в кишеню, закрити борги дорослого сина, а матір поселити на повне утримання до Олени.
Нехай невістка купує продукти, сплачує рахунки за світло та воду, що зросли, прибирає за свекрухою й терпить її командирський тон.
— Тобто ви вдвох усе провернули за моєю спиною? — запитала Олена.
— Чому за спиною?! — розлютився Максим. — Це розумний сімейний розрахунок! Зайва копійка в бюджет піде!
— У чий бюджет, Максиме? У твої старі колеса?
Двері кухні відчинилися. Галина Миколаївна стояла на порозі, войовничо склавши руки на животі.
— А хоч би й у його машину! — заявила вона дзвінко. — Він годувальник, йому потрібен справний транспорт! А ти зобов’язана бути опорою для чоловіка!
Сім’я для того й існує, щоб іти в одній упряжці! З давніх-давен написано: нехай дружина боїться свого чоловіка!
— На парканах теж багато чого написано, — спокійно промовила Олена.
— Ох ти ж, безсовісна богохульниця! — свекруха зробила крок ближче, обдаючи запахом лавандових парфумів. — Та в мої часи невістка свекрусі ноги мила й воду пила!
А ця сидить, губи кривить! Куди я тепер подінуся, га?! Моя квартира здана, там чужі люди живуть! Мені на вокзал іти ночувати через твою зарозумілість?!
— Треба було думати, коли чужі гроші в гаманець ховали, — сказала Олена.
— Олено, годі! — гримнув Максим і вдарив долонею по кухонному столу. — Я сказав: мати нікуди не поїде! Питання закрите! Просто зараз іди й звільняй той стіл!
Настала секундна пауза. Усередині Олени щось коротко здригнулося — не від страху, а від огиди до цієї безсоромної простоти.
Чотири роки терпіння, дрібних поступок і надій на те, що чоловік схаменеться, розвіялися начисто. На зміну їм прийшла абсолютна зібраність.
Олена не стала кричати й не зробила жодного метушливого руху. Вона спокійно дістала з кишені жилетки телефон, перевірила час і подивилася чоловікові просто в обличчя.
— Даю вам двадцять хвилин.
— На що? — озвалася свекруха.
— На те, щоб підхопити баули й звільнити мій передпокій.
Галина Миколаївна демонстративно плюхнулася на табурет, підняла підборіддя й схрестила руки на грудях.
— Нікуди я з місця не зійду! Викликай кого хочеш! Я ветеран праці, заслужена людина! Розповім усім, як знущаються з матері й виставляють на вулицю!
— Чудово, — відповіла Олена. — Зараз же зателефоную до чергової частини. Скажу, що до квартири увірвалися двоє сторонніх осіб без згоди власниці й влаштували бешкет.
Патруль буде тут за десять хвилин. Вас виведуть під лікті на очах у сусідів з десятої квартири. Вони якраз повертаються з вечірньої електрички.
Галина Миколаївна завмерла. Обличчя вмить зблідло. Розголос, ганьба перед сусідами та поліція у дворі аж ніяк не вписувалися в її продуманий план.
До райцентру такі новини долітали зі швидкістю степової пожежі, а репутацією «зразкової матері» свекруха дорожила понад усе на світі.
— Максиме… — пробурмотіла вона, перелякано дивлячись на слухавку в руці невістки. — Вона ж справді зателефонує.
— Олено, заспокойся! — Максим кинувся до дружини, намагаючись перехопити її руку. — Ну, з ким не буває, занадто погарячкували! Куди літня людина, дивлячись на ніч, піде?!
— У готель біля автостанції, — рівно сказала Олена. — Гроші від здачі житла у вас у кишені. На номер «люкс» вистачить. Час іде. Залишилося сімнадцять хвилин.
Олена вийшла у передпокій, відчинила вхідні двері на майданчик і спокійно виштовхнула ногою перший тюк за поріг. Слідом за ним на бетонну підлогу сходової клітки покотився другий баул.
— Ой, боже мій! — скрикнула Галина Миколаївна, підхоплюючись із табуретки. — Речі на бетон кидає! Максиме, забирай фікус, адже ця дурна непутяща його ще розіб’є!
— Руки при собі тримай, Максиме, — попередила Олена, коли чоловік зробив крок у її бік із перекошеним обличчям. — Тільки спробуй торкнутися. Одразу зніму побої й відправлю куди слід.
Максим почав метушитися в дверях, заплутуючись у широких штанинах. Він схопив важку глиняну діжку з фікусом, витягнув її на сходову клітку, зачепив плечем стіну й обдер шкіру на зап’ясті.
— Чорт би тебе побрав! — завив він від люті. — Я половину твого майна відсуджу! Без штанів залишишся, зрозуміла?!
— Спочатку на судовий збір назбирай, — відповіла Олена. — Ключі від квартири залиш на полиці.
— Які ще ключі?!
— Від мого замка. Обидва комплекти.
Свекруха вже поспіхом застібала чоботи, щосекунди поглядаючи на відкритий сходовий проліт.
— Ходімо, Максиме, ходімо звідси! — поспіхом прошепотіла вона, натягуючи вовняні рукавички. — Нехай подавиться своїми хоромами! Злісна, безсердечна!
Бог її покарає, ой покарає! Сама на колінах приповзе пробачення просити, та пізно буде! На поріг її не пустимо!
— Ключі, Максиме, — повторила Олена, не опускаючи долоні.
Чоловік із перекошеним обличчям зірвав з металевого кільця ключі й із силою кинув їх на полицю для взуття. Метал різко задзвенів об дерев’яний бортик.
— Подавися! — просичав він. — Ти ще заверещиш! Кому ти потрібна зі своїми кресленнями та зміїним нутром?!
— Усього найкращого, — сказала Олена.
Вона зачекала, поки чоловік підхопить рюкзак, зробила крок назад у передпокій і зачинила двері.
Зі сходів ще кілька хвилин долинали глухі суперечки, сопіння Максима, який тягнув діжку по сходах, і сердиті нарікання свекрухи, яка вимагала викликати вантажне таксі. Потім шум стих.
Олена підійшла до дзеркала, перевела подих і набрала номер сусіда Василя з третього поверху, який мав невелику слюсарну майстерню.
Василь відповів одразу, пообіцяв піднятися через п’ятнадцять хвилин із новим циліндром для замка. Невдовзі замок було надійно замінено.
Олена провела сусіда, прибрала залишені Максимом старі ключі в дальню шухляду верстака й пройшла до своєї кімнати.
Креслярський стіл стояв на своєму звичному місці. Щільні сині штори закривали темну осінню вулицю. Жодних чужих тюків, жодного нахабного господарювання та чужих розпоряджень у домі більше не було.
…Минув місяць. Максим просто так не просився назад — гордість не дозволяла, але звістки надсилав регулярно.
Як з’ясувалося через спільних знайомих, афера з легкими грошима обернулася повним провалом.
Робітники, які винайняли материну квартиру в райцентрі, категорично відмовилися виселятися: плату було внесено наперед, договір підписано.
Довелося синові з матір’ю поспіхом знімати сиру однокімнатну квартиру на далекій околиці міста, просто біля заводської промзони.
Грошей від отриманої орендної плати ледь вистачало на щомісячну оплату чужих квадратних метрів.
Свекруха тепер з ранку до ночі докоряла Максиму за протяги та скрипучу підлогу, а готувати синові страви відмовлялася, скаржачись на стрибки тиску та невдячність.
В останньому повідомленні Максим опустився до великодушності: писав, що готовий «забути минулі образи», якщо Олена визнає свою провину й дозволить йому повернутися.
Мовляв, для матері винаймемо ліжко-місце в передмісті, а самі житимемо, як і раніше.
Олена дочитала рядки, посміхнулася собі й натиснула кнопку блокування. Повертатися не було до чого. Та й навіщо?
